“Нормандський нуль”
Більшість експертів не вірять у анонсовану Порошенком “дорожню карту” для імплементації мінських угод. Війна триває…
У прифронтовій Авдіївці художник із Австралії намалював мурал, зобразивши на ньому портрет місцевої вчительки української літератури, аби привернути увагу світу до війни
Війна на Донбасі триває. І ніхто, незважаючи на мінські угоди, додаткові домовленості про “режими тиші” чи розведення сторін, зустрічі тристоронньої контактної групи та навіть нещодавню нову берлінську зустріч лідерів країн “нормандської четвірки” (Україна, Росія, Німеччина та Франція), не може сказати, коли ситуація нарешті зміниться…
Про що ж на цьому тижні домовилась “нормандська четвірка”? Як і прогнозували експерти напередодні цієї зустрічі – тільки домовлятись далі. Без жодних проривів і жодних підписаних документів. Та й навіть коментарі на окремих брифінгах учасників цієї зустрічі після п’яти годин закритих перемовин були різними.
Господар Кремля Путін був небагатослівним, пізніше його позицію намагався трохи пояснити прес-секретар Пєсков. Порошенко волів випромінювати оптимізм і повторював про спільну позицію України, Німеччини та Франції. Але заяви німецького і французького лідерів також дещо відрізнялися від слів нашого гаранта.
У пошуках “дорожньої карти”
Отже, Петро Порошенко повідомив про домовленість “нормандської четвірки” щодо розробки так званої “дорожньої карти” для імплементації всіх мінських домовленостей. У цьому документі повинна бути чітко прописана послідовність кроків усіх сторін. Проект цієї “дорожньої карти” начебто до кінця листопада мають затвердити глави МЗС чотирьох країн. Хоч у такі терміни не вірять експерти. Зрештою, навряд чи й самі політики вірять у свої слова. Тут радше спрацювало бажання усіх переговірників, як то кажуть, зберегти обличчя, коли результатів – нуль.
“Вимоги від України щодо просування зі “статусом Донбасу” (цитуючи голову МЗС Франції Еро) завершились згодою про розробку “дорожньої карти”. Кремль довго не хотів цієї карти, бо вона підтвердить, що вибори можуть відбутися лише після наочних гарантій безпеки, тобто як мінімум після тотального роззброєння бойовиків. Важливий поворот про демілітаризацію Дебальцевого (тут буде чимало криків “Ізмєна!” в таборі “орків”), який ускладнить відведення бойовиків, але винними виглядатимуть саме вони. Ну і озброєна місія ОБСЄ (вона відбудеться, але яка саме – невідомо). Хоча в підсумку ситуація затягується. Бо сторони довго з’ясовуватимуть: а) послідовність “дорожньої карти” (як мінімум до кінця листопада); б) ефективність розведення військ; в) включення нових зон розведення (плюс питання Дебальцевого); г) формат озброєної місії (теоретично це може бути з десяток чиновників із пістолетами, а можуть бути і військові частини зі серйозним озброєнням); д) вибори у США (це може бути Трамп або Клінтон). І головне питання суто для нас – завжди однакове – наскільки зміцниться наша армія після чергового зволікання з мінським процесом”, – написав на своїй сторінці у Facebook політолог, директор Міжнародного інституту демократій Сергій Таран.
Поліцейська місія, вибори, Дебальцеве…
За будь-якої “дорожньої карти” припинення вогню не може бути іншим, аніж першим пунктом. І Україна постійно наполягає на тому, що тільки після виконання безпекового компонента відведення військ можливе просування в політичній частині угод. Також ми наполягали на тому, що неможливо нічого вирішувати, допоки Україна не контролюватиме кордон із Росією. От тільки в цьому питанні вже давно є очевидним те, що Захід нам не допоможе.
“Україна отримає остаточний контроль над власним кордоном тільки в кінці процесу, а до того ми маємо згоду, що спостерігачі ОБСЄ можуть рухатися вільно аж до кордону. Інколи це можливо, інколи проблематично, і російський президент це зазначив”, – заявила німецький канцлер Ангела Меркель після перемовин 19 жовтня.
Щодо місії ОБСЄ, то начебто є згода всіх (і Путіна також), щоб вона була озброєною. Але загалом бачення цієї поліцейської місії різне. Та й загалом залишається питання, як організувати таку місію – просто дати зброю нинішнім спостерігачам? Це смішно, ніякої безпеки від цього не буде, а формування якоїсь нової поліцейської місії – це питання не одного місяця. До того ж Путін не надто налаштований допускати цю місію до територію всього Донбасу, а тільки до місць відведення зброї.
Та найцікавіше те, що навіть між Україною, Німеччиною і Францією є відмінності щодо послідовності дій. Петро Порошенко розповідав про поліцейську місію як чинник безпеки, необхідний для проведення місцевих виборів на нині окупованих територіях. А от Ангела Меркель заявила, що спершу Україна повинна ухвалити закон про ці вибори, аж тоді можна буде говорити і про озброєну місію ОБСЄ. Така логіка насправді виглядає дуже дивно.
Зрештою, дещо змінилася риторика і нашого МЗС. Не так щодо місії ОБСЄ, як щодо згаданої необхідності нашого контролю за українсько-російським кордоном. “Логіка мінських домовленостей полягає у тому, що без моніторингу з боку ОБСЄ за кордоном, який має включати, зокрема, можливість ОБСЄ перебувати вздовж неконтрольованої ділянки кордону зі спеціальними базами, щоб були відповідні представники ОБСЄ на пунктах пропуску з нашого боку кордону і щоб було відповідне відеоспостереження, без цього ніякої реальної безпеки бути не може. Інакше обговорювати питання виведення військ або виведення зброї немає жодного сенсу. Тому спочатку повний моніторинг з боку ОБСЄ, складання планів передачі кордону і на другий день після виборів – передача кордону українським прикордонникам. Така логіка була закладена із самого початку в мінські домовленості та ніколи ніким не змінювалась”, – цю заяву зробив міністр закордонних справ Павло Клімкін в парламенті 21 жовтня під час години запитань до уряду.
В Україні усі повідомлення з приводу перемовин “нормандської четвірки” одразу ж почали традиційно ділити на “зраду” і “перемогу”. Парламентські фракції “Народного фронту”, “Самопомочі”, Радикальної партії та “Батьківщини” уже вкотре нагадали, що категорично проти виборів на Донбасі.
Але більшість експертів таки намагаються шукати позитив. Треба розуміти, що нині відбувається чергове зволікання з переговорним процесом, із якого Україні треба витягти якнайбільше позитиву. В будь-якому випадку безпекові питання не можуть опинитися нижче політичних.
фото: Pool Abaca East News
“Політичного процесу просто не буде. Що б не розповідала про свої ініціативи щодо імплементації російська сторона, які б комбінації не придумував для Путіна Сурков (до речі, помічник господаря Кремля Владислав Сурков, який перебуває під санкціями ЄС, отримав спеціальний дозвіл на прибуття до Берліна на перемовини. – “Пошта”), очевидним є одне: з першим же кроком Москви, який продемонструє, що вона виводить свої війська і своїх найманців з регіонів, на окупованих територіях розпочнеться повний розпад всього репресивного апарату. Деякі його представники просто втечуть, інші почнуть домовлятися з Києвом про свою подальшу долю. Від мінських домовленостей не залишиться каменя на камені. Хоча ні! Один залишиться – могильний”, – пише відомий журналіст Віталій Портников у блозі на Ліга.net.
І зазначає, що нові санкції, які начебто нависли над Росією через її дії в Сирії, є малоймовірними, проте вже майже ніхто не згадує про ослаблення санкцій через агресію в Україні. На Росію потрібно й далі тиснути.
Також зауважимо, що серед питань, які обговорювали в Мінську, були нові “зони безпеки”, звідки повинні виводитись війська і зброя. Серед них і Дебальцеве.
“Україна в рамках безпекової частини поставила умову про повернення Дебальцевого. Зараз як компромісний варіант Порошенком пропонується демілітаризація цього району, тобто звідти мають вийти бойовики і росіяни. І там, у принципі, не передбачене проведення виборів. Як тільки прозвучало слово “Дебальцеве” ще до берлінської зустрічі, було зрозуміло, що Україна зайняла цю позицію і з неї не відступить. Але зрозуміло, що й росіяни не віддадуть контроль над Дебальцевим. Це “підвішує” переговори на ще довший час. Думаю, що й “дорожньої карти”, зрештою, не укладуть саме через суперечності трактування, чиє Дебальцеве”, – зазначив Володимир Горбач, політичний аналітик Інституту євроатлантичного співробітництва в ефірі Громадського радіо.
Кремль відмовляється від вимог української сторони щодо обміну полоненими за принципом “всіх на всіх” разом із українськими політв’язнями, засудженими на території РФ.
Все це разом не дає підстав говорити про якесь вирішення конфлікту найближчим часом. А поки багато експертів оцінюють останню зустріч “нормандської четвірки” як нічию між Порошенком та Путіним. І ще чекають президентських виборів у США, які можуть неабияк вплинути на ситуацію і в Україні, і в Сирії. Хоча й після них надшвидких змін очікувати не варто.
Віктор Небоженко, політолог, директор соціологічної служби “Український барометр”
– У нас дуже слабка дипломатія, але остання зустріч “нормандської четвірки” була дуже позитивною. Рік тому на такій зустрічі ситуація була кардинально протилежна. Тоді президент Франції Олланд, канцлер Німеччини Меркель та президент Росії Путін тиснули і добились від Президента Порошенка підписання других мінських угод. І Порошенко зрозумів небезпеку, бо одразу спробував перенести відповідальність на Верховну Раду. Наш парламент не погодився на визнання мінських угод, бо громадськість і багато політиків вирішили, що це легітимація сепаратистських республік на території України.
А тепер все було навпаки: Меркель, Олланд і Порошенко вмовляли Путіна виконати хоч щось із мінських домовленостей. Наголошую – хоч щось! Окрім того, цей “нормандський формат” виявився несподівано широким: питання війни в України були тісно пов’язані із війною в Сирії. Іншими словами, канцлер Меркель, яка дуже добре знає Донбас, бо в молодості вчилась у Луганську, неодноразово була в Донецьку, запитувала Путіна: “Ви що, збираєтесь бомбардувати Донецьк так само, як Алеппо?!”. І оскільки ситуація в Сирії для Путіна погана, то він змушений погодитись на деякі кроки, запропоновані Олландом і Меркель. А нашому Президентові залишається тільки підіграти. І вже той факт, що Путін погодився на розміщення поліцейських сил ОБСЄ аж до російсько-українського кордону – це колосальний удар по всіх планах сепаратистів. У Росії зараз багато галасу через те, що Путін здає Донбас. А таки здає! А нам залишається тільки не наробити дурниць.
Найважливіший висновок із берлінської зустрічі полягає в тому, що мінські домовленості померли, і всі це розуміють. Тепер вони перетворилися на абстрактний план під назвою “дорожня карта перемир’я”. І це вже добре. В жодні строки щодо “дорожньої карти” до кінця листопада не варто вірити. Головне, що нас не змушують змінювати Конституцію. Ось це я бачу. Захід зрозумів, що нас уже не дотиснути.
А що стосується підключення США після президентських виборів, то я б на місці Клінтон (якщо вона насправді переможе Трампа. – “Пошта”) не вв’язувався у жоден “нормандський формат”. Він їм не потрібен. Насправді єдиним важливим варіантом є женевська зустріч за участі США, ЄС (а не окремо Німеччини та Франції), Росії та України. І ось тоді будь-яке ухвалене рішення приведе до швидких позитивних змін. Ніякого приєднання США. Це вже Європа хоче підтягнути Америку до своєї дипломатичної поразки.
Я ще в березні 2014-го казав, що ця війна затягнеться на два-п’ять років. Два роки вже минули…
коментарі відсутні
Для того щоб залишити коментар необхідно увійти
