Дякуємо вам, Захисники!

14 жовтня на Покрову третій рік поспіль відзначатимемо День захисника України. У цей день обов’язок кожного свідомого українця – згадати про Героїв та розповісти про них своїм дітям і онукам

фото: Тарас Грень, Володимир Скоростецький
Не перше століття 14 жовтня відзначають важливі для України події. Ще у часи славнозвісної Запорізької Січі на свято Покрову збиралась козацька рада. Третій рік поспіль в Україні, зокрема у Львові, 14 жовтня відзначатимуть День захисника України. Це не “штампований” державний вихідний день, як, до прикладу, 1-ше чи 9-те травня.
У час російсько-української війни, яка триває уже п’ятий рік, 14 жовтня закликають згадати і подякувати тим, хто продовжує боротьбу за незалежність, та кого уже немає з нами. Водночас, п’ятий рік війни – чимало часу, щоб переосмислити події, які відбувались на наших теренах і зрозуміти, за яку Україну боролись і продовжують боротися захисники.


Отець Степан Сус, настоятель Гарнізонного храму, військовий капелан:
– Впродовж років та століть українці мужньо виборювали свою незалежність. Бо хотіли жити у вільній країні, або як казав відомий правозахисник Іван Кандиба, в “українській Україні”. І щоби та ціна, яку заплатили наші прадіди за Україну, не була даремною. Щоби українці врешті змогли себе відчути у себе вдома, а не в гостях, щоби могли бути господарями свого майбутнього і самостійно вирішувати свою долю. Кожен з нас і кожен свідомий українець мріє про ту країну, за яку ми боролись завжди, за яку стояли на Майдані, за яку гинули молоді люди. Усі ми, напевне, хочемо, щоби у нашій державі шанували людську гідність, щоби влада справді відстоювала народні права і побажання, щоби людина була у центрі уваги. Чому, зрештою, останній Майдан назвали Революцією Гідності? Це був момент, коли українці змушені були вкотре доводити свою гідність, своє право жити на вільній землі. Звичайно, ніхто у світі не збудував свою країну за один день. Це тривалий і трудомісткий процес, до якого повинен долучитись кожен українець, якому не байдужа доля нашої держави. Гадаю, мусимо припинити нарікати, припинити плакатись, що не маємо завтрашнього дня, що не видно ніякого горизонту, що все таке пропаще. Адже багато речей зараз насправді залежать від нас і від нашого бажання щось змінити. Тому зараз мусимо працювати, аби для своїх дітей та внуків залишити щось набагато краще, ніж маємо нині.
Богдан Кушнір, журналіст, письменник:
– Насамперед зараз потрібно виправити помилку Кучми. Нині ми ледь не на кожному кроці оглядаємось й очікуємо, що нас обдурять, відправлять по великому колу шукати правду. Ми почали будувати нашу державу з недовіри. Олігархічним кланам віддали за безцінь ласі сегменти прибуткової економіки. З однією умовою: модернізувати виробництво і створювати робочі місця. Ніхто з олігархів не виконав інвестиційних зобов’язань. Вони витиснули з підприємств усе, що тільки можна було, і переправили зелені папірці в офшори. Тепер ховаються за кордоном. Кожного четверга-п’ятниці їхні персональні літаки стартують зі смуг київських аеропортів у Західну Європу, а в понеділок повертаються в Україну. Вони, їхні сім’ї живуть там, а тут заробляють гроші. Ми хочемо збудувати справедливе суспільство з високим рівнем довіри, а почали з недовіри. Тому потрібно виправити помилку Леоніда Кучми, який є батьком олігархічної економіки в Україні. Від західних країн ми відрізняємося тим, що там люди довіряють одне одному, а в нас оглядаються і на кожному кроці чекають якогось “підвоху”. Недовіра стала найбільшим бичем нашого суспільства. Сам достаток не робить людей щасливими. Щастя – це коли люди почуваються часткою здорового суспільства. Найщасливішими себе вважають громадяни тих країн, де високий рівень довіри одне до одного. Ми мріємо про таку Україну, в якій громадяни будуть почувати себе щасливими і довіряти один одному. На перешкоді нам постали “рускій мір” Путлера і доморощені олігархічні клани.
Лев Скоп, іконописець:
– В мене нема такого, щоб я зачаровувався чимось чи навпаки, бо розумію: все в моїх руках. Ми давно мріяли, аби у нашій державі вільно замайорів синьо-жовтий прапор. Щастя, що я дожив до цього моменту, адже цей прапор і є наше майбутнє – ми вже живемо у майбутньому! Водночас є реальна війна в Україні. А тому наша держава повин­на ставати впевненішою і сильнішою. Майдан та війна показали, що в нас дуже сильний людський потенціал, особливо серед молоді. Щасливий, що маю можливість бачити сильну молодь, яка мобілізувалась під час військової агресії. Це та скеля, на якій триматиметься і вже тримається наша держава. Та від кожного з нас залежить дуже багато. Важливо показувати приклад, як можна долучатись до змін. Я часто буваю на сході, а зараз зосередився на поранених і реабілітаційному центрі “Фенікс”. Допомагаю тим, що вмію робити добре, зокрема беру участь у волонтерському арт-проекті “Ангели надії”, який проводять задля допомоги бійцям та їхнім родинам. Минулого тижня провели його у стінах Верховної Ради. Далі плануємо продовжити цей арт-проект у Львові. А також відкриватимемо нові виставки. Помітив, що коли починаю подібні речі робити, одразу багато класних людей з різних куточків світу долучаються. І мені за честь бути причетним до цього.
Олександр Поронюк, керівник Західного регіонального медіа-центру Міністерства оборони України:
– Війна в Україні принесла нам як багато шкоди, так і багато позитивних змін. Бачимо, як наше суспільство останніми роками кристалізувалося, згуртувалося як нація, і це факт. Війна змінює людей. Змінилось наше ставлення до таких понять як Батьківщина, народ, армія. Це вже не просто заїжджені штампи. І бійці, і цивільне населення дуже тверезо почали оцінювати події у державному середовищі, у своєму сімейному колі. Морально-психологічний стан наших військових на п’ятий рік війни не погіршився, а, можливо, зараз він навіть кращий, аніж це було на початках. Бо відомо, що тоді багатьох відправляли на передові позиції в добровільно-примусовому порядку. Зараз усі, хто служить в ЗСУ, підписують контракти. Я декілька разів бував на фронті, і маю можливість порівняти настрої, умови, в яких перебувають нині військові. Тож багато що зроблено, а ще більше треба зробити. Але те, що хід історії у 2014 – 2015 році змінено – це точно! Цими вихідними, коли відзначатимемо День захисника України, підійдіть до хлопців у формі, привітайтесь, подякуйте, просто потисніть руку, бо для них це багато значить. Інколи більше, ніж накази командира. Мені дуже подобається, коли у місті чи деінде проводять флешмоби, марші або інші заходи, де звертають увагу на людей у військовій формі. Отже, є розуміння, що бути військовим у нашій державі – це доволі поважно і престижно.
Микола Стецьків, учасник бойових дій, підприємець:
– Кожен із хлопців та дівчат, які воювали на сході, чи просто активні волонтери, хочуть бачити Україну насамперед правовою державою. Країну, де вектор права буде вищим над усім “кумівством” та братськими стосунками. Усі ми хочемо жити у демократичній країні, де право людини та закон будуть перевищувати все інше. На мій погляд, саме це дозволило б нам змінити свій курс і почати нарешті будувати державу для народу, а не для блага окремих її громадян. Адже у 2013 році молодь вкотре вийшла на Майдан, бо зрозуміла: хтось там, зверху, намагається вирішити їхнє майбутнє, не на їхню користь, звісно. Саме тоді українці почали відстоювати свої права. Однак обурює те, що винні ще досі не покарані, що в Україні досі немає верховенства права. Тому українці до сих пір потребують, чи навіть вимагають, забезпечити повне правосуддя. Адже хочеться, щоби твої права були захищеними, щоби кожен міг відстоювати свою правду у всіх можливих інстанціях. Щоби всюди панувала справедливість, а не безлад. Цей фактор важливіший навіть від рівня добробуту у країні. Хоча це все між собою пов’язано. Мушу сказати, що дуже тішусь, що 14 жовтня об’єднує одразу кілька великих свят. День захисника України – це дата, яка дає змогу вкотре нагадати собі про ситуацію у країні, про тих, хто щодня, ризикуючи найціннішим, боронить наші кордони, про тих Героїв, які віддали своє життя за нашу державу. У цей День є про що задуматись і воякам, і тим, хто всіма можливими способами переховувався від мобілізації чи армії. Чесно кажучи, я не є прихильником вихідних, однак це той випадок, коли усім варто бути не на роботі, а у колі родини, друзів, побратимів, співгромадян. Коли варто зібратись, аби обговорити наше вчора, сьогодні, завтра. І подумати про майбутнє наших дітей, яким ми зобов’язані передати Україну незалежною, самостійною та, наголошу, правовою державою!
Тарас Гринчишин, бойовий медик:
– На п’ятий рік війни хотілось би бачити Україну справді незалежною і свідомою, але не декларативно. І ще нам бракує єдності! Після повернення з війни, хоча я не перестаю туди їздити, я трохи розчарований. Але тут потрібно говорити про усвідомлення того, що наша держава багатостраждальна і молода, яка постійно перебувала під чиїмось гнітом. Тому поки вчиться бути самостійною. Війна – справа невдячна, але благородна! Перебуваючи там, я зміг переоцінити шкалу цінностей, розширити свій світогляд і соціополітичні горизонти. Тож не варто боятись її, а долучатись хто як може. У ці дні хлопцям побажаю триматись і обіцяю скоро приєднатись до них на сході.
Марія Петришин, волонтер:
– Бачу Україну вільною і незалежною. А піднесення буде тоді, коли закінчимо цю війну. Всі волонтери, і я також, прагнемо перемоги. Бо важко дивитись на військових, на родини загиблих, дітей-сиріт… Війна триває, а те, що у нас у Львові спокійно і не лунають вибухи, маємо завдячувати нашим хлопцям. Нам потрібно вірити їм і робити все задля перемоги. А поки не берусь критикувати інших людей, а просто роблю все, що від мене залежить. І напевно, коли кожен робитиме те, що залежить від нього і не надіятиметься на когось, прийде перемога! На жаль, останнім часом все частіше спостерігаю, як лише критикують ту чи іншу ініціативу. Знаєте, критикувати легше, аніж щось робити. У День захисника України всім причетним до цього свята побажаю здоров’я і віри в те, що ми обов’язково переможемо. Бо українці – сильна нація, сильна духом.
Сергій Романовський, учасник бойових дій, співзасновник проекту “Ігри героїв”:
– Кожен, хто хоч колись брав у руки зброю заради України, насамперед виборював незалежність нашої держави. Хоча війна – це також історичний процес. Аналізуючи історію, бачимо, що дуже часто після розпаду великих держав, триває боротьба за повернення відокремлених територій, або ж між собою починають воювати країни, які від’єднались. Україна також свого часу воювала зі всіма географічними сусідами. Як бачимо, історія має свою циклічність. І зараз в Україні саме такий час, коли мусимо вкотре доводити свою самостійність загарбникам. І вкотре воюємо за свою свободу та незалежність. До Дня захисника України усім бажаю терпіння, засукати рукави і почати працювати. Адже попереду чимало роботи – маємо місію відродити націю, утвердитись на геополітичній арені та почати врешті жити гідно.
Ігор Бездух, учасник бойових дій:
– Нині для нашої країни найважливіше бути вільною. Такою, звісно, її хотіли би бачити усі свідомі громадяни – вільною, зокрема й економічно. Щоби ми не були під чиїмось впливом, щоби могли самостійно вирішувати усі свої проблеми, відштовхуючись тільки від власних думок та пріоритетів. Хочеться, щоби влада і народ були одним цілим, і щоби мали спільну місію розбудовувати нашу державу. А не так, як є зараз: влада – це щось чи хтось дуже далекий, відсторонений від “земних” проблем. Звісно, всім своїм єством мрію, щоби в країні також нарешті запанував мир. До війни, напевно недооцінював це поняття, та мир – це справді величезне щастя, і ті, хто живуть у мирній країні – дуже щасливі люди. Часто дискутуємо із побратимами на різні теми. Ось, наприклад, нещодавно дійшли до думки, що за великим рахунком Україні й Євросоюзу не потрібно. Нам треба розвитку! І бажання працювати на своїй землі, щоби не наші люди їздили по заробітках, а до нас приїжджали заробити кращих грошей. Вірю, що, можливо, колись ця мрія здійсниться. Адже недарма наші хлопці так завзято боронять наші землі. Вони це роблять не для тих нардепів, які ніяк не можуть накрастися, не для чиновників, які свої гроші з державними плутають, а заради своїх дітей, заради своїх дружин, які тут, у тилу, тихенько працюють на ту країну. Якщо запитати мене, за яку країну я воював, то відповів би наступне. Пригадую одразу фото, на якому маленькі діточки у вишиванках співають гімн України. Дивлячись на це фото, кожен бачить щось своє: хтось дітей чи внуків, хтось нове покоління, яке заслуговує на хороше життя на Батьківщині. Моя бабця колись воювала в УПА. І чи не ціле своє життя мріяла, щоби ми жили у спокої та під мирним небом. У 1991-ому вона так щиро раділа, що нарешті Україна здобула незалежність. Однак, крім того, що країна є незалежною, вона має бути також вільною від сторонніх впливів і нікому із ворогів не належати. І щоби ніхто не міг її за жодні гроші купити. Пригадую, що моїм побратимам в окопах було не до грошей, більша частина точно не через фінанси воювала. Вони ризикували життям, а хіба життя купиш за гроші? З іншого боку, ми були і продовжуємо бути щиро вдячними усім, хто копійкою підтримував армію. Здавалося, що таке тих 20 гривень, які бабця виділила із пенсії? Насправді за ці гроші п’ять чоловіків на фронті можуть привести себе у належний стан. Адже це кілька пачок мокрих серветок, які нас дуже виручали, адже постійно мали проблеми із водою. 20 гривень – це кілька пляшок мінеральної води, це дві буханки хліба, це кілограм крупи тощо. Тому кожна гривня була важливою, ми від всієї душі схиляємо голову перед тими пенсіонерами, які ділилися останнім, перед тими діточками, які виймали із скарбнички заощадження і жертвували на армію, перед студентами, які відмовляли собі у чомусь, віддавали стипендіальні кошти для бійців. Кожен із них заслуговує на те, щоби жити у мирній країні зі світлим і перспективним майбутнім. День захисника України – ця дата присвячена усім, хто раніше чи зараз стояв за нашу державу. Це день пошани усіх цих людей. Тому, вважаю, що кожен українець у цей день має обов’язок згадати про Героїв, розповісти про них своїм дітям та онукам. Хочу усім побажати свободи – свободи у виборі, у країні, у серцях.
Ірина Яремко, співкоординатор Центру забезпечення військових “Народної Самооборони Львівщини”:
– На жаль, розчарованих після останніх подій в Україні справді багато. Напруга або втома від того стану, в якому перебуває держава, розповзається, як хмаринка і накриває усіх нас час від часу. Очевидно, що від війни втомились всі. Таке враження, що держава розділилася на тих, хто переживає і живе війною, хто воює, і хто продовжує брати хабарі чи створювати корупційні схеми. Це, наприклад, підтверджують журналістські розслідування. Останнє, що вразило із таких розслідувань – це тема незаконної вирубки лісів. Вражає те, як нині найбільших злодіїв держави попереджають про те, що їх можуть взяти в кайданки, а потім вони поспіхом покидають країну. Та коли обертаєшся обличчям до військового і заходиш до нього в окоп, про те хочеться якнайшвидше забути. Тому що розумієш, що та дитина не надто задумується над глобальними речами, які бачимо частіше ми тут, на мирній території. Вони просто продовжують стояти на передових позиціях, виконуючи професійний громадянський обов’язок і стримувати ворога. Ось такі два світи важко усвідомити. Та не скажу, що все так погано у нашій державі. Але одразу країна не може змінитися. Та потрібно констатувати той факт, що після Майдану наші сподівання не виправдались. Дуже багато політиків, на яких свого часу дуже сподівались і від яких чекали радикальних змін, не виправдали наших сподівань. Причин може бути багато, але не наша мета їх з’ясовувати. Знаєте, колись казали, як добре нічого не розуміти, не знати, бо так легше жити. На щастя, українці стають більш свідомим народом і парадоксально, бо чомусь нам від того не стає легше. Тепер знаю точно, що очільники держави не мають права ризикувати тим, щоб знову відбувся якийсь вибух в суспільстві. Особисто я не хочу наступних майданів, жодних революцій. Нам потрібні поступові зміни. Поки наші бажання не завжди збігаються із тим, що коїться в нашій країні. Але точно знаю, що ми вже не станемо такими, якими були колись. Ми ніколи не погодимося на мир за домовленістю, на зміну кордонів, бо тимчасово окуповані землі – українські землі! І надто вже багато крові там пролилось. У День захисника України усім, хто причетний до цього свята хочу побажати здоров’я і сказати, що дуже багато людей за них моляться. Я точно знаю, що є пенсіонері, які щомісяця віддають частинку своїх коштів для наших захисників. Точно знаю, що є бізнесмени, які дещо більші суми жертвують на армію, і роблять це тихо. Знаю, що є артисти, які їдуть на фронт, щоби підняти моральний дух та настрій бійцям. І знаю, що ми, волонтери, не перестанемо їздити туди, якби важко не було зібрати допомогу. Вірю, що все це робимо недарма!
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно
0.4219 / 1.79MB / SQL:{query_count}