Останнім часом у сфері  українсько-польських стосунків поряд із добросусідством та збли­женням двох націй у культурно-політичному житті cпостерігаються тенденції до протистояння. "Каменем спотикання" залишається, як і раніше, історичне минуле двох народів, що в 40-х рр. вилилося в збройний конфлікт із тяжкими емоційними наслідками для майбутніх поколінь.

Градус того протистояння кожного разу підіймається тоді, коли йдеться про увіковічення пам'яті жертв конфлікту, й ініціатором таких заходів є або українці, або поляки. Польська преса та політичні ток-шоу на деяких польських каналах, висловлювання окремих політиків і громадських діячів створюють враження, що наші західні сусіди культивують у польському суспільстві ненависть до українців.

Поряд з тим від сучасних українців вимагають усвідомлення вини  та відповідальності за участь їхніх дідів, наприклад у Волинському конф­лікті. Часто польські діячі забувають про міжнаціональну толерантність, не перебирають висловами та не надто замислюються над змістом сказаного або написаного.

Римо-католицький священик Тадеуш Ісакович-Залєський, який має великий вплив серед польських шовіністичних кіл, на одній із зустрічей восени 2008 р. заявив таке: "Президент України Ющенко вручає медалі бандерівцям, тим, хто убивав поляків". Схожі висловлювання знаходять прихильників серед частини суспільства. Бентежить те, що польські урядові ЗМІ схвалюють цю позицію. Газета "Жеч­посполита" 1 травня 2008 р. назвала Тадеуша Ісаковича-За­лєського "класичним прикладом польського патріота".

28 лютого поляки вшановуватимуть пам'ять жителів польського села Гута Пеняцька на Бродівщині Львівської області, які трагічно загинули 28 лютого 1944 р. Заходи планують не тільки на Львівщині, але і в Польщі. Там ініціатором є організація "Кресовий патріотичний рух". Підтримує плани та відповідає за їх втілення місцева влада, а точніше, бургомістр гміни Бабуров Євгеніуш Вага.

Турбує не сам факт проведення таких заходів, а їхнє гасло: "Вшанування пам'яті мешканців Гути Пєняцької, по-звірячому замордованих українськими націоналістами на Східних Кресах Речі Посполитої"! Схоже, що місцеві поль­ські владні органи потрапили під вплив шовіністичних кіл.

Передбачена трансляція богослужінь за загиблими Ополь­ським відділом державного польського телебачення, будуть виступи учасників урочистостей, серед яких і Тадеуш Ісакович-Залєський.

Однак, на нашу думку, звинувачення "українських націона­лістичних банд" у знищенні Гути Пеняцької є безпідставним. Суть справи полягає в тому, що трагедію спровокували червоні партизани. Вони нападали на довколишні села, вели "бойові дії" проти українців, а ховалися в укріпленій Гуті Пеняцькій, де, окрім них, перебували бойовики АК. Німці також змушені були провести відповідну акцію. Треба сказати, що напередодні акції червоні партизани завбачливо пішли із села і залишили його напризволяще. До речі, їх було 300 осіб, отже, вони могли дати відсіч!

Командир червоних партизанів Борис Крутіков, згідно із документами, які оприлюднив історик Андрій Боляновський 12 лютого на "круглому столі" за участю львівських науковців та громадських діячів, згодом писав: "Фашистські війська оточили Гуту Пеняцьку, загнали населення до костелу і на плац біля нього. На очах у всіх облили бензином і спалили Казиміра Войцеховського, потім запалили костел і жорстоко розправились із населенням села".

Документи польського підпілля теж підтверджують, що "німці зібрали жінок та дітей разом до кількох будинків, після чого ці будинки підпалено". Але "зацікавлені" польські історики й шовіністично налаштовані діячі далі твердять про участь у спаленні села "банд УПА" та підрозділів "української дивізії СС".

Такі твердження є абсурдними хоча б тому, що відділи УПА на Львівщині почали формуватися в березні-травні 1944 р. і були небоєздатними, поки не пройшли вишколу. Дивізії військ СС "Галичина" в Україні тоді ще не було. З нею свідомо чи несвідомо ототожнюють 4-й та 5-й поліційні полки, які брали участь у бою під Гутою Пеняцькою і, втративши 12 вояків, відійшли, а в село вступили німці. Ці полки підпорядковувалися напряму поліційному керівництву в Берліні, а командування дивізії "Галичина" до них не мало стосунку.

Злочини проти мирного населення, звичайно, мають бути засудженими без огляду на те, вояки якої національності їх вчинили. Але проблема українсько-польських стосунків під час Другої світової війни є значно серйознішою та глибшою, ніж більшість собі уявляє.

Взаємні вибачення та прощення державних лідерів від імені народів не мають провокувати нових звинувачень. Кроки Президентів Польщі та України є підставою для відповідних висновків, а не тягарем протистояння та підґрунтям для шовінізму. Суть примирення має полягати не у переоцінці минулого на основі того, від чиїх дій було більше жертв та "хто почав першим", а в адекватній, об'єктивній оцінці й аналізі причин кривавих подій. Конфлікт між народами не виник на пустирі, він мав глибоке коріння, каталізатором якого стала війна, а точніше  - по­літика німців, польського еміграційного уряду, дії червоних партизанів та передвоєнна поведінка Другої Речі Посполитої на українських етнічних землях. Виявом історичних перипетій є трагедія Гути Пеняцької: спровокували червоні партизани, потерпіло польське населення, спалили село німці, а винуватими роблять українців.

Якщо ми засуджуємо події на Волині 1943 р., то, відповідно, поляки мали б з осудом сприймати свої дії на Холмщині, Перемишльщині та Лемківщині під час війни та після неї. А наразі вони вважають вояків УПА та підпільників ОУН вбивцями й бандитами, а про Західну Україну говорять, як про частину земель своєї держави. Від нас же хочуть поваги до польської АК, що терором проти українського населення в 1943 - 1947 рр. вирішувала етнічні проблеми на Закерзонні. А якщо маємо якусь відмінну від польської думку, то це трактують за вияв українського фашизму та націоналізму.

Поза тим, навіть представники сторін конфлікту - УПА та АК - намагалися шляхом переговорів знайти порозуміння та організуватися для спільних дій проти комуністів. Сучасні ж безвідповідальні політики з обох сторін намагаються використати задля вузькопартійних інтересів трагізм воєнної ситуації. Історію треба віддати історикам, і тоді політики не матимуть підстав для спекуляцій. Як зазначив Папа Іван-Павло ІІ, історію, якою трагічною вона б не була, потрібно залишити Богові, а нам - творити майбутнє.

Руслан Забілий, директор Центру досліджень визвольного руху.