Багато молодих хлопців говорять ці слова матерям, коли відправляються воювати на схід. Багато сліз матерів впали на екрани мобільних телефонів,  коли вони читали повідомлення від своїх дітей. І, щонайгірше, коли після цих повідомлень вони таки не поверталися, а ті рядки – це спогади про сина. 

Ці емоції навіяла мені остання поїздка на схід. Разом із львівськими артистами, ветеранами війни та волонтерами ми поїхали з концертом до бійців львівської 80 бригади, привітати наших хлопців з днем ВДВ. 

Виїхали ми авто і вже ближче сутінок заїхали в Луганську область. Зустріла вона нас “дорогою в пекло”, саме так жартував мій друг “Шульц” – доброволець, який рік тому підірвався на розтяжці в Пісках. І все це в 19 років. Він рік вже не був на буремному сході, і ця поїздка для нього була не лише заспівати своїх пісень для воїнів, а і зрозуміти, що і його війна ще не закінчилася і він повернеться. 

Дорога справді була жахливою. “Донбасс, который кормил Украину” і до війни не міг похвалитися гарною дорогою, а війна знищила її повністю. Багатотонна військова техніка та обстріли не залишили на луганських дорогах нічого – нічого, окрім надії на те, що після війни настане мир…

По дорозі до місця призначення ми заїхали в Старобільськ. Місто, яке трішки більш ніж 50 кілометрів до фронту, досі живе в страху. І саме тому я захоплююся місцевими волонтерками. Саме до них ми заїхали передати подяку від львівських ветеранів АТО, яких вони підтримували. А підтримували вони їх у жахливий час. Сепаратисти ґвалтували та вбивали місцевих жінок і тому більшість із них намагалися покинути свої домівки та втекти туди, де спокій. Але не всі. 

Хоробрі жінки стали на захист своїх воїнів, і тому вони їх ніколи не забудуть. Була вже пізня година, але ми завітали до дівчат, сльози зустрічі та щирі обійми, в такі моменти ми розуміємо, що країна таки єдина. 

Львівську каву та подарунки від бійців ми обміняли на відерко щойно приготовлених пельменів і поїхали далі. Приїхали в частину наших бійців ми вночі, тому довго не спілкувалися, нас зустріли, показали місце для сну і побажали добраніч. 

Ранок був спекотний, як і кожен день на сході. Якщо ви ходите Львовом у спеку, або ж їдете в маршрутці і думаєте, що це пекло – ви помиляєтесь, це квіточки. Наші бійці щодня переживають те, що змушує нас спалювати нервові клітини по дорозі з Іскри в центр. Але вони вже звикли, саме так і вони відповідають на наші зауваження про спеку.

“Співати по п’яні гімн та носити вишиванку до церкви – вони вважають патріотично, а захищати свою державу, свої сім’ї – це ні, адже за цю владу воювати він не буде”, – саме це я запам’ятав найбільше. “Але знаєш, чому я дивуюся найбільше?” – запитав він мене. “Зараз, я воюю проти свого сусіда з будинку”… “Так, так”, – відреагував він на моє здивоване обличчя; “Чоловік із сусіднього під’їзду зараз воює за ЛНР, все життя розмовляє російською, Янукович і Путін для нього були ідеали, і от – маємо те, що маємо. Ворог росте біля нас, а ми того не бачимо”. За розмовою час пролетів непомітно і нам треба було їхати в іншу частину, адже там розпочиналася наша концертна програма для бійців. Багато знайомих облич зі Львова, багато емоцій та можливість відволіктися хоч на хвилину, хоч на секунду. Ми заспівали хлопцям сатиричних пісень і це їх тішило. Приємно було почути в пісні те, що їх турбує. Багато фотографій, записів відео на телефон та жартів. Та навіть у цій дружній атмосфері можна знайти різницю в поглядах хлопців – тих, хто  приїхав на схід і ще не виїжджав з частини, і тих, хто пройшов хоча б одну “вилазку” на фронт. Легкість та романтичний погляд, на противагу зосередженості та виваженості. 

Вже ввечері, коли ми провели наступний концерт, вдалося в більш неформальні атмосфері поспілкуватися з бійцями. Вони різні, з різних міст, спілкуються різною мовою, мають різний характер, але їх об’єднує любов до України, до своїх сімей та до своєї, Богом даної, землі!