Не встигли в ДНР від­гуляти псевдови­бори, як новітній “голова” Пушилін поті­шив електорат гуч­ною заявою, мовляв, уже до кінця року “на повну” запрацює найстаріше в Донець­ку підприємство – Донецький металургійний завод (ДМЗ). Саме навколо нього в 1870-х почала формуватися Юзівка (перша назва Донецька на честь підприємця з Вельсу Джона Г’юза, який купив незаселені землі в нащадка стародавнього українського роду Кочубея та заснував там видобуток вугілля та чавуноплавильний завод. – “Львівська Пошта”).

Теоретично, запустити завод, який лише рік простоював, можливо. Причому куратори псевдореспубліки з Російської Федерації (РФ) планують підстрелити відразу двох зайців. “Якщо вони відновлять потенціал на 35-40% від довоєнного, то зможуть проводити ідеологічний тиск на сусідні території, які контро­люються владою України. Наприклад, на тлі шахт Лисичанська, де шахтарі по кілька тижнів під землею живуть, на тлі непрацюючої хімічної промисловості Сєвєродонецька все це буде виглядати в досить пропагандистському ключі”, – пояснив Радіо Свобода економіст Олексій Кущ.

Експерт Інституту економіки і промисловості Національної академії наук (НАН) України В’ячеслав Ляшенко нагадує, що це вже не перший випадок економічного піару. “Вже було, що бойовики намагалися випускати автобуси на “Донецькгірмаші”. На верстаті, який робив вентилятори головного провітрювання для шахт, вони намагалися запустити ремонт трамваїв, і було багато галасу, але все це закінчилося показухою. Навіть якщо вони створять на ДМЗ кілька сотень робочих місць, то це ніяк не вирішить проблему зайнятості в Донецьку”, – вважає пан Ляшенко.

Але в Кремлі не забувають і про другого “зайця”. За підрахунками Олексія Куща, РФ витрачає приблизно 500 млн USD на утримання ДНР та 200 млн USD на ЛНР. І це – лише зарплати бюджетникам і оплата соціальних програм, без урахування витрат на війну. В Кремлі, здається, нарешті усвідомили, що “республіки” банально сидять у нього на шиї, тож місцевим ватажкам (тим паче, що вони після “виборів” 11 листопада є нібито справжніми “керівниками”) поставили завдання: бодай половину суми, яку їм дає Москва, заробити самим.

Улітку цього року з’я­ви­лася інформація, що сепаратисти пообіцяли запустити виробництво на непідконтрольному Києву Алчевському металургійному комбінаті (розташований на окупованій території Луганщини, населення м. Алчевськ – 82 тис. осіб). Офіційна причина – суто гуманітарна. Продукція металургійного комбінату нібито піде на виготовлення водогінних труб і реконструкцію водогонів у непідконт­рольних Україні районах Донбасу. “Насправді жодних водогінних рур для місцевих водогонів з алчевської сталі робити не будуть. Величезний меткомбінат (до початку агресії РФ проти України завод щорічно продукував 3,8 млн т металопрокату, 4,2 млн т сталі та 3,8 млн т чавуну. – “Львівська Пошта”) просто не зможе підтримувати навіть свій мінімальний безперервний технологічний процес за рахунок такого мізерного замовлення, як рури для водогонів. Уся сталь буде йти в РФ, і потім через фірми-прокладки реалізовуватися в треті країни”, – заявив тоді Олег Устенко, виконавчий директор Міжнародного фонду Блейзера.

Водночас Сергій Дави­дов, заступник голови між­народної громадської організації “Луганське земляцтво в Києві”, пояснив, що відновити роботу меткомбінату – цілком реально, оскільки неподалік розташований коксохімічний завод і кілька вугільних копалень, до того ж, на підприємстві існує повний цикл виробництва “вугілля-кокс-метал”. Тим не менше, тоді в українських мас-медіа це викликало хіба дошкульні коментарі, мовляв, чергова пропагандистська “качка”.

“Качка” приводнилася в акваторії Маріупольського порту 1 листопада цього року. Тоді Генпрокурор Юрій Луценко у звичній манері приголомшив усіх черговою сенсацією, яка цього разу мала назву “наша відповідь на російські санкції” (1 листопада Путін під­писав указ про запровадження спеціальних економічних санкцій проти 322 гро­мадян України та 68 юридичних осіб. – “Львівсь­ка Пошта”). Йшлося про арешт судна Comet під прапором Ліберії, яке перевозило 3 тис. т продукції… Алчевського металургійного комбінату.

Далі почався суцільний “інтернаціонал”. Як виявилося, екіпаж на судні виявився переважно українським (в складі – всього один громадянин РФ, другий помічник капітана). Окрім того, судно належить голландській компанії Comet Schiffahrts GmbH & Co, ходить під прапором Ліберії, але перебуває в управлінні компанії із Сінгапура. Більше того, вантаж на кораблі призначався для бельгійської компанії та транспортувався в режимі free on board, що в перекладі на людську мову означає: метал перейшов у власність одержувача в момент доставки в порт навантаження. Тобто бельгійська компанія переказала кошти постачальнику, і після цього подальша доставка вантажу лежить вже на відповідальності покупця.

Виходить, що Україна арештувала майно компанії з Бельгії, мотивуючи це, за словами Генпрокурора, “відповіддю на російські санкції”. Причому можна припустити, що в цій ситуації мала місце свідома провокація з боку РФ. В порт Маріуполя Comet, згідно даних сайту marinetraffic.com, який в режимі реального часу відслідковує розташування морських суден, зайшов після стоянки в російському порту на Азовському морі Темрюк. Навіщо це було потрібно – ніхто з експертів пояснити не може (не було потреби в поповненні запасів пального, харчів чи питної води). Висновок – судно Comet зайшло саме в український порт, щоб стати своєрідною “наживкою” для українських правоохоронних органів, які в підсумку влізли у вкрай неприємну ситуацію з компанією з ЄС.

На тлі “виборів” в ОРДЛО майже непоміченою в ук­раїнських ЗМІ залишилася інша кадрова ротація в ДНР. Замість Пушиліна “прем’єр-міністром” самопроголошеної республіки став такий собі Олександр Ананченко, людина в Донецьку абсолютно невідома. Хоча насправді цей персонаж з’явився в Донецьку півтора роки тому. Він працював радником загадко­вої компанії “Внешторгсервіс”, чиї філії синхронно з’явилися в Донецьку і Луганську навесні 2017 року. Саме тоді терористи оголосили “націоналізацію”, й нова компанія почала виконувати роль зовнішніх адміністрацій для підприємств, які до цього перебували в українській юрисдикції та платили податки до українського бюджету, хоча їхні виробничі потужності були на тимчасово непідконтрольній території. “Ми рік готувалися до цього моменту. Рік прораховували варіанти поставок сировини та збуту продукції. Більшість металу йде в Азію, і, гадаю, знайдуться варіанти, як через РФ або Південну Осетію продавати продукцію до Китайської Народної республіки (КНР)”, – заявили тоді в “раді міністрів ДНР”.

Варіант справді реальний. “Національний банк” Південної Осетії офіційно співпрацює з Центробанком РФ. І в Цхінвалі, і в Донецьку відкриті філії “Міжнародного розрахункового банку” – російської фінансової установи з доволі темною репутацією. Що, однак, не заважає цьому банку укладати міжнародні угоди, і навіть із деякими країнами Європейського Союзу.

Щоб продавати свою продукцію в інших країнах, достатньо рішення окупаційних адміністрацій про включення “націоналізованих” підприємств на правах філій до складу зареєстрованих у РФ холдингів. Тоді їхню продукцію можна буде продавати, скажімо, до КНР, Казахстану чи фірми з Бельгії під маркою Made in Russia, за цих обставин жодним чином не порушуючи міжнародні санкції.

Цю схему вже випробували на “Луганськтепловозі”, який став структурним підрозділом “Трансмашхолдингу”, найбільшої російської компанії, що спеціалізується на розробці та виробництві рухомого складу для залізниць. Лутугінський валковий комбінат забезпечує потреби російського Липецького металургійного комбінату, “Луганський енергозавод” поставляє електродвигуни в Ростов-на-Дону на замовлення тамтешнього “Донвугілля”. Майже повністю зосередилися на російських замовленнях Первомайський механічний та Ясинуватський машинобудівний заводи.

Як бачимо, війна війною, але гроші сепаратисти заробляти намагаються. Тим паче, що Кремль видатки на псевдореспубліки починає скорочувати.