Ігор Мельник, директор видавництва "Світ", про десять томів із доробку першого Президента України, історичні аналогії і невивчену минувшину

У науково-культурному жит­-ті  України сталася небуденна подія  - вийшли друком перші 10 томів "Творів" Михайла Грушевського із п'ятдесятитомного зібрання його праць. Над реалізацією цього масштабного завдання вже  сім  ро­ків трудяться науковці Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського Національної академії наук України та колектив  Державного підприємства "Всеукраїнське спеціалізоване видавництво "Світ" за під­трим­ки Державного комітету телебачення і радіомовлення України. 

"Пошта" попросила члена го­ловної редколегії видання, доктора політичних наук, директора видавництва "Світ" Ігоря Мельника  поділитись думками з приводу важливості вивчення та популяризації  багатогранної  творчої спадщини і практичної діяльності Великого Українця.

- Ігоре Андрійовичу, чим повчальний  досвід М. С. Грушевського для сучасного покоління?

- Як відомо, Михайло Сергійович Грушевський був не лише видатним ученим, а й творцем першої незалежної Української держави у ХХ сто­літті. Він очолював Центральну Раду, тодішній парламент, що фактично дорівнювало посаді Президента Української Народної Республіки. Його  політична активність сприяла пізнанню світом української нації, визнанню  її незалежності, зрештою, допомагала сприйняти її широкими  верствами населення всередині країни. Не все, зрозуміло, було правильним у його діях, особливо якщо оцінювати їх з перспективи сьогодення. Однак допущені  під час  державотворчих процесів  помилки й прорахунки слід всебічно аналізувати, щоб унеможливити їх повторення в наш час та у майбутньому. 

- Чи не могли б Ви конкретніше про це розказати?

- Як не прикро мені про це говорити, однак  багато з того, що було актуальним на початку модерної доби, стоїть на порядку денному сучасного суспільно-політичного життя. Щобільше, деякі паралелі з дійсністю сторічної давнини  вражають своїми аналогіями. Взяти хоча б проблеми стабільності та  злагоди у суспільстві. Хіба нас сьогодні не тривожить, чому сваряться між собою державні мужі? Яким буде день завтрашній в Україні? Як досягти всеукраїнського консенсусу? Сучасні політичні стратеги не спромоглися поки що створити "рецепт" національного порозуміння, хоча згадані проблеми значною мірою мають давнє коріння, а тому варто знати власну історію, аби зробити правильні висновки з допущених помилок, які й призвели до втрати державної незалежності.

Джерелом цієї  безцінної ін­формації є, зокрема, і "Твори" Михайла Грушевського. Йо­го  науковий і політичний спадок  налічує майже дві тисячі публіцистичних і наукових праць з історії України,  а також містить численні архівні і, зокрема, епістолярні матеріали, які є багатющою скарбницею думок і практичного дос­віду з різних проблем українського державотворення. Особливої уваги заслуговує  постать Михайла Грушевського як творця української науки і провідника ідеї духовної модернізації суспільства. Адже у  своїх працях, зокрема, у статті "Звичайна схема "руської" історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства" учений всебічно обґрунтував власну наукову концепцію історії  українського та білоруського народів, спростувавши таким чином панівну концепцію "общєрусскої" історії  та культури. "Ми знаємо, -  писав він, - що Київська держава, право, культура були утвором  одної народності - україн­сь­ко-руської; Володимиро-Московська - другої, великоруської... Етнографічна й історична  близькість  народності  українсько-руської до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань - вони жили своїм життям поза історичними стичностями і стрічами". Сформульована
М. Грушевським схема історії довела право українського народу на самостійний історичний розвиток, зміцнила його моральний дух, допомогла перетворити етнографічну масу в єдину націю. При розбудові власної держави, наголошував дослідник, свої зусилля треба сконцентрувати насамперед на тому, що "становить для нас задачу дня, якої не обійти, ані обминути не можна в поступовім  руху нашої суспільності - розв'язання національної проблеми", і  "добитися того, щоби кожний  член українського народу, на верхах і на низах, цінив і дорожив національною народною українською формою".

- На жаль, сказане Грушевським і досі залишається недосяжним ідеалом для еліти...

- Щобільше, у суспільстві  відбуваються протилежні процеси: політичні сили, серед яких є чимало антагоністичних, замість того, щоби дбати про консолідацію української нації, духовне вдосконалення людей, взаємопоборюють себе. Українська держава погрузла в перманентних кризах - полі­тичних, економічних, духовних та інших. Її розбудові чинять опір як "вороги явні, які не криють своєї ненависті до всеукраїнської ідеї та її прояву, так і "вороги хатні, в самих українських кругах". Чимало з них проявляють антиукраїнську сутність навіть у стінах парламенту, який утримується коштом українського народу. Як тут не згадати  М. Грушевського, який, уболіваючи за майбутнє української державності й знаючи особливості нашої ментальності, з гіркотою писав, "що ми й український сойм дістанемо, але в нім 90% буде  сидіти таких "тоже малороссов", яким усе українське буде "несерьезно". Саме тому він закликав усі українські партії, політичні групи й одиниці зійтися на "спільнім ґрунті поступово - демократичного українства, ... на ґрунті національних інтересів".          

- Національні інтереси, як свідчить досвід, дуже важко сформулювати в умовах постколоніальної дійсності, до того ж у поліетнічному, мультиконфесійному суспільстві...

- У численних працях Михайла Гру­шевського стрижневими є думки про необхідність подолання регіональних, міжконфесійних, соціальних та інших протистоянь, незгод, політичних чвар, що роз'єднують і послаблюють українські сили. Злободенними є заклики до української суспільності служити народу, переборювати національну роздвоєність, байдужість до виконання свого обов'язку перед власним народом. "Щоб вийти з всього розбиття й занепаду, який в дальшім розвої грозить нам повною національною смертю, зазначав він, українці, мусять всю енергію вложити в те, аби відігріти національне почуття, і з ним - почуття  національної спільності, солідарності у ріжних частин українського народу, та сконцентрувати, можливо, систематично і планово, національні сили тих ріжних частин на спільній національній роботі, яку нам висувають біжучі події на порядок дня. Інакше мертвіє, слабне і відпадає не тільки та частина, якої звязь з цілістю порушена, ослаблена. Слабне також і цілість, всеукраїнський організм через зменшення тих сил, якими  може він розпоряджати для загальнонаціональних цілей, і через дальший зріст розкладової енергії". Як бачимо, М. Грушевський був переконаним прихильником всеукраїнського єднання, послідовним борцем за єдину, соборну Україну.

- Чи не видається Вам, пане Ігоре, що нині, у час кризи, будь-які розумування над ідеальним, тобто всім дотичним до царини духа, є дещо не на часі. А отже, Грушевський мав би бути цікавим лише акаде­мічним колам?

- У Михайла Сергійовича є ціла серія статей під назвою "На порозі Нової України", де він говорить про потребу організації розумного господарювання в новій незалежній державі. Дуже актуальними, наприклад, є роздуми про ефективне й доцільне використання природних багатств України, її геополітичне становище у зовнішній політиці, як правильно розв'язати аграрне питання, як удосконалити шляхи розвитку освіти, науки, культури з урахуванням історичних особливостей народу та українського менталітету.

Михайло Грушевський був одним із перших українських діячів ХІХ століття, який розглядав уживання української мови в контексті буття полі­тичної нації, формування нового типу політично свідомого українця, який мав змінити домінантний тип малоросійського мислення. Саме він розпочав  велику працю з впровадження української мови в усі сфери культурного життя. Однак ця проблема і досі стоїть на порядку денному в незалежній Україні. Українська мова не стала мовою більшості сучасної еліти, не має поширення в тих сферах, які зараз визначають науково-технічний прогрес. У працях ученого і політика - ґрунтовно  відображена  проблема двомовності, яка є  не менш злободенною в  наші дні.

На думку М. Грушевського, успіх у боротьбі за повноправ­ність українського слова значною мірою пов'язаний із наявністю в державі української періодичної преси. Закономірно, що він закликав до розбудови національних друкованих засобів інформації. Однак і сьогодні  важко однозначно відповісти на питання. чи є в нас всеукраїнська щоденна газета достатнього рівня. А потреба в таких виданнях дуже велика. Їх зусилля мають спрямовуватись на розв'язання однієї з найскладніших проблем, з якою зіткнулась наша сучасна  держава, і на подолання якої свого часу спрямовував зусилля учений, - на проблему двох культур відмінних українських територій. Надуманість цієї проблеми очевидна.

М. Грушевський зазначав, зокрема, що "люди, яким не потрібний сильніший розвій українства, хапаються тих відмін, витворених на нашому національному тілі чужими впливами  та зверхніми обставинами, і поняття одноцільності укра­їнської території... підмінюють поняттям краю, області, з української території викроюють обласні автономії. Але в інтересах українського національного розвою в теперішній стадії лежить  власне концентрація всіх національних сил, а для того - всіх  частей  української території. Треба розвивати  в них почуття єдності, солідарності, близькості, а не роздмухування ріжниці..."

Важко не погодитись з цією думкою: адже це протиріччя, мабуть, найбільше перешкоджає сьогодні нашій державі впевнено інтегруватися з цивілізованим світом.

Як бачимо, суспільно-наукова спадщина Михайла Грушевського містить праці, знання яких дає змогу сучасній українській еліті швидко й адекватно реагувати на політичні виклики, а також опановувати механізми досягнення національної злагоди на рівні свідомості пересічних українців.