– У День захисника України, 14 жовтня, я як ветеран російсько-української війни організую мирний мітинг проти капітуляції біля Львівської облдержадміністрації, на який прийдуть люди, яким не байдужа доля держави. Після мітингу ми колоною прийдемо на благодійний концерт “Дякуємо захиснику!”, який відбудеться у Львові біля пам’ятника Тарасові Шевченку. Святкування буде атмосферним, бо до нього долучаться ветерани, волонтери, львів’яни і взагалі всі охочі подякувати тим хлопцям, які захищають нас на сході України, подякувати ветеранам. Саме в такому товаристві хочу відсвяткувати День захисника України. На мою думку, у Львові 14 жовтня відбудеться “сімейне” свято для тих, що не забули про війну, тих, кому не байдуже, і молодих людей, які складатимуть в цей день у Львові військову присягу. Це стане й об’єднанням поколінь захисників, адже на концерті будуть ліцеїсти Львівського ліцею імені Героїв Крут, військові, які зараз у відпустках, і ветерани російсько-української війни. Вони зможуть поспілкуватися один з одним, висловити свою вдячність та підтримку. Знаю, що на цей захід прийдуть справжні українці, патріоти своєї країни, які в скрутну хвилину підтримають і підставлять плече. І один такий патріот не вартує тисячі “диванних” аналітиків. Кожен має розуміти, що війна у нас ще триває. Українці мають розуміти, що для миру потрібна перемога, а не формули й угоди, які вигідні лише Росії. А для перемоги потрібен чіткий план того, як ми звільнятимемо свої території. Бо навіщо під когось підлаштовуватися на своїй землі? Ми, українці, в Україні є господарями, але чомусь маємо слухати Москву, йти на якісь поступки, від яких нам буде тільки гірше. Думаю, що перемовини з агресором не мають жодного сенсу. Країна – це наш дім. Чому хтось має приходити до нас і забирати наші “кімнати”, не повертати їх на наше прохання та ще й не бути покараним? Однозначно свій дім – Україну треба боронити!

– Насправді моя війна розпочалася ще в 2005 році з приходом інформаційної експансії в нашу державу. Тоді за правду у Львові боролася ціла група журналістів, серед яких був я. Мовиться про газету Західного оперативного командування “Армія України”, яка згодом перетворилася на Західний регіональний медіа-центр Міністерства оборони України. Згодом, у 2014 році, коли розпочалась анексія Криму, через цей центр проходила вся інформація про події в Україні. Тобто ми тримали зв’язок з усіма українськими військовими частинами. В липні 2014 року відбулася моя перша ротація до зони Антитерористичної операції на сході України. Я був одним із п’яти офіцерів, які створювали пресцентр АТО, на наших плечах лежало завдання – забезпечити українців інформацією про те, що відбувається на фронті. Бо ж насправді тоді ніхто не був готовий до війни: військові журналісти не розуміли, яким чином створити інформаційну протидію, наші цивільні колеги не знали, як налагодити співпрацю, щоби передавати інформацію оперативно і так розвіювати всі російські фейки. Як на мене, шляхом до української перемоги є примушення до миру Російської Федерації, тобто якщо ворог попросить про нього сам. Я, як людина, яка втратила на війні дуже багато своїх товаришів, розумію значення і важливість цих слів. Коли ми переможемо, то влаштуємо великий гарний парад на Красній площі за участі Збройних сил України разом з усіма силовими структурами – Національною гвардією, Службою безпеки України тощо. День захисника проведу в товаристві своїх колег – військових журналістів у творчому відрядженні. Це буде зустріч у Коломиї з воїнами 10-ої окремої гірсько-штурмової бригади, які через два місяці знову вирушать у зону ООС захищати нашу Батьківщину. У цей день, 14 жовтня, вони хочуть поставити світовий рекорд – протягти на своїх плечах танк. Також відкриють пам’ятну стелу свого побратима і розгорнуть найбільший прапор на центральній площі міста. А я разом із колегами, як завжди, виконуватиму улюблену роботу – висвітлюватиму ці події.

– Я й раніше казав, що перемога в нашій ситуації має бути через економічне зростання, яке підтвердило б те, що ми – самодостатня держава, яка розвивається. Ми зміцнили армію, але ще мало зроблено для економічного розвитку держави в цілому, щоб заявити світу: ми – нація і не поступимося жодним метром землі, тим паче кілометрами! Люди вмирали за ці землі, а зараз нам кажуть про перемир’я через здачу території, за яку вони загинули. Я, як учасник бойових дій 2014 – 2015 років, скажу, що через відступ не перемагають. Сумніваюся, що після таких заяв поїду на схід воювати. Але коли справа зайде надто далеко, виходу іншого не буде, як брати до рук зброю. Адже треба мати совість і бути відповідальними перед тими, що загинули! Нам кажуть відступати заради миру, але хто дав гарантію, що цей мир настане? З огляду на це настрій доволі песимістичний. Не бачу зараз бажання з боку влади перемагати. Відтак відсутня впевненість у завтрашньому дні. Та нині хочу будувати ту Україну, за яку ми воювали. Якщо неможливо будувати її з окупованими територіями і місцевим населенням, яке там проживає (переважно щасливе від того, що окремо від України), то треба рухатися далі без них. Мене можуть звинуватити в сепаратизмі чи зраді, але насилу милим не будеш. Я закріпив би тимчасово перемогу на тих кордонах, на яких ми закріпилися. А далі працювати над економічним розвитком держави, щоб люди на сході розуміли, що краще жити тут, аніж в Росії. Іншим чином переконати людей ми не зможемо. З часом окуповані території повернуться автоматично, бо люди захочуть бути там, де краще. Дайте можливість працювати усім і акцентуйте на розвитку країни зсередини, тоді ми зможемо перемогти в цій війні! Своїм прикладом через власне економічне зростання хочу показати іншим, що у нас все добре, у нас є майбутнє! Поки не маю часу відпочивати. Будую ідеї, помалу реалізовую їх. Працюю над тим, як знайти малими кроками додатковий фінансовий ресурс, що дозволить рухатися до поставленої мети.

– Я пішов на фронт, тому що бачив як діти, а інакше хлопців чи дівчат віком 18-19 років не назвеш, йшли воювати, не маючи жодного поняття, що таке війна. Вони гинули за Україну. Я, в свою чергу, не міг сидіти вдома на дивані і просто за цим спостерігати. Тим паче, що мав відповідні знання по військово-тактичній підготовці. Одним словом, я відчув обов’язок. Тоді, я утрьох з кумом та ще одним колегою вирішили брати зброю до рук та йти захищати свою землю і майбутнє наших дітей. Ми почали свою справу разом, в один день. Пройшовши школу війни, вважаю, що у контексті сьогоднішніх подій єдиним шляхом вирішення ситуації є лише перемога України, здобута шляхом боротьби. Зараз говориться про те, що потрібно домовитись та повернути мир. Але як здобувається мир? Не через переговори… Як на мене, лише шляхом капітуляції однієї зі сторін. І це не має бути Україна! Вважаю, що нинішні розмови про розведення військ це нагла здача українських територій окупантам. Не розумію як чинна влада потім хоче і буде дивитися у вічі матерям полеглих хлопців та дівчат. Вони ж загинули, захищаючи ту землю, яку сьогодні хочуть віддати! Це не правильно…

– У День захисника України згадую хлопців, з якими воював і з якими більше не зможу привітатися. В першу чергу це вони – Захисники! Якщо ж говорити про фініш у цій війні, то він точно має бути не через відведення українських військ із українських територій. Настрій у хлопців-військових такий, що вони готові ще раз вийти на Майдан, якби не були військовими. Бо теперішня політика президента недопустима.

– Кілька разів у День захисника України я був на передовій. Тоді відчув справжню атмосферу свята і, звичайно, вітав сепаратистів. А вже цього року планую поїхати до Києва, аби зустрітися з бойовими побратимами. На війні мав і зараз маю чітке бачення перемоги у ній: потрібно повернути території до складу України без всяких особливих статусів. А тамтешнім місцевим, які мають російські паспорти, організувати переїзд до Росії. Варіанта капітуляції навіть не розглядаю. Для мене і моїх побратимів припиняти зараз боротьбу і опускати руки – це нонсенс. Багато хлопців зараз уже не з нами, і я не знаю, як вони дивляться на це все. Дуже боляче згадувати і думати про все це, бо ні ми, ні полеглі Герої не йшли воювати за мирну капітуляцію, а йшли, щоб захистити свою землю. Бійці, з якими я спілкуюся, не налаштовані відступати. Кажуть, що за свою країну готові знову і знову йти в бій. На мою думку, розводити зараз війська не можна, бо там – наша територія, наша земля. Не ми прийшли на неї воювати. Зараз перш за все нам потрібно накопичувати сили і розвиватися на місцях, але аж ніяк не здаватися.

– В історії російсько-української війни фініш один – звільнення Донбасу та Криму, звільнення усіх полонених і покарання тих, що мають паспорт громадянина України, але здавали українські території! І це буде правильно. 14 жовтня – у День Захисника України – проведемо у Львові мирний мітинг і пройдемося колоною центром міста. Хочемо нагадати людям, що в Україні шостий рік триває війна. І є люди, які нас захищають та гарантують нам безпеку і спокійний сон. Нагадаємо, що не можна робити ніяких поступок і послабляти тиск на Росію. Також у цей день, як звично, навідаюсь у військовий шпиталь на Личаківській із невеликими подарунками нашим Захисникам. До слова, при вході до госпіталю на КПП є пункт “Волонтерської Сотні Львова”. Дівчата-волонтерки мають списки потреб хлопців. Наприклад, комусь потрібні ліки, а комусь продукти. Якщо не маєте часу рознести допомогу по палатах хлопців чи психологічно важко бачити їх пораненими, можна залишити речі при вході у госпіталь. А волонтери вже рознесуть ці речі по палатах. Тим, що бояться навідуватись у госпіталь, радила б все-таки зайти до хлопців – вони завжди усміхнені та оптимістично налаштовані до життя. З них можна сміливо брати приклад!

– У моїй пам’яті 14 жовтня, Покрова, було святом, але йому ще не надавали такого значення, як зараз. До війни в цей день зазвичай згадували козацтво і УПА, а саме свято було символічним з історичним підґрунтям. Та за останні роки я і мої бойові побратими, друзі та всі свідомі українці нарешті відчули це свято таким, яким воно колись було для наших предків. Сьогодні День захисника України – особливе свято для багатьох, адже його важко святкувати в класичному розумінні цього слова. Зазвичай у цей день зустрічаємося з побратимами ледь не зі всієї країни і поминаємо полеглих. Та в контексті сучасних подій з капітуляційними мотивами розуміємо велику різницю між миром і перемогою. Гадаю, перемога для України у російсько-українській війні – це перш за все повернення територій аж до державних кордонів. Але територія – це мінімум, бо війну Росія почала не за території, а за свідомість людей. Тож після повернення територій потрібно довго і якісно проводити там правильну проукраїнську, державницьку інформаційну роботу. На це потрібен час. У нас є два варіанти закінчення цієї війни – “просто перестать стрелять” або ж боротися далі із гаслом “Воля ціни не має!”.

– Слово “перемога” в мене асоціюється зі свободою. Перемога для нас буде тоді, коли країна по-справжньому стане вільною і незалежною. За той час має відбутися перемога не лише на військових чи політичних фронтах, а й на економічному, щоб люди жили, а не виживали. І фінал у цій війні лиш один: відновлення всіх кордонів України! Не поділяю думки щодо відведення військ із ліній розмежування. Бо я не дуже розумію, чому наші хлопці повинні зі своєї території кудись відходити. Нашу землю вже добряче скропили кров’ю. Земля має душу, але не має слова. Тож не маємо права так просто здаватися. Інше питання, що робити з місцевим населенням, яке перебуває в окупації. Мені здається, керівництво держави веде дипломатичну гру, в якій ми радше програємо опоненту. День захисника України для мене щось більше, аніж просто державний вихідний. Окрім того, що це Покрова, це ще й день заснування моєї військової частини і, до слова, мій день народження. Цей день я проведу з родиною, із синами в Києві. Підемо на футбол, щоби підтримати нашу збірну.

– Перемога буде тоді, коли ми повернемо усі втрачені українські землі, навіть якщо для цього доведеться провести ще декілька боїв. Але й після цього це ще не означатиме остаточної перемоги. Думаю, вона буде тоді, щойно ми відновимо функціонування зараз окупованих міст, сіл і покращимо добробут місцевих людей. Бо насправді Донбас розвалений, туди треба вкладати багато зусиль і грошей, щоб усе відновити. А поки відводити звідти наші війська ніяк не можна. Я була на передовій і неодноразово бачила, як хлопці просувалися вперед. У 2017 році в Кримському наша рота просунулася на півтора кілометра вперед. Це тривало декілька тижнів, але нам це вдалося. Ми могли б іти далі, але ж потрібна підтримка на вищому рівні. Хлопці готові до цього, а політичної волі на це нема… Щодня пам’ятаю кожного побратима, “двохсотого”, який загинув у мене на руках. Думаю, недоречно пам’ятати про них лише в окремі дні. Більшість із них для мене досі живі. Але 14 жовтня хлопці з усієї України поїдуть до Києва, аби побачити один одного і поговорити про те, як діяти далі, враховуючи те, що відбувається зараз в державі.

– Для мене і для багатьох хлопців, з якими я стояв на передовій і захищав нашу Батьківщину, перемога буде тоді, коли відновлять наші кордони і незаконні формування заберуться з ліній фронту. Неправильно зараз українські війська відводити звідти, багато хто буде проти цього. Бо навіщо ж стільки воювали? Стільки хлопців не повернулися додому… Відведення військ – не вихід. Так, бойові дії припиняться, але ті землі ми вже не контролюватимемо. Я втратив око на війні, багато хто найдорожче – життя, яке віддав за перемогу. Відступ – це як стати воїнам на коліна. Нам не потрібен мир за будь-яку ціну. Чужого не треба, але наше віддайте! Тому, поки триває війна, 14 жовтня для мене не зовсім свято. Так, ми зберемося і згадаємо тих, кого вже нема, але святкуватимемо, коли буде перемога.

– Для багатьох українців свято Покрови значиться на генному рівні. Адже це день Покровительки українського козацтва та його наступників – січових стрільців, воїнів УПА та, власне, нинішніх наших воїнів. Можна сказати, що святкування цього дня – це традиція, яку ми перейняли від наших предків. Радий, що ця святкова прадідівська традиція набула державного значення та об’єднує всіх військовослужбовців, оскільки має дійсно тверде вікове підґрунтя. Сьогодні ми всі розуміємо, що на нас наступає шалено жорстокий та цинічний ворог – Росія, яка впродовж усього свого існування як держава точить зуби на своїх сусідів. Нині під прицілом Україна. Будьмо відвертими, війни не закінчуються за рік. Тим паче, що сьогоднішня агресія Росії проти України спрямована і на політичний, і на інформаційний, і на воєнний фронти. Останнім часом я міркую, що, по суті, зараз Україна є на такому собі етапі перезавантаження: є дуже багато проблем, які чинним керівникам держави та ЗСУ доведеться вирішувати. Тому все залежить від того, наскільки дієві та правильні рішення вони прийматимуть. Та наша перемога залежить і від того, на якому рівні бойового оснащення та підготовки буде українська армія. Кожен дипломат має спиратися на силу, має знати, що у разі нападу ми зможемо захиститися. Тому зараз Україна має не допустити того, щоб наші землі стали таким собі бойовим полігоном для держави-ворога, на яких будуть випробовувати нові види озброєння

– 14 жовтня з давніх часів – свято козаччини, УПА, української тисячолітньої бойової слави загалом. Сьогодні – це День захисника України. Покрова має бути нашим загальним святом, має давати стимул до боротьби, надихати нас прикладом предків, які боролися століттями із загарбником, проти якого ми боремося сьогодні. Це свято свого часу торкнулося й моєї родини. На Покрову в 1952-ому загинув мій вуйко, який був в УПА. Він зі своїм загоном потрапив у засідку в Карпатах і віддав життя за Україну та її незалежність. Гадаю, в цей день варто згадати усі перемоги, досягнення і заслуги наших дідів-прадідів. День захисника має для кожного українця стати святом гордості та пам’яті про наших полеглих побратимів на цій війні і наших предків, які брали участь і віддавали життя під час визвольних змагань. Кожна війна може закінчитись або капітуляцією, або перемогою. Я і мої побратими лише за перемогу. Потрібно боротися, бо в цій війні немає шляху назад. Це нонсенс – відходити нашим військам із нашої землі. Знаєте, хто між війною і ганьбою обирає ганьбу – той отримує і ганьбу, і поразку. Іти з агресором на якісь перемовини і поступки неефективно. Ми можемо бачити результат таких перемовин на прикладі кількох століть укладання мирових угод із Росією. Домовленості, які шкодять Україні, відкидають її на десятки років назад і нівелюють нашу боротьбу. Свого часу в 2014 – 2015 роках я був на позиціях у Луганському аеропорту, Золотому, Кримському, Станиці Луганській і Горлівці. Був комісований через поранення. Впевнений, усе це буде немарно!

– Після того, як я отримав повістку 2014 року, не думав – іти на захист країни чи ні. Відразу знав, що повинен. Звісно, була можливість зробити це раніше. Та направду я не хотів завдавати ще більшого болю своїй мамі, оскільки старший брат на той момент уже добровільно пішов на фронт. Свою службу я ніс упродовж трьох років. Захищав Донецький аеропорт, після чого потрапив у полон, де перебував три місяці. Сьогоднішня ситуація дійсно не з простих. Узагалі вважаю, що будь-який конфлікт між державами правильно вирішувати дипломатичним шляхом. Та якщо цього зробити не вдається, військові сили завжди мають бути напоготові. Це безсумнівно. І мовиться не про режими “тиші”, яких хтось дотримується, а комусь начхати. Мовиться про повну бойову готовність. А відведення українських військ – епізод не з цієї п’єси, якщо можна так сказати. Звісно, якщо обидві країни розведуть війська, а Крим і Донецьк залишаться підвладними Україні, то про такий сценарій можна говорити. Тобто головним завданням української влади зараз є не дати захопити Росії наших територій, бо це як мінімум буде неповагою до тих людей, які впродовж усіх цих років відстоювали ці землі чи полягли на них. У День захисника планую віддати шану своїм побратимам на панахиді, яку відправлять біля Личаківського кладовища.