21 листопада Україна офіційно відзначила День Гідності та Свободи. Цей День стосується двох наших революцій часів новітньої незалежності. Та Помаранчевий Майдан 2004 – 2005 років пригадують щораз менше людей, на відміну від подій трирічної давності. Хтось говорить про відзначення початку Євромайдану, хтось вживає тільки термін “Революція Гідності”. Насправді формальна назва, як і формальна дата, не має великого значення. “Беркут” пролив першу кров студентів-мітингарів на Майдані Незалежності в ніч на 30 листопада 2013-го. І тільки після цього реакція українців дала зрозуміти, що перші мітинги не зійдуть на пси. Нині важливо, що українці вистояли, але трагічний та героїчний другий шанс для своєї країни досі до кінця не використали. Тому, оцінюючи наші здобутки за останні три роки, треба розуміти, що справжня революція насправді ще триває. На цьому наголошують і політичні експерти. 

“Хочеться менше говорити про підсумки триріччя Євромайдану. Тільки тому, що Революція Гідності ще не завершена і тому, що підбивати їх передчасно. Мені здається, головне досягнення подій трирічної давності полягає у тому, що вони самі по собі дали країні шанс, якого вона потребувала. Події 2010 – 2013 років ввели суспільство в стан в’язкої безнадійності, з якої, як багатьом здавалося, не було виходу. І саме в можливості знайти вихід із глухого кута й полягала головна перемога. Євромайдан – це ще не рішення головних проблем країни, але це поворотний момент, який дає їй шанс вирватися із замкнутого кола пострадянських держав, одержимих непотизмом і корупцією. Суспільство усвідомило, що далі так жити не можна, але ключова проблема полягає в тому, що воно ще не знає, як це змінити. З цієї точки зору прожиті три роки минули як десять років. Занадто багато всього сталося, і зі знаком плюс, і зі знаком мінус. Головні виклики, між тим, ще попереду. Потрібно навчитися протистояти агресивній риториці як старих, так і нових популістів, що успішно мімікрують під нову хвилю. Тим паче що ситуація може змінитися настільки, що багатьох нинішніх зірок політичного небосхилу всього через рік-два на ньому вже не буде. Все дуже швидко змінюється. Тому триматися потрібно не за вождів, а за цінності, за те, що дозволяє твердо стояти на землі. Країні не потрібні вожді, а потрібні лідери. Ті, що зможуть запропонувати не золоті гори вже завтра, а кров, піт і сльози”, – пише на своїй сторінці у Facebook політтехнолог, співзасновник Українського інституту майбутнього Тарас Березовець.

Та якщо вже робити якісь висновки за останні три роки, то події після Революції Гідності дуже нагадують період після першого Майдану, який потроху забувається. Вчорашні герої стали ледь не посміховиськом, учорашні політичні союзники – ворогами. 

Однією з найважливіших вимог Революції Гідності була зміна та очищення влади для того, аби змінити країну. І хоч ми змогли позбутися диктатора Януковича, в нас відбулися позачергові президентські та парламентські вибори, кардинально нового, якісного рівня політики не видно. 

За три роки після Революції Гідності в Україні працює вже третій склад уряду. Провалилася практика запрошення на керівні посади знаних іноземців, що в ЗМІ отримала назву “проект “Варяги”.  

Ще в 2014-ому під час формування парламентської коаліції було помітно, що п’ять політсил, які називають себе проукраїнськими та демократичними, не налаштовані на співпрацю задля розвитку держави. І якщо ми вже згадували про вимогу очищення влади, то не можна забувати, що навіть під час розхваленої владою люстрації в нинішньому парламенті опинилися “перефарбовані” колишні “регіонали”, соратники екс-диктатора Януковича. Вони й далі відстоюють інтереси Кремля у найвищому законодавчому органі України, далі користуються депутатською недоторканністю, яку так ніхто й не скасував попри купу обіцянок.