Під кінець року прийнято підбивати підсумки. Безперечно, оцінюючи 2020-ий, більшість людей, і не лише в Україні, скаже, що він минув під знаком пандемії коронавірусу. Цей рік змінив життя усього світу, але поза тим, аналізуючи негативні наслідки для нашої держави, не можна все списувати виключно на пандемію. Чи проблеми для української економіки почалися з моменту поширення хвороби в нашій країні? Чи обґрунтованим був локдаун навесні із забороною для громадян навіть гуляти в парках? Чи малий і середній бізнес отримав достатню підтримку від держави? Чи наші медики могли, а головне чи зараз можуть відчувати себе захищеними державою? Чи достатньо у нас роблять ПЛР-тестів і чи довіряєте ви офіційній статистиці поширення Covid-19 в Україні? Чи потрібно було розтринькувати на «велике будівництво» кошти із Фонду боротьби з коронавірусом, сформованого після секвестру держбюджету? Чи влада хоч якось готувалася до погіршення епідемічної ситуації, що відбулася в останні місяці? Чи логічним є план із новим локдауном уже після різдвяних свят? Кожен читач може дати для себе відповіді на ці питання, все ж таки під кінець року прийнято підбивати підсумки.

Лише зазначимо, що у травні президент Зеленський назвав себе і уряд «майстрами спорту по боротьбі з Covid-19». Однак результати грудневих соціологічних досліджень засвідчили, що українці вже не так високо оцінюють загалом його заслуги на найвищому державному посту. Відповідно до результатів опитування, проведеного Центром Разумкова з 4 по 9 грудня, 20% респондентів назвали Володимира Зеленського політиком року, але водночас 42% – розчаруванням року. Також відповідно до результатів опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучерева спільно з Київським міжнародним інститутом соціології з 5 до 13 грудня, 14,5% респондентів назвали Зеленського політиком року, 28% – невдахою року. У Фонді «Демократичні ініціативи» нагадують, що торік президента Зеленського назвали політиком року 46% українців.

Те, що все більше українців будуть розчаровуватися президентом Зеленським, було зрозуміло із самого початку його каденції. Його обіцянки «нової якості політики» абсолютно не в’язалися з тим, що він привів до влади представників різних груп впливу, котрих не можна було назвати однією командою. Вже у 2019-ому Зеленський почав втрачати соратників, котрі допомагали йому під час президентської кампанії. А впродовж 2020-го ми побачили вже кардинальні зміни в оточенні президента. Все це відбувалося надто швидко як для команди, яка начебто прийшла робити масштабні реформи. У лютому Володимир Зеленський призначив Андрія Єрмака головою Офісу президента замість Андрія Богдана. Єрмак виграв боротьбу «за вухо» президента із цього моменту став ключовою постаттю для ухвалення найважливіших рішень у нашій державі, також він зациклив на собі міжнародний напрямок, часто фактично замінюючи МЗС.

4 березня Зеленський змінив уряд. Звичайно, це начебто справа парламентської коаліції, у нашому випадку «монобільшості», але парламентаріям Офіс президента знову відвів роль статистів, які мали лише проголосувати. Шість місяців і чотири дні – саме стільки пропрацював уряд Олексія Гончарука.

«Зміна уряду, що відбулася цього тижня, це яскравий приклад непослідовності та відсутності стратегії в нинішньої влади. Будьмо відвертими, попередній склад Кабінету міністрів був сформований із випадкових людей, які пройшли кастинг у Офісі президента України (ОПУ), який тоді ще очолював Андрій Богдан. Після його звільнення та призначення головою ОПУ Андрія Єрмака зміна уряду була справою часу. Так все і відбулося. До того ж падіння рівня суспільної довіри до глави держави і абсолютний крах підтримки уряду серед українців, зафіксований соціологами, лише пришвидшили цей процес. Як і передбачали більшість експертів із самого початку, Гончарук став «жертвою» для прикриття провалів президента Зеленського. Знову кастинг, але вже з новим «продюсером», і знову нашвидкуруч накиданий список урядовців. Піар-проєкт «нові молоді обличчя» закритий, натомість нам демонструють «міцних господарників», – писала тоді «Львівська Пошта».

5 березня був звільнений Руслана Рябошапка з посади генпрокурора. 17 березня цю посаду зайняла Ірина Венедіктова. Ця зміна лише довела, що на чолі Генпрокуратури президентові потрібна «стовідсотково своя людина». Генпрокурорка Венедіктова вже неодноразово потрапляла у скандали з політичним переслідуванням п’ятого президента Петра Порошенка і «порятунком» людей із оточення нинішнього президента Володимира Зеленського.

Якщо ми вже згадали про Порошенка, то треба зазначити, що одним із трендів 2020-го стало те, Зеленський у значній частині своїх заяв так чи інакше згадував і в чомусь звинувачував свого попередника. Без чіткої стратегії управління державою все й далі зводиться до продовження президентської кампанії. І це вже давно не смішно.

Також триває гра Зеленського у «хорошого царя і поганих бояр». Він неодноразово погрожував парламенту розпуском, хоч усім зрозуміло, що навіть формальної «монобільшості» йому вже не вдасться зібрати під куполом Верховної Ради. Інша річ, що й нині «монобільшість» ця – лише на папері. Виключно своїми голосами фракція «Слуга народу» вкрай рідко може ухвалити якесь рішення. І «Львівська Пошта» вже писала про те, що після допомоги фракції «Батьківщина» та депгруп «За майбутнє» і «Довіра» під час голосування за держбюджет-2021 низка експертів уже заговорили про формування нової, нехай поки що неформальної коаліції.

Повертаючись до теми зміни уряду, зазначимо, що Кабмін під формальним керівництвом Дениса Шмигаля і далі працює, проте низка змін міністрів уже відбулася, ще низка очікується. Тут найцікавіше, що 21грудня уряд на позачерговому засіданні призначив голову наглядової ради ПАТ «Укрнафта», колишнього виконавчого директора НАК «Нафтогаз України» Юрія Вітренка першим заcтупником міністра енергетики. Впродовж місяця він буде т.в.о. міністра. Та раніше Офіс президента вже намагався через парламент призначити Вітренка на посаду першого віцепрем’єр-міністра-міністра енергетики. Поки безрезультатно, але, вочевидь, у січні буде ще одна така спроба. Багато експертів та нардепів уже говорять про те, що таким чином Юрія Вітренка готують для того, аби зрештою замінити нинішнього прем’єра Дениса Шмигаля.

В наступному році побачимо розв’язок цієї історії. Також треба зазначити, що у 2021-ому спливе уже половина президентської каденції Володимира Зеленського. А він уже цього року публічно відмовився він своєї обіцянки, що йшов у президенти лише на один термін…

Нинішній владі вдалося відтіснити тему війни на другий план у інформпросторі. Від 27 липня президент Зеленський хвалиться «всеосяжним перемир’ям». І хоча ворожих атак справді стало менше в рази, про те, що російсько-терористичні сили на Донбасі повністю дотримуються перемир’я, не можна говорити. І після 27-го ворог продовжував убивати й калічити наших вояків. На тлі «перемир’я» українське суспільство дізналося про нові ультиматуми Кремля, як-от вимога щонайшвидше провести місцеві вибори на окупованій території Донбасу. А змінена Тристороння контактна група, яку замість Леоніда Кучми очолив Леонід Кравчук (і якому ще деякий час «допомагав» Вітольд Фокін, котрий навіть не бачив «підтвердження, що на Донбасі йде війна між Росією та Україною), неприховано підігрувала планам Москви. Нагадаємо, що саме Кравчук звертався до нашого парламенту з пропозицією розглянути можливість зміни постанови про призначення місцевих виборів на 25 жовтня. Зрештою, до виборів у ОРДЛО поки не дійшло. Як і до очікуваного Зеленським нового саміту лідерів країн «нормандської четвірки». Росія й далі виставляє свої вимоги. Варто зазначити, що 9 грудня минув уже рік від зустрічі Зеленського і Путіна в Парижі у рамках «нормандського саміту». І сам Зеленський заявляв, що саме впродовж цього року має відбутися прогрес у мирних перемовинах, інакше мав би застосовуватися якийсь «план Б». Та в опублікованому 25 грудня інтерв’ю виданню «Фокус» президент Зеленський заявив, що про «план Б зарано говорити, оскільки це хвора і тонка дипломатія».

Згадуючи події 2020-го, також варто зупинитися на скандальному рішенні Конституційного суду (КС) від 27 жовтня. Тоді КС скасував кримінальну і фактично будь-яку відповідальність за неправдиве декларування, дозволив чиновникам і політикам узагалі не подавати декларацій, закрив публічний доступ до реєстру е-декларацій та унеможливив перевірку декларацій Національним агентством із питань запобігання корупції (НАЗК). Зрештою, парламент (до речі, в обхід законопроєкту президента, який передбачав розпуск КС) начебто виправив ситуацію. «Начебто», бо з поверненням повноважень НАЗК передбачається окрема процедура для перевірки декларацій та способу життя власне суддів. НАЗК доведеться погоджувати порядок моніторингу способу життя суддів із Вищою радою правосуддя (ВРП) або Зборами суддів КС і повідомляти про початок проведення такої процедури ту ж саму ВРП або голову КС. Фактично будь-яка перевірка втрачає сенс. Та й міра покарання за брехню у деклараціях стала значно м’якшою. Позбавлення волі за брехню у деклараціях тепер не передбачене, максимум – лише обмеження волі. І підіймається планка «допустимої помилки». На наступний рік президент Зеленський анонсував «глобальну судову реформу в Україні», тож нас чекає ще одна епопея з можливими сумнівними наслідками.

Також варто згадати, що 25 жовтня в Україні пройшли місцеві вибори, до того ж на новій територіальній основі. Райони були укрупненні, і загальна їхня кількість зменшилася втричі. Територіальні громади, які не об’єдналися добровільно, фактично були створенні за рішенням уряду. Щодо самих виборів, то в усіх громадах з кількістю виборців понад 10 тисяч місцевими депутатами могли стати лише висуванці від партій. Уперше в нас використовували систему відкритих списків, але треба зазначити, що насправді це були напіввідкриті списки. Виборці могли голосувати за партію і окремих кандидатів із її територіального списку, а для просування вгору по списку кандидатові потрібно було набрати 25% від виборчої квоти. Проте остаточний розподіл мандатів не завжди залежав від того, чи отримали кандидати достатню підтримку. «Львівська Пошта» неодноразово писала про нюанси цієї виборчої системи. І наступного разу її мають застосовувати вже на парламентських виборах, от тільки виникає питання: будуть вони черговими, а чи позачерговими?..