джерело: memory.gov.ua (7)

При цьому 3,6 мільйона з них були селянами – основними носіями нашої національної ідентичності, яких радянська влада вважала головними своїми ворогами, “розкуркулювала” і силою заганяла у колгоспи. Також дослідники зазначають, що через Голодомор не народилося близько 600 тисяч українців, а отже, загальні втрати оцінюються в 4,5 мільйона людей. 

Тут треба зазначити, що насправді різними істориками вже давно озвучувались і далі озвучуються ще страшніші цифри – до 10 мільйонів жертв. До речі, ще у 2010-ому Апеляційний суд Києва підтвердив висновки СБУ щодо кількості жертв Голодомору в Україні – 3 мільйони 941 тисяча осіб померло безпосередньо від голоду і 6 мільйонів 122 тисяч становлять ненароджені.

Крім того, не забуваймо, що комуністична влада у ХХ столітті тричі влаштовувала голод на території України, окрім 1932 – 1933 років, ще у 1921 – 1923-ому та у 1946 – 1947-ому. І мовиться саме про організовані злочини, а не про неврожаї чи ще якісь надумані причини та виправдання, якими досі користуються адепти “русского міра”. Ні виправдань, ні вибачень тут не може бути. 

“Україну можемо втратити!” – писав переляканий Сталін влітку 1932 року. Він боявся втратити Україну як ресурс, без якого побудова могутньої індустріальної імперії, здатної завоювати світ, залишалася б тільки мрією. І щоб не втратити, він вирішив її стратити. Стратити як уособлення всього, що ненавидів, – свободи, самодостатності, культурної унікальності. 

Попри інформаційну блокаду, яка приховувала злочин, це була публічна страта. Про неї знали приречені на загибель, знали в межах сталінської імперії, переповідаючи пошепки жахливі подробиці. Про неї керівництву своїх держав доповідали закордонні розвідники і дипломати, писали відважні журналісти у світових медіа. Вбивство цілого народу без війни у мирний час мало залякати інших, засвідчити всемогутність і безкарність “вождя народів”.

Голод обраний як зброя геноциду дав Сталіну можливість не лише забрати життя мільйонів українців, але й фізично знищити тих із них, що пережили масове вбивство. Вбити їх як українців: ті, що вижили, добровільно позбавлялися власної мови, культури, традицій, переплавлялися у безликий “совєтський народ”. Вбити їх як людей: перетворити на істот, позбавлених почуття гідності, понизити до рівня тваринного існування, а згодом вмонтувати, як гвинтики, в тоталітарну машину. Тому результатом Голодомору стали не лише мільйони вбитих та їхні опустілі українські домівки, але й спустошені душі тих, що пережили 1933-ий”, – написав напередодні поминальних днів голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович у колонці на Радіо Свобода.

Українці в цілому світі вже традиційно вшановують загиблих та ненароджених у четверту суботу листопада – День пам’яті жертв Голодоморів. Цей рік не стане винятком, Світовий конгрес українців в ці дні проведе поминальні заходи як мінімум у 32 країнах. Звичайно, основні акції відбудуться в українських містах. Сьогодні, 26 листопада, о 16.00 буде оголошена загальнонаціональна хвилина мовчання, а також розпочнеться акція “Запали свічку”. Свічки пам’яті нестимемо до меморіалів жертв голодоморів та політичних репресій, а також ставитимемо на своїх підвіконнях. 

У ці дні ми згадуємо всі голоди в Україні, але більшість істориків вже не раз зазначали, що саме слово “голодомор” належить вживати саме щодо “Великого голоду” 1932 – 1933 років. Не для того, щоби забути інші комуністичні злочини. Звичайно, поминати і пам’ятати необхідно всіх. А для того, щоби домагатися визнання цілим світом геноциду українського народу, потрібно чітко визначити межі поняття “голодомор”.

“Тобто мовиться про інфляцію поняття “голодомор”. Має йтися про один Голодомор і про голоди. У євреїв є одне загальновідоме “Голокост” і “Шоа” – на івриті... А ми пішли на таку баналізацію. Це недобре. І це не вина Порошенка чи його адміністрації. Ця формула, у множині, виникла при Ющенкові. Вона діє дуже негативно, тому що це і голод 1921-22 років, і 1946-47-го. Це були різні голоди. 

Там були на два порядки менші втрати і не було наміру нищити людей спеціально – просто забирали хліб в українських селян, щоб нагодувати петроградський пролетаріат, а у випадку Сталіна, 1947 рік, навіть французів, щоби трошки підвищити значення Компартії Франції”, – сказав цього тижня під час прес-конференції “Причини, перебіг та наслідки Голодомору 1932 – 1933 рр.” завідувач відділу Інституту історії України НАН України Станіслав Кульчицький.  

Він нагадав, що український парламент офіційно визнав Голодомор 1932 – 1933 років у 2016-ому. Однак на міжнародному рівні визнання геноциду українського народу поки було не надто успішним. І не в останню чергу через неузгодженість позицій різних дослідників у нашій державі. Це стосується і самого поняття “голодомор”, і, як уже зазначалось, різних поглядів на кількість жертв.

Донині Голодомор визнали геноцидом українського народу 24 країни. До речі, це вже готувався зробити й Ізраїль: 14 листопада тамтешній парламент (Кнесет) ініціював розгляд цього питання. Але зрештою проект відповідної резолюції вирішили доопрацювати, тож яким буде кінцевий документ і коли відбудеться його розгляд, невідомо. 

Важливим для України має стати визнання Голодомору геноцидом через Генасамблею ООН. Такі спроби раніше вже не раз були, але Росія їх заблоковувала. Що й не дивно, адже нинішня РФ є правонаступницею СРСР, культ Сталіна там ніколи не зникав. Та й Путін своїми діями проти України явно прагне наслідувати комуністичного диктатора.

Щодо тих рішень Генасамблеї ООН, які все ж таки були, то у 2003 році ухвалили заяву, в якій Голодомор названий “національною трагедією українського народу”. Формулювання, погодьтеся, далеке від визнання геноциду…

“На жаль, я змушений сказати, що робота щодо міжнародного визнання Голодомору практично зупинилася в 2010 році.

Як відомо, у 2010 році на своєму першому міжнародному заході тодішній президент Віктор Янукович заявив, що Голодомор не можна назвати геноцидом, що Голодомор – спільна трагедія всіх народів Радянського Союзу, чим, звичайно, заслужив бурхливі оплески російської делегації. На цьому робота України як держави щодо просування визнання Голодомору геноцидом зупинилася. Навіть після перемоги Євромайдану і обрання нового керівництва держави вона не відновлюється”, –  каже Володимир В’ятрович, повідомляє “День”.

Тому тепер українській владі важливо знову поставити це питання на міжнародний порядок денний. До того, як зазначає вже згаданий Станіслав Кульчицький, Україна може використати послаблення авторитету Росії на міжнародній арені та вже наступного року спробувати домогтися від країн-членів ООН визнати Голодомор геноцидом українського народу. 

Поза тим, просвітницьку роботу про Голодомор і решту комуністичних злочинів потрібно вести ще й всередині України. Ми вже можемо похвалитися деякими здобутками офіційної декомунізації, однак просто технічне перейменування міст, сіл чи вулиць – насправді тільки початок. Тому правду про Голодомор, про інші злочини Сталіна та його наступників, про справжніх українських Героїв та їхню боротьбу за нашу з вами незалежність потрібно згадувати не лише до якихось пам’ятних дат. 

“Мені байдуже, що скажуть в Уганді, в Індії чи Пакистані, чи визнають вони Голодомор. Але мені важливо, щоби в Україні знали про цей злочин, знали, чим він був викликаний, знали про агресивну суть нашого сусіда. Якщо ми не будемо нормально реагувати і оцінювати цей злочин, нас чекають ще гірші випробування. Сьогодні необов’язково вбивати націю штучним голодом, можна вбити її національну ідентичність. І саме Росія, тобто та країна, яка організувала Голодомор, робить все для того, аби знищити українську ідентичність, здійснюючи проти України не тільки збройну агресію, а й гуманітарну: мовно-культурну, інформаційну, проти історичної пам’яті і релігійну”, – зазначає доктор історичних наук Володимир Василенко, передає Радіо Свобода.

Із цим всім потрібно боротися на державному рівні. А от щодо питання Голодомору, то нині 72% українців визнають цей злочин геноцидом. Такими є результати нещодавно оприлюдненого дослідження соціологічної групи “Рейтинг”.

При цьому 14% не погодилися з твердженням про те, що Голодомор 1932 – 1933 років був геноцидом українського народу, так само 14% не змогли нічого відповісти. І це насправді багато. Що цікаво, позиція українців коливається з року в рік: у 2016-ому кількість тих, що визнають Голодомор геноцидом, скоротилася порівняно з 2015-им (тоді їх було 80%), але такою ж, як і в 2014-ому, та більшою, аніж упродовж 2010 – 2012 років. Нагадаємо, що цьогорічне опитування “Рейтингу” тривало з 16 до 22 вересня і охопило 2000 респондентів віком від 18 років. Помилка репрезентативності дослідження становить не більш ніж 2,2%.

Ми вже наголошували на тому, що Голодомор треба згадувати не лише кілька днів на рік. Важливо усвідомлювати силу своєї нації, яка його пережила! 

“Геноцид зламав не всіх. Серед тих, що вижили фізично, були й такі, що не дали знищити себе духовно. Попри те, що вони, як і інші, бачили жахіття голодної смерті рідних та близьких, самі заглядали їй у вічі, відчували, як упевнено тваринне єство може наповнювати людську істоту. Голодомор не зламав їх, не змусив зрадити своє індивідуальне і національне “я”. Згодом вони зуміли реалізувати себе, попри травму пережитого у 1932 – 1933 роках, і всупереч несприятливим обставинам радянської дійсності наступних років. Вони стали художниками, письменниками, досягли успіхів у науці й техніці. Вони не забували про Голодомор, але ця пам’ять не стримувала їхній розвиток, а робила сильнішими. Ці чоловіки та жінки знали, що живуть не лише за себе, але й за мільйони інших, убитих фізично чи духовно. Знали, що несуть у собі унікальну культуру, яку мають урятувати, щоб зберегти різноманітність світу. Завдяки їм Сталін програв – Голодомор не зламав України!” – підсумовує Володимир В’ятрович.

Інститут національної пам’яті ініціював зробити гаслом цьогорічних поминальних заходів “Голодомор не зламав”. І 24 листопада в Національному музеї “Меморіал жертв Голодомору” вже відбулася презентація проекту “Незламні”. Це 15 фотобанерів, історій людей, котрі пережили Голодомор, але змогли в подальшому досягти успіху. Серед них оперна діва Євгенія Мірошниченко, дисиденти Іван Світличний та Олекса Тихий, видатна художниця Катерина Білокур, письменники Василь Барка, Олесь Гончар, лікар Нонна Ауска, поет Дмитро Білоус, філософ Микола Руденко, відома модель Євгенія Сакевич-Даллас, творець музеїв Михайло Сікорський, кінодраматург Борис Хандрос, прозаїк Анатолій Дімаров, живописець Опанас Заливаха, автор Акта проголошення незалежності України у 1991-ому Левко Лук’яненко. 

Ці люди, і не тільки вони, на власному прикладі довели незламність української нації!