Торжество демократії, популізму, розчарування, невизначеності та віртуальних героїв… 21 квітня українці обрали новим президентом Володимира Зеленського – відомого шоумена без будь-якого політичного досвіду, без чіткої програми розвитку держави. За два дні до голосування в другому турі президентських виборів під час дебатів на НСК “Олімпійський” (хоча знову ж таки це було шоу, а не дебати!) Зеленський заявив, що він не політик, а вирок нинішній політичній системі в державі. І сліпа віра величезної кількості українців у нового політичного месію перемогла. На шостому році війни, яку веде проти нас Російська Федерація, українці змінюють Президента і Верховного головнокомандувача.

Звичайно, Зеленський ще не президент. Центральна виборча комісія (ЦВК) ще встановлюватиме офіційні результати виборів (на це законом відведені до 10 днів). Але й екзит-поли в день повторного голосування та опрацьовані ЦВК дані електронних протоколів із виборчих дільниць демонструють колосальний розрив між Володимиром Зеленським та ще чинним главою держави Петром Порошенком. 23 квітня ЦВК завершила опрацьовувати електроні протоколи, і Зеленський набирав 73,22% голосів, натомість Порошенко – 24,45%. А це, відповідно, голоси понад 13,5 млн виборців і голоси понад 4,5 млн виборців.

“В Україні такого не було. Я, відверто кажучи, теж думав, що все-таки розрив скоротиться, так думали досить багато аналітиків. Поясню чому: згадаймо 2010 рік, коли в другий тур вийшли Тимошенко та Янукович. Розрив між ними у першому турі становив 10%. Тоді відбулася наступна ситуація: кандидати, які не вийшли в другий тур (Ющенко, Яценюк, Гриценко, Тягнибок), не закликали своїх виборців голосувати за Тимошенко, але тоді їхні виборці не послухали їх, і більшість із них проголосували за Тимошенко як за менше зло, як ідеологічно ближче до цього електорату, який ми умовно називаємо постмайданним. У підсумку Тимошенко фактично подвоїла свій результат у другому турі –програла з мінімальним розривом 3,5%. Що відбулося цього разу? Кандидати, які не вийшли до другого туру (Тимошенко, Гриценко, Смешко, Ляшко), не закликали своїх виборців голосувати за Порошенка. Вони зайняли нейтральну позицію, навіть робили реверанси в бік Зеленського. І в даному випадку цей державницький постмайданний електорат у більшості віддав свої голоси за Зеленського. Порошенко додав 10%, але бачимо, що розрив все одно збільшився. І тут виник певний парадокс. У 2010 році війни не було, але люди розцінили Януковича як більшу небезпеку. Зараз війна, але люди від цього абстрагувалися і проголосували за Зеленського. За кандидата, про якого ми насправді знаємо дуже мало… Є феномен популізму і є феномен нових технологій – насамперед, робота кандидатів у президенти із соціальними мережами. Ми бачили цей феномен популізму в США, на Брекзиті, у багатьох інших країнах. Але, на жаль, унікальність України полягає в тому, що люди обрали людину, яка реально не висловлювалася в ході кампанії. Люди голосували за телевізійний образ. Це феномен. Як на мене, дуже небезпечний. Я казав під час кампанії, що Зеленський має право йти у політику, претендувати на успіх. Але якщо подивитися на західні країни, то там люди з шоу-бізнесу, неполітики, спочатку заходили в парламент, показували свою команду, працювали в парламенті, набиралися досвіду, а потім уже ішли далі. А в нас відбулося зовсім інше”, – зазначив у інтерв’ю Громадському радіо доктор історичних наук, професор кафедри політології Національного університету “Києво-Могилянська академія”, науковий директор Фонду “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучерева Олексій Гарань.

Тепер виникає питання: якщо мільйони українців не хотіли ставити запитання Володимирові Зеленському до дня голосування і легко повелися на політтехнологію “дзеркального кандидата” (різні групи виборців асоціювали Зеленського з політичною позицією, яку підтримують самі, а кандидат тим часом своїм мочанням подобався більшості) та ще й віртуального, то коли нарешті ці виборці почнуть ставити запитання вже переможцеві президентських виборців і, зрештою, самим собі? Соціологи ще до виборів констатували, що серед виборців Зеленського фактично порівну прихильників євроатлантичного курсу України та нейтрального статусу, так само як майже порівну розділилися думки прихильників Зеленського щодо питання можливості надання нині окупованій частині Донбасу автономного статусу. Звичайно, в команді Зеленського заявляли, що не відходитимуть від курсу на ЄС та НАТО. Зрештою, цей цивілізаційний шлях України вже закріплений у нашій Конституції. Так само обіцяли, що не буде поступок агресорові і здачі національних інтересів. Але потрібно буде не лише говорити, але й робити реальні кроки на шляху євроатлантичної інтеграції нашої держави.

Те, що західні лідери дуже швидко після закриття виборчих дільниць в Україні наввипередки вітали Володимира Зеленського з перемогою, це визнання демократичності наших виборів і показник того, що Захід готовий і далі підтримувати нашу державу.

“Звісно, можна сказати, що причиною став лише шалений та цілком передбачуваний (згідно із соцопитуваннями та витоками екзит-полів) розрив між кандидатами. Але згадаймо президентські вибори 2014 року, на яких усі три екзит-поли показали перемогу Порошенка в першому турі та майже чотирикратний відрив від найближчої переслідувачки Юлії Тимошенко (нині відрив – майже втричі). Варто нагадати, що тоді, в першу ніч, майже не було привітань навіть із перемогою у першому турі. Єдиним закордонним лідером, який відразу зателефонував до Порошенка, став президент Польщі Коморовський. Натомість Білий дім привітав переможця лише твітом і лише за добу після виборів. Причина цього – не у відриві переможця. Головна зміна інша. За свою міжнародну легітимність Зеленський має дякувати особисто Порошенкові. Західні політики та лідери думок один за одним перепощували та ретвітили заяву Порошенка, яка пролунала відразу після оголошення результатів екзит-полів. Мовиться про слова Президента про те, що він не просто визнав поразку, а й запропонував новому президентові допомогу. Цей крок доволі звичний для держав Заходу, хоча й там він не є правилом. Ще рідше таке відбувається після жорстких, навіть ворожих кампаній. А для держав пострадянського простору такий мирний перехід влади – небачена дивина. Натомість в Україні це відбувається уже вдруге!” – пише в своїй статті редактор Європейської правди Сергій Сидоренко.

Але сила подальшої міжнародної підтримки України залежатиме від дій нового президента і загалом від нової влади (ще потрібно дочекатися парламентських виборів), щоб не було зовнішньополітичної багатовекторності, як за президентства Кучми.

Що стосується протистояння російському агресорові, мало просто зробити кілька заяв про те, що не відбуватиметься здача українських національних інтересів, потрібно бути готовим до того, що Кремль у будь-якому випадку випробовуватиме новообраного українського президента на міцність, тим паче політично недосвідченого. В цьому великі ризики для нашої країни, але цих ризиків не уникнути.

Повертаючись до того, що Володимир Зеленський фактично ніяк не представив свою програму розвитку держави перед виборами, майже нічого конкретного не говорячи, водночас він не раз заявляв, що нікого не підведе і нікого не розчарує. Але це неможливо! Це найперша брехня! Розчарування обов’язково буде, принаймні з огляду на те, що, як уже зазначалося, надто різношерсті групи виборців із абсолютно різними поглядами привели Зеленського до перемоги. Питання в тому, яких виборців Зеленський і Ко вирішать “зберігати” у довгостроковій перспективі. А подобатися усім “противсіхам” впродовж наступних п’яти років не вийде.

От у команді Зеленського, яка протягом виборчої кампанії кричала про “зубожіння” українців і в усьому звинувачувала Петра Порошенка, зокрема й у рівні тарифів на “комуналку”, вже наступного дня після другого туру виборів заявили, що тарифи – “не зовсім прерогатива президента”. Спікер виборчого штабу Зеленського Дмитро Разумков у інтерв’ю телеканалу ICTV зазначив: “Якщо ми говоримо про корупційну складову, яка часто лежить в основі тарифів, то позиція президента багато в чому може вплинути на процес. Обіцяти, що це станеться через день-два, не можна. Це процес, який буде непростим, цей процес доведеться пройти і Зеленському та його команді, і українському народу”. Так само в команді Зеленського, яка в передвиборчій кампанії використовувала слоган “Весна прийде – саджати будемо”, тепер констатують, що президент не може замінити собою судову систему і вирішувати, кого садити за ґрати, а кого ні.

Що ж, така більш реалістична риторика після виборів не дивує людей, які можуть думати. А що ж із тими виборцями, які повірили в швидке диво?

фото: Олег Огородник

У команді Зеленського не можуть не розуміти, що довго втримувати на своєму боці усіх тих понад 13,5 млн виборців, котрі проголосували за цього кандидата в другому турі, буде неможливо. Впливатиме все: і перші законодавчі ініціативи Зеленського на президентському посту, і, відповідно, співпраця з парламентом та урядом, і судовий спір бізнесмена Коломойського проти держави Україна щодо повернення чи компенсації за націоналізований “Приватбанк”. Недарма ще перед другим туром у інформпросторі загострилися суперечки про ймовірність дострокового розпуску Верховної Ради і перенесення парламентських виборів із кінця жовтня на кінець липня. Інтерес команди Зеленського абсолютно зрозумілий: що менше часу між президентськими і парламентськими виборами, то легше конвертувати підтримку виборцями самого Зеленського в підтримку його партії “Слуга народу”. Будьмо відверті, ця партія поки що віртуальна, а потрібно буде показувати, хто ж піде від президента в парламент. І партійним списком також у будь-якому випадку всіх не задовольниш. А так на хвилі президентського успіху та загалом популярності Зеленського, який “ще нічого не зробив”, можна “продати” виборцям будь-який партійний список. Абсурд, але соціологи повідомляли ще перед другим туром президентських виборів, що на той момент чверть виборців, які вже тоді вирішили, що візьмуть участь у парламентських виборах і визначилися, за кого голосуватимуть, готові були віддати свій голос за партію “Слуга народу” – партію, якої фактично ще немає… Зараз багато суперечок щодо доцільності розпуску нинішнього парламенту, якому українці насправді не довіряють.