– У Києві якраз розігнали студентський Євромайдан. Тож ми вирішили організувати Майдан у себе. Взяли з активістами державні прапори і стали коло пам’ятника Шевченку. Кожної неділі до нас приєднувалися люди: якщо спочатку було тридцять осіб, то вже у лютому 2014-ого – більше двох тисяч! Луганці почали виходити на вулиці.

Я зрозуміла, що ситуація на Луганщині йде “не туди”, ще в січні 2014-го, тому що тодішні луганські депутати прийняли рішення і дозволили донському “казачеству” патрулювати вулиці міста. Це були озброєні люди: одні з нагайками, інші з шаблями. А губернатор Грисюк казав, що треба себе захищати, бо сорок автобусів з бандерівцями їдуть на Луганщину і будуть її захоплювати. Отож, вони обгородили адміністрацію дротом і цілодобово охороняли її, підігріваючи таким чином настрої людей. Люди, які не думають, дуже боялися отих міфічних бандерівців. Зомбування було ще тоді.

Коли Революція Гідності закінчилася, ми вийшли на віче, присвячене дню народженню Шевченка. Люди нас підтримали, відчули подих свободи. Але п’ятитисячний натовп проплачених людей розігнав наше віче. А потім, коли ми перемогли на Майдані, країну здали. Я зрозуміла, що з терористами домовлятися марно. Вони не знали, як поводитися. А тепер людина, яка керувала терористичним рухом у Луганську, спокійно живе в центрі Києва, ходить собі, відпочиває. Так само й інші керівники терористів… 

Потім мене призначили першим заступником голови ОДА. Ми звільнили ОДА, повернули український прапор. А коли помітила намети терористів у місті, то сказала голові ОДА, що так не може бути. Мені казали не нагнітати обстановки, мовляв, розберемося… Наметів більшало, з’являлася зброя. А в квітні сепаратисти захопили будівлю управління СБУ. Можна було уникнути трагедії, якби ми перекрили дорогу і знищили терористів. Може, це не дуже демократично, але це вирішило б проблему. Проте… до терористів пішли домовлятися, і вони висували щораз нові вимоги. Луганськом уже ходили асоціальні елементи, п’янички, в’язні, які впевнено почувалися на вулиці і, кажучи по-луганськи, стали “віджимати” житло, машини, будувати блокпости. 

А в квітні аеропорт стали охороняти хлопці з 80-ої бригади зі Львова. Ще з 2014-го ми почали завозити їм допомогу. Хлопці були дуже чемні, в них усюди був порядок. Місцеве населення під впливом Партії регіонів і комуністів влаштовувало мітинги, не давало проходити українській військовій техніці. Після захоплення ОДА, в якому брала участь ФСБ (29 квітня), люди були неадекватні, все нищили. У цей же день захопили прокуратуру. Тоді стало дуже небезпечно, тож активісти почали потроху переїжджати. Небезпечно було говорити українською на вулиці. 

Потрібно завжди брати на себе відповідальність. А хто, як не я?!

Ту квартиру, яку винаймала (я сама з Красного Луча), підірвали терористи разом із усім, що там було. Доводилося ночувати щоразу в іншому місці по одну-дві ночі. Тоді розуміла, що не можу підставляти друзів, їхні сім’ї, тож довелося ви­їхати з Луганська. Коли мене вивозили, за нами гналися чеченці, ми чотири рази змінювали авто, бачила свою фотографію на блокпостах, у неї терористи кидали дротиками. Якби українська армія не прийшла, ми б уже не мали Луганської та Донецької областей. Так, у них не було техніки, вони не були одягнені, але вони знали, за що борються.

– У нас був унікальний шанс у 2004-му, ми могли об’єднати країну без крові, якби не віддали її олігархічним кланам… Якби була серйозна державницька позиція, то зараз все було б інакше…

– Так, я там від початку війни. Есемески із залякуваннями досі приходять, але життя триває, і вважаю, що роблю правильно. Мої батьки дуже люблять Україну, моя любов до неї – від них. Вважаю, що якщо у нас кожна дитина любитиме свою країну і говоритиме “я – українець”, тоді в нас не буде війни. Зараз треба потужно працювати з молоддю. Мене бентежить той факт, що багато молодих людей виїздить за кордон. Іноземці у владі – це добре, вони можуть бути радниками, але очолювати державні структури повинні молоді українці! Якщо вони зможуть очолювати прокуратуру, суди, адміністрації, то  будуватимуть Україну для українців, для себе і своїх дітей! Маємо дати можливість молоді жити і працювати тут. Там – війна, тут – пенсіонери, молодь їде, уряд не хоче йти у відставку…

– Потрібно завжди брати на себе відповідальність. Мене батьки так вчили. А хто, як не я?! Всі написали заяви і втекли. А тут заходить армія, нашу армію блокують комуністи та “регіонали”, її треба підтримувати, будувати блокпости, годувати. Просто треба любити свою країну!

Я не хочу звідти нікуди їхати. Вважаю, що можна боротися і змінювати Україну, принаймні зараз це я вже бачу. Знаєте, що мене тепер хвилює? Лідери луганських сепаратистів зараз живуть у Києві… Ніхто не покараний! Тепер вони знову намагаються підняти голову на Луганщині. Взагалі мінські домовленості – це зрада, бо терористи зможуть потрапити у ВРУ, і це вже буде “п’ята колона”, яка блокуватиме все українське. Треба шукати інші формати перемовин.

фото: Олег Огородник

Ми створили громадську організацію “Сила права”, яка допомагає людям доводити, що вони постраждали саме від російської агресії, встановити через суди факт російської агресії. Вже виграли два суди у різних областях, зараз ще кілька позовів подали. Спочатку в судах уникали цього визначення – “російська агресія”. Ми це все потім об’єднаємо в один позов і подамо до Європейського суду. І тоді вже можна буде вимагати від Росії відшкодування збитків. Треба, щоб Росія відповіла за скоєне, хлопці повинні мати належну реабілітацію і лікування, а їхні родини – підтримку. 

– Моя сім’я мене підтримує. Кожна людина має право щось зробити у своєму житті. Заборонити цього їй не можна.

– Я просто пройшла війну. Знаєте, в якийсь момент побачила, що у сере­довищі моїх знайомих, серед яких я прожила двадцять років, є дуже багато таких, які мене не розуміють. Дехто готовий мене вбити за мою позицію, за те, що обрала Україну. Дуже багато бачила поранених хлопців, тих, що загинули. Тут відбувається переоцінка цінностей, ти розумієш, що є щось святе, що всі ми під Богом ходимо… В сепаратистів нічого святого нема. Після захоплення Луганщини у їхніх “розстрільних” списках опинилися навіть священики УПЦ КП! До прикладу, в церкві, що належить Київському Патріархату, яку відкрили в 2013-ому, вони зробили… конюшню. УПЦ КП відбудовує церкви на звільнених територіях. Багато людей зараз переходять із московської Церкви до української, і це нормально.

– У нас, в Луганську, багато таких! Коли хлопці з 93-ої бригади прийшли до нас, наші жінки наварили і занесли їм борщу. А коли командира вбили під Іловайськом, одна з них дуже важко переживала його смерть…

– Зараз у нас, так би мовити, дві Луганщини – наша і та, що захоплена терористами. Луганців обігріли на Західній і Центральній Україні, вони повертаються вже іншими. Так, є різні випадки різного поводження, але ті, що хотіли щось зрозуміти, мали шанс. Нині люди повертаються до своїх домівок. Не лише тому, що десь їх не прийняли, а тому, що дім є дім. Тут вони народилися і виросли. Зараз українській владі потрібно щось робити… Люди зневірюються… Вони поїздили країною і повернулися на Луганщину. Тут вони отримують українську і російську пенсії, виплати для переселенців. Кажуть, що їм все одно, хто прийде, лиш би не стріляли. Але це неправильно! Українській владі потрібно визначитись, куди ми йдемо і як ми йдемо. Люди на Луганщині бояться реваншу “регіоналів”, бо Україна нічого не робить на звільнених територіях, щоб люди повірили їй… 

Треба реінтегрувати Донбас, а вже потім проводити вибори. От говорила з місцевими людьми зі Станично-Луганського району. У них там кордон із Росією за лісом. Їхні будинки знесли дощенту, а вони “не знають”, хто в них стріляв! А стріляли з боку лісу! “То Росія у вас стріляла?” – питаю. Мовчать… Вони настільки зазомбовані, що навіть таких очевидних речей під носом не бачать. 

– Ми повинні їхати до хлопців, щоб вони не ставали такими собі “їжачками”, не закривалися в собі. Просто приїхати і нічого особливого не робити. Просто послухати їх, випити з ними чаю-кави або просто окропу, як нема нічого іншого. Вони повинні розуміти, куди йде Україна. А їх щодня обстрілюють. Коли бачу наших дівчат-волонтерок, то вірю в перемогу. Справа, якою вони займаються, – дуже велика. Вони робили все, возили все, що було треба, і людей в тому числі. Я не уявляю, що було б, якби не вони. Але це треба там побути, щоб усвідомити. 

Активісти возили воду в Луганський аеропорт на собі, бо хлопці були в оточенні, навіть харчів їм не можна було доставити. Але вони вистояли! Кажуть, що в Донецькому аеропорту були “кіборги”, а в Луганському – “термінатори”. Так як їх обстрілювали з “Градів”, російських танків… то вже взагалі! Але вони зайшли на Луганщину і сказали, що не зрадять, і дотримали слова. Вдячна кожному з них зокрема.

– Так, це було під Щастям. Я й сама не усвідомила спочатку, що діється. Мене схопили і… в бліндаж. Все сталося миттєво… Страшно було, якщо чесно…