“Інколи перед очима стоять картини, які, мабуть, ніколи забути не вдасться. Блокпост на перехресті недалеко від аеропорту “Донецьк”, позаду палає Авдіївський коксохім, збоку – товариш і крупнокаліберний кулемет, а попереду – панорама села Жаб’яче та частини позицій Пісок. Між ними стрільба, над головою літають кулі, червоні цятки по небу… І їх безліч. Та були миті, коли стріляли в нашу сторону. Тоді любуватися такими пейзажами не особ­ливо вдавалося – більше виходило землю нюхати”, – розповідає “Пошті” про своє перебування на фронті львів’янин, боєць Збройних сил України Дмитро Дробина. 

Хлопцеві 19 років. Він нещодавно підписав контракт на службу, до того воював добровольцем. “Контракт мій – до завершення АТО. Розірвати його можу, наприклад, за станом здоров’я чи за сімейними обставинами. Також може розірвати контракт командування частини. Звісно, є багато бюрократичних моментів”, – каже Дмитро. 

Загалом на сході хлопець майже п’ять місяців із невеликими перервами. Чому прийняв рішення піти на війну, досі й собі чітко відповісти не може, оскільки причин багато.

“У кожного мотивація своя. Думаю, є певна частина людей, які не можуть дати чіткої відповіді, чому вони там. Щодо мене, то я просто відчуваю, що це потрібно робити. До того ж це хороший спосіб отримати досвід, фінансове забезпечення, а також статус, – розповідає Дмитро. – Спершу йшов добровольцем. На це вплинуло моє виховання на поколіннях Героїв, що переплелося з романтичними уявленнями про війну та з почуттям обов’язку. Не можу до кінця чітко сформулювати, що саме стало для мене мотивацією. Один боєць сказав, що на схід поїхав, аби відчути дух предків, які з дитинства вчились обороняти себе, свою сім’ю і свою Батьківщину. З Нікополя вояк має просту і зрозумілу мотивацію: “Мій дім не так далеко від фронту”. 

Попри материні благання не йти воювати, мовляв, ще рано, Дмитро Дробина все ж вирушив на схід. Хлопець певен: іти на війну чи ні –  питання совісті та обов’язку кожного чоловіка. 

Звісно, є ті, що всіма правдами та неправдами намагалися “відмазатись” від повістки. Однак Дмитро переконаний, що в багатьох є об’єктивні причини. “Вони є навіть у тих, що зараз воюють на сході. Я на них не ображаюсь. У кожного свій фронт: у нас – там, у вас – тут. Кожен повинен бути корисним на своєму місці”, – зазначає боєць.

Спершу Дмитро перебував у Пісках, зараз – у поселенні навпроти Донецького аеропорту. 

“У Пісках ми жили лише в підвалах, оскільки в самих будинках перебувати було небезпечно. Зараз розташовуємося на окраїні Первомайського – на межі села Водяне. Це був багатий район на околиці Донецька, а нині там майже все закинуте. Місцевих жителів залишилося зо три-чотири десятки, порожніх будинків сотні”, – розповідає Дмитро. 

Теоретично у Донбасі перемир’я, однак насправді, зі слів військового, війна триває. “У Пісках бойові дії в принципі й не припинялися. Єдине – в певний момент відвели артилерію великих калібрів. А зараз повернулося все на круги своя. Наразі в нас на позиціях спокійно, оскільки перебуваємо на панівних висотах, перед нами величезне поле. Ворогам це не вигідно, немає сенсу нас рухати”, – запевняє співрозмовник. 

Проте такий “мир” на українських військових відбивається негативно: через  заборону брати до рук зброю бійці беруть чарки. 

“Бачу, що зараз, під час перемир’я, хлопцям бракує адреналіну. Це звучить цинічно, але в такій ситуації, як ми зараз, народ починає випивати. Тому й алкоголізм такий поширений. Це проблема”, – каже Дмитро Дробина. 

Життя на сході кардинально відрізняється від життя в мирному середовищі. Війна змінює людину, її сутність, звички, ставлення до життя. На фронті розвіюється романтика, бо бійців виховують сувора буденність і постійна небезпека. 

“Їдучи на схід, уявляв своє перебування там із певними нотами романтики. Та її там нема. Побут на фронті складний, – запевняє боєць. – Він у нас на позиціях виглядає так: бійці заходять у село, шукають закинуті хати й обживають їх. Ми встановлюємо двері, вікна, ставимо буржуйки, по інших покинутих хатах шукаємо меблі, посуд, техніку і таким чином облаштовуємося на новому місці”.

У селі, де дислокується батальйон, у якому служить Дмитро Дробина, місцевих жителів небагато. Дехто з них не має куди йти, а частина не хоче виїжджати з обжитих домівок. Зі слів хлопця, люди там різного віку: і маленькі діти, і літні люди. “З настання “перемир’я” немає таких активних бойових дій, як раніше, тому дехто почав повертатися додому”, – каже військовий. 

Із місцевими бійці контактують мало або ж узагалі не спілкуються. Дмитро певен: вони винні в цій війні. “Спілкувався з багатьма людьми. Маю безліч прикладів із Запоріжжя та Харкова, де були ті ж рухи сепаратизму, але вийшли люди і зупинили це. А там, у Донбасі, цього не зробили. Жителі самі винні у своїх бідах! Аби заслужити місце в новому суспільстві і прощення, вони повинні докласти неабияких зусиль. Місцеві хочуть, аби пішли “укропи”, завершилася війна і прийшов “русскій мір”, – зазначає Дмитро.

Було багато випадків, коли тамтешні намагалися підвести українських бійців. “Якщо ми людини не знаємо, не перевірили її, то ніхто нічого від неї не бере. Пригадую, був випадок, коли одного разу я взяв у одного чоловіка їжу. На блокпосту перевіряв документи, розговорився з ним. Він мене зацікавив, оскільки родом із села Тухолька Львівської області. Як не як – земляк, тож узяв в нього молока”, – пригадує військовий. 

У селі, де служить Дмитро, є світло. “Це для нас було приємною несподіванкою. Газ є, але не в усіх будинках. У нашого командира відділення до облаштування бійців цікавий підхід – усі спимо на розкладачках НАТО. В інших відділеннях військові сплять на ліжках, матрацах. Та загалом умови в нас нормальні”, – додає співрозмовник.

Війна триває майже два роки, та лише нещодавно військові відчули, що їх забезпечують не лише волонтери, а й держава. “Настав той час, коли армію почали більш-менш забезпечувати харчами. Це, звісно, не п’ятизірковий раціон, але їсти можна, з голоду не помремо. Скільки разів на день харчуємося, залежить від самих бійців. Живемо у відділеннях, кожне має свого командира. Те, як живемо, на відсотків 80 залежить від нього. Якщо він призначив, кому готувати обід, отже, потрібно готувати. Якщо ні – у хлопців “зальот”. Нам зазвичай дають консерви, крупи, сіль, цукор, олію”, – зазначає Дмитро.