Зараз знову стоїмо перед загрозами. І загрози дуже серйозні, тому що ми не знаємо, які дії і коли може вжити Росія та її керівництво. Ми знаємо їх наміри – розчленувати, знищити Україну як державу, відновити імперію, в якій Україна має стати частиною. Але коли, яким способом мають це зробити – ми не знаємо. 

Хоча в останній місяць є серйозні корективи, які я бачу в Росії, – вони зрозуміли, що Україну проковтнути не вдасться. Вони зрозуміли, що зуби обламаються і шукають якихось інших способів.

Є лише один реальний шлях вирішення “українського питання” – це формат Будапештського меморандуму. Ні “женевський”, ні “мінський”, ні будь-який інший не можуть претендувати на історичне для України і для світу значення. 

Я не раз писав, що саме цей формат потрібно брати до уваги, але західні партнери під впливом президента Росії переконали наше керівництво, що потрібно йти до дрібненького формату – “мінського”. Так сталося і тепер вже важко повертатися до “будапештського” формату. Тому у нас зараз є єдиний документ – якась не дуже зрозуміла угода, де серед підписантів є два прізвища без посад. Це керівники “ДНР” та “ЛНР”. Світова дипломатія більше не має таких документів, в яких були б самі прізвища.

Я можу зрозуміти, чому Росія не виконує Будапештський меморандум. Вона про це заявила відверто – мовляв, Україна це не є країна, а фашистська держава. Але мені зовсім не зрозуміло, чому про меморандум не згадують Сполучені Штати, Великобританія…

Я переконаний, що сьогодні тяжкий час для України, але саме в цей період найбільш швидко, найбільш гостро формується національний дух і національна ідея. Ніколи українці не були так об’єднані, ніколи вони так не думали про Україну. Інколи політики кажуть, що Путін зробив все можливе, аби посварити Україну з Росією... 

Розкажу одну історію спілкування з Борисом Єльциним – бо кажуть, що Путін такий поганий (я не кажу, що він добрий)... Сидимо ми з Єльциним, вечеряємо і він мені задає питання: “Ви справді вірите, що Україна піде європейським шляхом?” Я кажу, що у Біловезькій угоді написано, що кожен народ сам визначає, куди йому йти. То що значить “вірите” – народ визначився. Він каже, що це в угодах, а насправді... і починає говорити, як ми жили довго разом, які в нас були спільні перемоги, яка сила-силенна об’єднує нас... Каже: “Ви думаєте, що я один так думаю? Якщо ви не вірите, запрошую вас на Красну площу: візьмете сто людей і запитаєте, чи погоджуються вони, щоб Україна пішла від Росії, щоб пішла в Європу. 98 людей скажуть, що вони проти цього”.

Я це згадав тому, що і на спілкуваннях з Черненком, і на спілкуваннях з Єльциним, з Горбачовим – з усіма, з ким я тільки спілкувався, всі говорили: “Як це так, Україна піде?” І найбільше, що вони зараз відчувають, – це образа, що Україна хоче їх покинути. Тому ми маємо бути готовими до постійної відсічі.

Ми маємо зрозуміти, що наш єдиний шлях – об’єднатися і тоді вести країну. Я бачу тут колишніх і теперішніх політиків. І вони, і я пройшли дуже непростий шлях, були зіткнення позицій, але коли вирішувалося питання долі, ми об’єднувалися. 

Зараз вирішується більше ніж доля – тепер йдеться про життя України. А коаліція вже не може знайти спільного рішення. Хіба можна говорити про серйозність, висоту духу, відповідальність всіх, починаючи від Президента, якщо не можуть зійтися в одному приміщенні і сказати: “Так, ми сперечаємося і будемо сперечатися – коли йдеться про шляхи вирішення економічних, соціальних, інших питань. Але коли йдеться про дорогу, то дорогу змінювати не можна, вона визначена”. 

Не можна сперечатися, не домовившись спочатку за круглим столом, не можна виносити на світ суперечки, які багатьма політиками, з якими я зустрічаюся, сприймаються дико. Ось де проблема, яка не дозволяє стати кращими. Об’єднатися і сказати: “Отут ми непохитні, єдині, і ніхто між нами не знайде шпарини”.

Починаючи з обрання його президентом, ми не спілкувалися цілий рік. Я голосував і агітував проти нього, і він про це знав. Але згодом він зробив певні кроки, аби ми почали обговорювати різні питання, зокрема і конституційні. І тут я повинен сказати, що жодної спроби нав’язати мені будь-які думки щодо Конституційної асамблеї він не робив – він знав, що з цього нічого не вийде. 

Спочатку він вірив, що європейський курс для нього став визначальним. Але після деяких зустрічей із Путіним я побачив, що в нього докорінно змінилася позиція. І це сталося не лише під впливом Путіна. Оточення його переконало, що в них могутня сила, військо, служба безпеки, “сім’я”, гроші і тому вони вистоять за будь-яких умов. Ми збиралися вчотирьох у Межигір’ї – Кучма, Ющенко, він і я. Дуже довго говорили, переконували його. 

Я безпосередньо казав, що йому треба негайно змінити уряд, звільнити всіх міністрів і подумати про дострокові вибори – після цього він зі мною перестав спілкуватися. Уся проблема була в його культурі, в його вірі в те, що подолати цю владу не зможе ніхто. А як бачите, сталося це дуже швидко.

Ми маємо всі підстави бути невдоволеними тим часом, що пройшов після Майдану, і тим, як виконуються його заповіти. Але говорити, що нічого не зроблено, що нічого не робиться – це не так. Корупція пронизала суспільство настільки глибоко, що не можна зачепити одну людину і все змінити – треба братися за весь стовбур, а це складно. І держава, і Президент Порошенко докладають зусиль. Не можна недооцінювати складності цієї проблеми. 

В Україні ніколи не було такого великого наступу на корупцію, як розпочався зараз. Інша справа, що ми не маємо конкретних результатів. І у мене складається враження, що керівники високого і середнього рівнів побоюються тих, хто сьогодні має велику владу. Тому до цієї боротьби має долучитися народ.

За життя України, за її сучасне, за майбутнє мають відповідати українці. Іноземці можуть використовуватися як радники, а все інше мають робити українці. Якщо думати, що замінивши всі кадрові пости іноземцями, Україна зрушиться з місця, то це велика помилка. Міністр один, а за ним ешелонована структура, і аж до низу йдуть тисячі людей. 

Я знаю думку цих людей – вони не в захопленні від того, що ми не знайшли в Україні достойної людини. Значить, що ми меншовартісні? Говоримо про національну ідею, про цінності, про дух, а коли треба поставити постать, то духу не вистачає?