На жаль, у молоді роки хлопець отримав важку травму хребта, тому йому довелося сісти в інвалідний візок. Незважаючи на обмеження, сьогодні він веде активний спосіб життя, подорожує автостопом, а влітку цього року навіть переплив Босфор.

“Подорожую автостопом уже два роки. Починав з подругою, а згодом став мандрувати сам. Якось випало два вільних тижні, то вирішив не марнувати їх, а поїхати автостопом з Києва до рідного Кам’янця-Подільського. Незважаючи на плани, доїхав так аж до Білорусі”, – каже Дмитро.

Хлопець уже тоді мав досвід поїздок автостопом, тож почав свою подорож з перевіреного місця.

“Спершу доїхав тролейбусом до потрібної дороги на Київщині, а тоді й не минуло п’яти хвилин, як зупинилась автівка. Водій відвіз мене до Житомира, звідти я доїхав до Чудного, а далі до Хмельницького. Зловити машину в напрямку до Кам’янця-Подільського виявилось складно. Самотужки здолав майже 10 кілометрів, і ніхто по дорозі не зупинився. У якийсь момент подумав, що доведеться ночувати в полі… Нарешті таки вдалось зловити авто і доїхати до Кам’янця-Подільського. Звідти продовжив подорож до Хотина, далі до Чернівців і до Луцька”, – розповідає Дмитро Щебетюк.

З його слів, траплялись водії, з якими складалось враження, що знайомі уже 100 років. Було про що поговорити і про що помовчати. А бували й такі, що починали тільки нарікати на життя.

“Дорога до Луцька виявилась найважчою. Мене підвозили буквально по 15-20 кілометрів, тоді чекав на іншу машину по 30-60 хвилин. Однак у такі моменти траплялись водії, які намагались підбадьорити. Так, хлопець, що підвозив мене, пригостив круасаном і морозивом. Інші два водії пригостили печивом і навіть дали по 50 гривень на автобус. Згодом таки вдалось доїхати до Тернополя”, – веде далі хлопець.

По дорозі з Тернополя до Луцька Дмитро сказав водієві, що мріяв ще побувати у Дубенському замку. Водій, недовго думаючи, сказав, що теж там ще не був, і заїхав по дорозі у Дубно.

“Коли добрався до санаторію на Шацьких озерах, то звідти вирішив продовжити подорож до Білорусі. Мав обмежені ресурси. Однак світ не без добрих людей, тож вдалось отримати безкоштовний нічліг, сніданок і вечерю. Далі вирушив до Білорусі. Доїхав до кордону, а там білоруські прикордонники так здивувались, що я подорожую автостопом на візку, що ледь не уся митниця проводжала мене ловити машину до Бресту”, – каже Дмитро.

У Білорусі хлопець заїхав у Мінськ, Брест та Ліду.

“Цікаво, що відстань від Ліди до Вільнюса становить 100 кілометрів. На жаль, тоді у мене ще не було закордонного паспорта. Якби ж був, то, думаю, моя подорож продовжилася б. Але потрібно було повертатись в Україну, тож зупинив машину, доїхав до Бобруйська. Там я найдовше стояв – майже три години. Згодом таки добрався до українського кордону. До речі, українські митники ставилися до мене зовсім по-іншому, не як білоруські. Вони наче не помічали мене, а на мої запитання лише казали, що зайняті, і щоб я не заважав”, – розповідає Дмитро.

Цікаві історії, фотографії зі своєї подорожі Дмитро висвітлював на сторінці “Доступно. UA”. Щоб переглянути дописи, потрібно відфільтрувати записи з червня до липня 2017-го.

Коли подорожуєш автостопом, то відбуваються різкі зміни настрою, бо невідомо, коли і де зупиниться машина, розповідає Дмитро Щебетюк.

“Коли багато йдеш, довго чекаєш, а ніхто не зупиняється, то опускаються руки. Так було у мене, коли намагався піймати машину до Кам’янця-Подільського. Автівок майже не було, а на автобус сідати не можна, бо так нецікаво. І ось в момент найбільшого розчарування таки зупинилась машина та ще й з кондиціонером. У мене одразу піднявся настрій, з’явилось бажання продовжувати те, що почав”, – каже хлопець.

З його слів, коли подорожуєш автостопом, то легко абстрагуєшся від своєї особистості, від власного уявлення про себе, тож стає легше познайомитись і заговорити з людьми.

“Насправді я дуже сором’язливий. Однак коли під час своєї подорожі автостопом гуляв Хмельницьким, то легко зміг познайомитися з кількома дівчатами. Бо коли подорожуєш автостопом, то розумієш, що у цьому місті тебе ніхто не знає, а тому байдуже, що про тебе подумають”, – розповідає Дмитро.

Незважаючи на інвалідність, Дмитро Щебетюк зміг стати чемпіоном України з плавання та навіть увійшов до резерву параолімпійської збірної зі стрільби з луку. А ще цього літа йому вдалось переплисти Босфор.

“На мій день народження друзі побажали мені переплисти Босфор. Не ставив собі за мету здійснити це побажання цього року. Однак моя подруга дуже наполягала, хотіла, щоб ми пливли разом. Загалом на країну дають 250-450 місць на участь у запливі. Буквально за два дні люди розкуповують усі ці місця. Цікаво, що ціна такого задоволення становить 120 доларів або 120 євро”, – розповідає Дмитро. З його слів, реєструватись треба завчасно і встигнути купити місце.

“Купити місце можна вночі з третього на четверте січня. Тож зустрівся з подругою третього січня о десятій вечора, ми почали оновлювати сайт, щоб встигнути купити місця. Звісно, сайт завис… Я вже змирився з думкою, що не попливу. Якимось чудом у мене відкрилась реєстрація, а за кілька хвилин і моя подруга зуміла зареєструватись. Раділи, як малі діти”, – каже хлопець. З його слів, реєстрація – це лише половина справи. Ще потрібно якось долетіти до Стамбула, десь оселитись. На щастя, Дмитро знайшов фінанси.

“Люди, віком до 35 років, пливли в оранжевих шапочках, а старші 35 – у фіолетових. Люди з інвалідністю – у сірих шапочках. Насправді пливти не так страшно, як здається. Головне – вдало почати, дістатись середини. Впродовж усього запливу постійно змінював техніку, бо пальці на руках німіли. Найскладніше – це фініш, бо він біля берега, а там реверсна течія. Якщо потрапити у цю течію, то вона або зносить назад, або людина просто пливе на місці”, – розповідає Дмитро. З його слів, людей, які пливли на одному місці, забирали на човен і не зараховували їхній результат.

“Я плив на одному місці досить довго, не розумів, що відбувається. Звісно, боявся, щоб мене не забрали на човен. Ризикнув, змінив напрям, і таки вдалось дістатись до фінішу. Важко було себе переконати, що потрібно відійти від фінішу, щоб до нього дійти. Загалом залишилось безліч емоцій від запливу. Тішусь, що мені таки вдалось за понад дві години переплисти Босфор”, – каже Дмитро.