Як ми маємо розуміти минуле і сучасне Донбасу? Чому саме там Росії вдалося розпалити війну? Якою мірою саме населення Донецької та Луганської областей несе відповідальність за те, що там сьогодні відбувається? Як повинен діяти Київ, аби повернути ці області назад?

“Пошта” побувала на лекції американського історика Гіроакі Куромії про енігму Донбасу і пропонує ключові тези, які прояснюють нинішні події на сході України.

Донбас завжди був “проблемною дитиною” як для Москви, так і для Києва. Головна його особливість полягає у тому, що він завжди функціонував як місце свободи і прихистку, втечі…

Ми можемо говорити про тривалу історію козацького руху на цій території, адже козацтво зародилося у Дикому Полі в Україні. З іншого боку промислове розширення, потреба в людських ресурсах, репресивна політика Сталіна створили нову землю свободи на Донбасі. Ті люди, що потребували захисту, втікали саме на Донбас…

Гіроакі Куромія – американський історик японського походження, професор історії університету в Індіані (США). Спеціалізується на історії СРСР, зокрема на добі сталінізму, комуністичних репресіях і періоді холодної війни. 1998 року вийшла його монографія “Свобода і терор на Донбасі”, в якій Куромія досліджує історію промислового сходу України з 1870 по 1990 роки. В межах культурного форуму “ДОНКУЛЬТ” відбудеться щонайменше дві події за участі Гіроакі Куромії: в п’ятницю, 19 червня, о 17.00 в конференц-залі Центру міської історії (вул. Богомольця, 6) – розмова на тему “Довгі тіні минулого: Україна та Росія у світлі тоталітарного радянського досвіду”; в суботу, 20 червня, там же о 13.30 – лекція історика “Чому масові вбивства? Сталін і Донбас у Великому терорі”.

Під час сталінських реформ (разом із колективізацією, індустріалізацією та розкуркуленням) Донбас значною мірою розширився: всі люди, які постраждали через розкуркулення, вирішили податися на Донбас, аби їх не відправили у Сибір чи в Центральну Азію. Вони вважали, що на Донбасі їм вдасться знайти свободу, що вони зможуть там працювати під землею як шахтарі.

Люди могли знайти на Донбасі базовий правовий захист – цього не було в Радянському Союзі, саме цим Донбас відрізняється від інших промислових центрів та регіонів. Москва розуміла, що Донбас був небезпечним регіоном, бо там переховувалося багато неугодних їй людей. 

Його можна порівняти з ГУЛАГом: Москва відсилала туди всіх неблагонадійних злочинців, він став місцем, де поширювалися небезпечні політичні ідеї. Те саме можна сказати про Донбас: всі ті, що прагнули свободи, шукали прихистку в цьому регіоні. Тут активно поширювалися неконформістські ідеї, і цим Донбас відрізняється від інших схожих промислових регіонів…

Якщо ми подивимося на історію Донбасу, то тут населення було завжди налаштоване антиметрополітично, антицентрально, але завжди знало, що можна скористати з центральної влади, аби отримати субсидії, підтримку, дотації. Такою є його тактика.

Але… якими б не були особливості Донбасу як регіону, не вони стали причиною війни, яка сьогодні там триває. Її причина – російське військове втручання. 

Звичайно, реалії Донбасу могли ускладнити ситуацію, і як би не закінчилася ця вій­на, інтегрувати Донбас назад в Україну буде непросто. То буде дуже тяжка і довга дорога. Донбас представлятиме найрізноманітніші проблеми, не раз бентежитиме і гнівитиме нас. Це невід’ємні атрибути такого процесу…

Навіть після того як Янукович втік, ніщо не вказувало, що населення Донбасу в масі своїй хотіло вийти зі складу України. Важко говорити від імені шести мільйонів людей, але я думаю, що вони все ще вірили, все ще бачили своє життя в межах незалежної України. Звичайно, навіть коли Янукович був при владі, населення Донбасу нарікало, але підтримувало його, бо вважало, що він представляє його інтереси краще, ніж, до прикладу, Ющенко.

Ситуацію змінило військове втручання Москви. З’явився варіант сепаратизму, відокремлення від України. Ця опція не була реалістичною, допоки Москва не ввела війська. Без втручання Москви цього не сталося б, люди не взялися б за зброю. Можливо, скаржилися б на Київ, виходили на демонстрації. Населення Донбасу прийняло б незалежність України і політично діяло б у цих рамках, однак Путін знищив їх.

Є один дуже цікавий приклад – випадок Івана Майстренка, українського гуманіста, який у 1920-их роках працював на Донбасі. Після Другої світової війни він виїхав за кордон, де опублікував мемуари “Історія мого покоління”, в яких описав своє перебування на Донбасі. Там є дуже цікава цитата: “Якщо нічого не виходить із всеросійською партією, спробуємо з українською”.

У цьому спостерігаємо прагматизм Донбаського регіону: якщо не спрацює російський сценарій – піде­мо шляхом України, якщо не спрацює український – знайдемо кращу долю з Росією. І це те, що ми сьогодні бачимо на Донбасі.

Я не погоджуюся з тими українськими інтелектуалами, які вже багато років стверджують, що Україні буде краще без Донбасу. Це повна нісенітниця! Легко просто відкинути Донбас. Москва під час радянського періоду робила те саме з дисидентами – радянська влада дуже легко відкидала і позбавлялася людей. Для неї це не було проблемою. Але мені здається, що це  інтелектуальна поразка…

Дуже складно робити якісь прогнози. Але ми точно знаємо, що такі люди, як Ахметов, перестраховуються і саме тому не висловлюють підтримки ні Києву, ні сепаратистам. Це також типово для Донбасу. Існує ймовірність того, що в підсумку Донбас може відмовитися від підтримки Москви і почне діяти з Києвом.

Дуже складно повірити в те, що жителі Донбасу готові прийняти московську диктатуру та автократичне правління, тому що не готові терпіти автократію. А це, відповідно, вселяє надію, і Україна обов’язково повинна скористатися такою можливістю! Ви повинні вірити в те, що в кінцевому результаті Донбас не піде з Москвою.

Якби я знав, як вирішити питання Донбасу, то міг би стати президентом України. Якщо ми дозволимо сходу більшу автономію, то там посилиться російський вплив. Але якщо Україна стане для цих регіонів привабливішою, то така небезпека зникне.

Унікальність України полягає у тому, що вона не є автократичною державою. Вона часто хаотична, дисфункціональна, але не схвалює диктаторських методів управління, притаманних Росії. І це дуже важлива перевага України. Тому вона мусить переконати населення Донбасу, що йому буде краще з Києвом. Можливо, зараз ми бідніші, можливо, дисфункціональні, але в майбутньому вам буде краще з нами – ось це ви повинні показати населенню Донбасу.

Потрібно демонструвати сильну волю і готовність підтримати цей регіон і цих людей, зробити все можливе, аби завоювати серця тих, що зараз там потерпають. Українська влада повинна приділити особливу увагу добробуту кожного українського громадянина. Якщо вона це зробить, то повністю змінить ситуацію. Це є обов’язковою передумовою змін.

 Щодо російської війни і відповідальності за неї. Тут я хотів би згадати дві речі. Перша – це важке питання, що стосується агентів впливу. І Росія, і Радянський Союз історично дуже добре грають в цю гру: поширюють своїх агентів, створюють елементи в ме­жах іншої країни, які в мирні часи сидять тихенько, але, коли потрібно, починають працювати на підрив країни, влаштовують диверсії.

Вважаю, що Путін вже багато років працює з такими агентами і в інших країнах, зокрема в Сполучених Штатах. Були випадки, коли відбувалася екстрадиція агентів.

Друга річ – це проблема паспортів. Російська імперія і Радянський Союз роздавали російські паспорти населенню прикордонних територій. Можемо не знати меж, в яких це відбувалося, але, без сумніву, це було. Якщо хочемо зрозуміти ті ускладнення, що відбулися на Донбасі, маємо брати до уваги й диверсійну тактику Росії.

Проблема Росії полягає в тому, що вона захопила Крим, можливо, хоче захопити й Донбас. І як на це відреагувало населення країни? Це дуже розчаровує і непокоїть: анексія Криму і війна на Донбасі сильно додала Путіну популярності. Що ж це за нонсенс?

Росія діє абсолютно анахроністично. Ми знаємо історію імперіалізму. Всі імперії зазнали невдачі, тож жодна країна сьогодні не прагне стати імперією. Але проблема в тому, що Росія, здається, й далі прагне цього. Хто може уявити собі, що Польща захотіла б повернути собі Галичину, Львів. Польське населення зраділо б? Якби польське військо зайшло в Україну, поляки точно не підтримали б цього.

Ця гра вже давно скінчилася. Країни зрозуміли, що імперіалізм – зло, дорога в нікуди. Виглядає так, що Росія ще не переросла цих методів. Звичайно, Путін – поганий герой, але росіяни повинні усвідомити, що їхня підтримка імперіалістичних прагнень та амбіцій свого президента також відіграла свою роль і є дуже анахроністичною. Вони сильно відстали від усього світу. І коли Росія це зрозуміє, ситуація повністю зміниться.