Поки перший президент України Леонід Кравчук готувався до дебюту як голова української делегації у мінській Тристоронній контактній групі (ТКГ), актуалізувалося питання доцільності, нехай зараз і формальної, «прописки» ТКГ у білоруській столиці. Останнім часом через пандемію коронавірусу засідання відбувалися лише у форматі відеоконференцій, але це не означає, що на майбутнє не потрібно думати про зміну майданчика для перемовин.

Західні держави чітко заявляють про те, що не визнають результатів білоруських виборів, а от нинішня українська влада чомусь не може на це зважитися. І небажання гостро поставити питання щодо необхідності пошуку нового майданчику для перемовин щодо Донбасу – це також ознака «страусиної» позиції Зеленського і Ко. Особливо після того, як Лукашенко видав Росії «вагнерівців», що воювали проти нас на Донбасі, і навіть після того, як Лукашенко заявив, що домовився з Путіним про «всебічну допомогу». Білорусь за режиму Лукашенка не була і не може бути «нейтральним майданчиком» у контексті перемовин щодо Донбасу. І хоч Білорусь ніякої участі у роботі Тристоронньої контактної групи не бере, але шість попередніх років засідань ТКГ у Мінську допомагали Лукашенку покращувати свій, якщо можна так сказати, імідж перед Заходом. Але він так і залишався маріонеткою Кремля.

Зауважимо, що вже згаданий Леонід Кравчук 13 серпня в інтерв’ю Українському радіо заявив про те, що в майбутньому засідання ТКГ можуть проходити у Швеції. «Якщо раптом не буде такої можливості проводити там зустрічі, то ми шукатимемо інше місце. Спочатку були не Мінські угоди. Спочатку була Женева. Можна взяти зовсім нейтральну державу. Та сама Швеція. Можемо їх попросити. Це можливо», – зазначив перший президент України.

А вже в опублікованому 17 серпня інтерв’ю виданню «Сегодня» він зазначив, що зараз такої потреби немає: «Білорусь не бере участі у ТКГ жодним чином, жодною посадовою особою. Вона створила для нас умови, надала нам майданчик. Я не думаю, що цей майданчик, під впливом тих процесів, які там зараз відбуваються, зміниться або можуть бути якісь загрози. Я просто не допускаю цього. Але треба передбачати все. Якщо раптом там буде якась, не знаю, як назвати, революція (раптом, я не говорю, що буде), тоді ми подивимося. А зараз немає жодної потреби».

Зрештою, роль ТКГ не треба переоцінювати: у «мінському форматі» узгоджуються лише подробиці домовленостей, а основні рішення ухвалюють на рівні глав держав, тому можна говорити про значно більшу вагу «нормандського формату». І можна сперечатися, є зараз потреба шукати заміну мінському майданчику для перемовин чи ні, особливо з огляду на те, що найближчим часом зустрічі ТКГ ще би мали відбуватись лише у форматі відеоконференцій. Але проблема не у тому, чи загрожуватимуть протести білоруського народу проти режиму диктатора Лукашенка зустрічам ТКГ у Мінську. Сама така постановка питання – це вже непряма підтримка Лукашенка. Проблема для нас у тому, що нинішня українська влада, й повернуті з минулого політики, наприклад, Кравчук, своїми недолугими заявами дають зрозуміти, що для них криваві розгони протестів у Білорусі та масові репресії – це начебто нормальне явище. Проблема у тому, що нинішня українська влада заплющує очі на домовленості Лукашенка з Путіним щодо «всебічної допомоги» і не заявляє на повен голос про необхідність додаткових санкцій проти Росії вже зараз.

«Час поставити в ОБСЄ і «нормандському форматі» питання перенесення майданчику мирних переговорів у більш нейтральну і не заангажовану РФ країну. Після відданих РФ «вагнерівців» переговорів в Мінську бути не може. Міжнародна ізоляція Білорусі фактично пом’якшилася в серпні 2014-го, коли вперше за багато років туди приїхали європейські чиновники високого рівня, а потім і найпотужніші європейські лідери. Для участі в мирних переговорах по врегулюванню кризи на Донбасі. Лукашенко страшенно тішився своєю роллю «миротворця» і не приховував, наскільки для нього це важливо. Це було важливо і для Білорусі, для її повернення в коло цивілізованих країн. Ситуація змінилася. І перенесення майданчика – це додатковий потужний сигнал Лукашенку, елемент міжнародного тиску на диктаторський режим. Очевидно, що особливих консультацій і узгодженості потребує сценарій можливої неадекватності РФ на наших північних кордонах. Але й про це вже зараз потрібно говорити з нашими міжнародними партнерами, заручитися їх підтримкою, й доєднатися до цивілізованого світу в їх оцінці «виборів» в Білорусі», – пише на своїй сторінці у фейсбуці співголова парламентської фракції «Європейська солідарність», колишня представниця України у гуманітарній підгрупі ТКГ Ірина Геращенко.

Тут лише треба зауважити, що згоду української влади за президентства Порошенка на перемовний майданчик у Мінську в 2014-ому також важко назвати правильним рішенням. В інформпросторі й раніше порушували питання щодо необхідності перенесення місця перемовин. І зараз це питання стало ще гострішим.

Але важливішим є питання результативності перемовин. У вересні виповниться вже шість років «першим мінським угодам». І що маємо зараз? За ці роки оголошували вже кілька десятків «режимів припинення вогню» на Донбасі, та російсько-терористичні сили жодного разу не зупинялися. Із 27 липня цього року маємо нове «всеосяжне перемир’я». Кількість ворожих обстрілів справді впала до мінімуму, однак навряд чи можна говорити про те, що російсько-терористичні сили повністю дотримуються умов перемир’я. Однак у Зеленського наполягають на тому, що ворог не використовує важкого озброєння, і що від 27 липня обійшлося без бойових втрат серед українських військових. Проте у пресцентрі Операції об’єднаних сил повідомляють про те, що ворог облаштовує нові позиції, а це також порушення умов нового перемир’я.

Ситуація насправді непроста: з одного боку, варто радіти хоч і відносному «затишшю» на фронті, з другого боку, зрозуміло, що російсько-терористичні сили нікуди не збираються відходити і в будь-який момент можуть активізуватися. І нинішнє «перемир’я» на межі ілюзії Кремль може використати для того, щоб змусити українську владу почати виконувати політичну частину мінських угод, що є вкрай небезпечним для нашого суверенітету.

«Фактично вони говорять – ну, ви ж хотіли: стаття перша Мінських угод – припинення вогню. Ось, воно є. Ми хочемо рухатися далі – ось є порядок, який затверджений. А там порядок, який ми не визнаємо: спочатку – вибори, а потім – кордон. Це пастка імплементації мінських угод. І я думаю, що Україні в жодному разі не можна йти на їх виконання», – зазначає експерт Національного інституту стратегічних досліджень Валерій Кравченко, повідомляє Радіо Свобода.

Путін хоче, щоб українська влада погодилася на місцеві вибори в ОРДЛО для легітимізації кремлівських маріонеток вже як офіційної місцевої влади. Зеленський може скільки завгодно повторювати, що ще попередня українська влада погодилася на такий порядок виконання мінських домовленостей, за яким наша держава отримає контроль за україно-російським кордоном лише після місцевих виборів в ОРДЛО, але саме нинішній президент дав добро на імплементацію російської версії так званої «формули Штайнмаєра», що відкриває шлях до виборів на окупованих територіях під дулами російських автоматів. І саме нинішній президент шукає швидких рішень, не аналізуючи їхніх наслідків. Саме нинішній президент виправдовує порушення перемир’я російсько-терористичними силами. І тепер питання: скільки ще має тривати фіктивне одностороннє перемир’я, щоб Зеленський почав «продавлювати» через парламент виконання Україною політичної частини мінських угод?

Ситуація стає ще небезпечнішою, бо в грудні завершується термін дії «мертвого» закону про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей (так званий закон про «особливий статус» Донбасу). І можуть бути різні варіанти: або вчергове суто технічно ще на рік пролонгувати закон, який не діяв жодного дня (щоб заспокоїти вічно стурбований Захід), або ухвалити новий, вже імплементувавши «формулу Штайнмаєра» і забравши нинішні запобіжники, що унеможливлюють вибори в ОРДЛО без виведення російських військ із Донбасу. Зеленський публічно встановив незрозумілий дедлайн для того, щоб домовитися з Путіним – один рік. І в грудні виповниться рівно рік від того, як Зеленський «подивився в очі» Путіну на зустрічі лідерів країн «нормандського формату» у Парижі.

Найближчими місяцями ми можемо отримати відповіді на ключові питання. І хочеться сподіватися на те, що нинішня наша влада не продовжуватиме грати за кремлівськими сценаріями, однак поки Зеленський і Ко демонстрували, що можуть йти капітулятивним шляхом.

Недарма ми розпочали цей текст із реакції нашої влади на події в Білорусі (чи точніше відсутності адекватної реакції), бо це також показник того, що Офіс президента України дуже боїться зайвий раз дратувати Путіна. Поки українська влада вважатиме Білорусь під керівництвом Лукашенка «нейтральним майданчиком» для перемовин, поки Зеленський замість російських військ на Донбасі бачитиме лише якусь «ту сторону», поки Кравчук із Фокіним, які увійшли до ТКГ, розповідатимуть про якесь «громадянське суспільство» на окупованому Донбасі та необхідність перемовин з ним, доти існуватиме небезпека того, що наша влада поверне не в той бік.