– Не довіряють нашим військовим, напевно, ті, хто ніколи не спілкувався з ними, зокрема з теперішніми Героями. Бо у мене, як у волонтера, до них 99% довіри. Чому не сто відсотків? Є, на жаль, ще високопосадовці, які так чи інакше мають відношення до армії та ухвалюють подекуди безглузді рішення. Вони й складають, певно, той один відсоток, тому ці люди ніяк не викликають довіри у мене. Гірка правда, але війна зробила нас сильними. Тому що у мирний час ми не розуміли, для чого нам військо. Велись лише розмови про становлення професійної армії, контрактної служби. Але коли почалась російсько-українська війна, то як через сито просіялись наші громадяни, одразу стало зрозуміло, хто є хто: почали купувати довідки із фальшивими історіями хвороб, переховуватись, виїжджати за кордон. І лише відважні мужчини віком від 18 і до 60 років пішли на фронт. Тоді, зокрема, добровольці йшли без будь-якого забезпечення і фінансової підтримки від держави, бо була лише одна мета – боронити країну. Багато що змінилось, але, безумовно, не все так гладко. Можливо, варто подумати про достойну платню військовим на передовій. Адже це небезпечна професія. З наступного року ці цифри мали б значно помінятись. Отже, за п’ять років війни в Україні викристалізувалася справжня, мужня українська армія. Зі слів хлопців, з яким спілкуюсь, вони теж відчувають зміни. Кажуть, що робочу техніку ремонтують, отримують нові види озброєння, можливо, не в такій кількості, як хотілося б, але воно є. Попри те залишається й бюрократія в армії! Часом дивуємось, коли хлопці просять на фронт папір формату А4. Були навіть жарти, що ми перетворюємось на “паперову” армію. Та здебільшого навіть якісь неприємності хлопці переводять на жарти. Тішусь, що теперішні командири відносяться до своїх хлопців, як до побратимів. Важливо, що зараз воюють не лише хлопці, а й жінки. Знаєте, пригадую випадок, коли у матері загинув син у нинішній війні, вона взяла зброю в руки і пішла боронити свою землю. Щастя жити з такими людьми в один час! А 6 грудня для мене день шани, поваги та пам’яті за тими, кого вже немає з нами. В цей день хочеться зідзвонитись із хлопцями, з якими так чи інакше контактуємо. Ми просто зобов’язані пам’ятати про цей день і навчати наших дітей повазі до війська, яке народилось на полі бою. Додам, що у переддень Дня Збройних сил України українці відзначили й День волонтера. Але хочеться сказати, що нехай би вже не було потреби у волонтерах. Нехай набирала б більших обертів наша держава. А ми хіба що писали sms зі словами подяки чи вітання, і при кожній нагоді щиро обіймали наших захисників.

– Теперішній стан армії важко порівняти з тим, яким він був у 2014-ому. Тоді, на початку війни, волонтери допомагали війську у всьому: від одягу, взуття, харчів до артилерійських планшетів. Зараз потреби змінились, адже раніше військові потребували саме матеріального забезпечення, а сьогодні солдатам потрібна моральна підтримка. Наші хлопці й дівчата за роки війни та навчань стали професіоналами. Кажу як матір майбутнього офіцера, що молодь зараз свідомо обирає своїм фахом захист Батьківщини, підписуючи контракт зі Збройними силами. Цей факт показує, що українська армія змінилась якісно і помітно. Опорою війська у 2014-ому стало правдолюбство й свободолюбство українців, адже якби не ці риси народу, ніхто б не повстав проти агресора на початку війни, армія б не змогла себе проявити. Початок війни в Україні став переломним моментом для кожного військовослужбовця і нагадав або дав зрозуміти, що армія – це не звичайна робота з певним графіком, а боротьба за мир і благополуччя цілої країни, зокрема за свої сім’ї та рідну землю. Українці почали масово довіряти військовим, адже вони бачать реальні приклади героїзму на власні очі. Сучасні Герої України – це не радянські “Павліки Морозови”, на міфах про яких виховували наше покоління, це воїни, які обороняли Луганський аеропорт, які тримали до останнього Савур-Могилу… Наші Герої та їхні подвиги – це переконливий приклад того, що з нами, українцями, правда і з нами Бог.

– Довіра народу до армії має бути безумовною. В іншому випадку буде суттєва державна криза, якщо армія і народ повстануть по дві сторони. В нашій історії навіть нещодавно вже були такі чіткі меседжі, коли армію і народ намагались протиставити. Пригадуємо Революцію Гідності, коли мовилось, якщо буде якесь більше кровопролиття на Майдані, то деякі патріотично налаштовані офіцери заявляли, що не виступатимуть проти свого народу. Або як це було під час Помаранчевої революції. Це знакові приклади, коли народ може сподіватись на підтримку свого війська, бо то означає, що суспільство здорове і має перспективу зберегтись на майбутнє. В іншому випаду виникає питання: як довго така країна існуватиме... Та коли говоримо про армію, то маємо на увазі інституцію. Моє ставлення до армії лише позитивне. І так було завжди. Вважаю, що ми повинні робити все, аби наше військо зміцнювати. На мою думку, теперішній показник довіри 40% до української армії занизький. Та варто розуміти, що коли говоримо про підтримку чи не підтримку армії, то багато хто асоціює це питання з конкретними персоналіями, наприклад, міністром оборони чи Генеральним штабом. У мене немає як такої довіри до міністра чи багатьох інших генералів, але це не впливає на моє ставлення до армії загалом. Вищий командний склад української армії – це люди із застарілим мисленням, які ще по-радянськи дивляться на свої обов’язки. Попри те є величезний бойовий потенціал молодих офіцерів, які б мали витіснити їх з усіх щаблів українського війська. Тоді й матимемо справді військо, яке активно почало розвиватися з 2014 року. Та починаючи з 2016 року до армії повернулися старі пенсіонери-офіцери, які почали впроваджувати незрозумілі вимоги для бойових солдатів, сержантів, офіцерів, як от вирівнювання наметів на полігоні по шнурочку. Потрібно зрозуміти, що у світі вояки – це не раби і не безоплатна робоча сила, яку відправляли на будівництво генеральських дач, як це було в радянській армії. Вояк – це високоосвічений професіонал! І коли це зрозуміють генерали, тоді й говоритимемо про найкращу армію в Європі. А поки буде радянська система управління, ухвалення рішень, доти будемо відставати. Але до армії як інституції ми зобов’язані мати довіру і повагу. Адже хто не хоче годувати свою армію, той годує чужу! Це треба пам’ятати. І належним чином забезпечувати і поважати тих, хто воює, хто керує вояками і глибоко усвідомити наш обов’язок перед усіма справжніми ветеранами. Завдяки кому сильна наша армія сьогодні? Думаю, завдяки Січовим стрільцям, воїнам УПА. Тому що в 2014 році добровольцями на фронт пішли люди, які чітко розуміли, що таке Батьківщина. Вони мали відповідне виховання і йшли за покликом серця, а не за мобілізаційною карточкою, яку надсилали з військкомату. Якщо є виховання, освіта і розуміння, що ж таке Батьківщина, завжди матимемо вмотивованих патріотичних вояків в армії, отже, будемо непереможними. Тепер вже маємо і живих, і, на жаль, загиблих сучасних Героїв, на яких можна рівнятись. Їхні героїчні вчинки мали б зараз широко популяризувати в Україні та виховувати на цих історіях наступне покоління. Нам треба поіменно знати цих людей.

– Армію змінили й змінюють люди. Головним ресурсом реформ в сучасному українському війську є небайдужі українці! Решта вдосконалень, що відбулися впродовж кількох останніх років у війську – це результат тривалих навчань. Зараз в армії немає такого питання, яке б залишили без уваги. Усе стало іншим: грошове забезпечення війська зросло, кількісний показник армії збільшився, екіпірування та озброєння випробовується та оновлюється, соціальний пакет військовослужбовців покращився, змінилось і ставлення українців до військового. За роки війни люди зрозуміли важливість і необхідність армії як соціального інституту. Продуктивність діяльності війська може бачити кожен, тому й рівень довіри українців до армії зріс. Зрештою, через бойові дії на сході кожен з нас може побачити і зрозуміти, для чого існує військо, чим воно займається, як воно розвивається і куди рухається. Наша армія зараз є однією із найбільш прозорих структур в Україні.