Так уже склалося, що саме до Білорусі наші співвітчизники подаються у пошуках притулку під час війни на сході України. Телевізійні новини час до часу наввипередки розповідають, як влаштувалися окремі сім’ї у наших сусідів. І мирні переговори – також у Мінську. Що це: сліпа випадковість чи активна проукраїнська позиція сусідів? Про це – в розмові з Почесним консулом Білорусі у Львові Ігорем Івановичем Дротяком.

Ігор Іванович – знаний у нашому місті меценат білоруської громади, саме з його легкої руки і активної участі у Львові запрацював Білоруський освітньо-культурний  центр з національною школою, бібліотекою, газетою і відділенням правового захисту. 

Кажуть, роль миротворця – найбільш невдячна, яка тільки може бути. У конфлікті обидві сторони, наполягаючи на своєму, як ті баранці на кладці, ризикують зазнати поразки… Переконати ворогуючі сторони поступитися – справа нелегка. А все ж можлива, переконаний Ігор Іванович. 

– Знаєте, тут треба розуміти одне: на початку цього конфлікту в Білорусі не було якогось спеціального політичного рішення допомагати українцям. Зрештою, як не було якихось спеціальних поштовхів серед самих українців допомагати хлопцям, що воюють: всі ці волонтери виникли не як клуби за інтересами, їх ніхто спеціально не вчив, не вишколював, а в підсумку саме вони взули і одягли українську армію. Щось подібне сталося і за участі Білорусі. Було розуміння, що треба якось допомогти. 

Багатьом, що так мислили, посприяло й те, що глава держави мав чітку позицію. Ніхто спеціально нічого не придумував, просто визріли певні ідеї, і їх утілювали. То не та ситуація, де варто робити собі імідж. Мінськ-1, Мінськ-2 – цілком реальні речі для зупинення війни.

Білорусь могла б виконати свої миротворчі зобов’язання, якби всі сторони конфлікту теж цього хотіли. Той же Лукашенко запропонував і українській, і російській сторонам це зробити. Важливо, щоб і український, і російський уряд, і так звані “ДНР” та “ЛНР” знали про те, що це можливо. Якщо у них з’явиться таке бажання – повернутися до миру, то Білорусь готова стати платформою для нього, таким собі майданчиком для зустрічі тих, що вирішили повернути собі мир. І це важливо сьогодні озвучити.

Крім того, Білорусь не просто заявила про свої можливості та наміри, окремі кроки вона всіляко підтримує. От хоч би вивіз озброєння і військової техніки з Криму згідно з домовленостями міжурядової комісії.

– Все дуже просто: Білорусь готова виступити не просто посередником у класичному розумінні цього слова, а вивести зі сходу військовослужбовців під свої гарантії. Ця процедура може бути виконана впродовж доби. Якщо, звичайно, для всіх сторін пріоритетом є мир. Дуже важливо зараз зрозуміти, що це манера ведення політики Білорусі в цілому – вона не вдається до агресії, у чому дуже подібна до України. 

З цієї причини вона як ніхто інший може бути зрозуміла українцям. А це означає, що Білорусь не вдасться до агресії і не стане спільником інших агресорів, не дозволить їм зі своєї території вводити війська на територію України. Адже Білорусь підтримує Україну такою, якою її передбачає її ж Конституція – цілісна й унітарна. Понад те, впродовж останніх років ні білоруська влада, ні консули не вдавалися до оцінок якоїсь влади (нової, старої, ще якоїсь). Бо це воля українців і їх рішення.

Так склалося історично, що Білорусь з Україною мала тісні зв’язки і спільний досвід відсічі загарбникам. От, приміром, білоруси виступали з українськими козаками у формуваннях Богдана Хмельницького, також спільно боролися проти російського царизму після поділу Речі Посполитої  наприкінці ХVІІІ століття, коли землі й білоруські, й українські опинилися під владою Російської імперії… Подібно ж обидві країни постраждали під час сталінських репресій, Другої світової війни, аварії в Чорнобилі… Риса українсько-білоруських відносин – стабільність.

– Незважаючи на військові дії на сході, Україна виконує взяті фінансові зобов’язання, двосторонній товарообіг не просто не знизився, а навпаки, зростає, контракти повністю оплачені, так що немає ні гривні заборгованості з боку України. Білорусь просто не змінювала торгово-економічних відносин з Україною. А це означає, що вона бачить у військовому конфлікті, який затягнувся, можливості вирішення, а сам конфлікт – тимчасовим.

– За інформацією посла Білорусі в Україні Валентина Величка, в цілому до Білорусі подалися у пошуках кращого життя понад 60 тисяч українських громадян! Ще більш ніж дві тисячі – в 2015-ому. Погодьтеся, це серйозна цифра. У чому секрет? Все дуже просто: доки український уряд вирішує чимало юридичних і процедурних клопотів із внутрішніми переселенцями, Білорусь у той час вирішує питання про визнання їх біженцями. 

Здавалося б, питання статусу, але для початку нового життя, в якому немає нічого – ні житла, ні роботи, ні значних заощаджень на перший час, це має суттєве значення. Тому що це хоч якісь гарантії на найближче майбутнє, адже годувати сім’ю потрібно вже й негайно. Люди і так натерпілися від війни, їм не до переговорів – життя змушує подбати про найближчих тут і тепер. 

– Це доволі тривала процедура. За білоруським законодавством, вона триває  шість місяців. Але, зважаючи на ситуацію, влада республіки йде на поступки українцям і спрощує процедуру для тих, що приїхали з Донеччини та Луганщини. В такому випадку біженцем у Білорусі можна стати за якихось три місяці. 

Проте, як свідчить практика, українці відразу по приїзді до Білорусі оформляють документи на постійне проживання. Це дає їм змогу вчитися і працювати в краї­ні. Адже головне – дати людям можливість жити на новому місці. Звичайно, вільного житла в Білорусі немає, але є багато корисних ініціатив. Передовсім повинні бути міжурядові угоди.

Філософія розуміння біженців у країн така, що вони нікому не потрібні, тут райдужних перспектив не варто очікувати. З біженцями ніхто ніколи не знає, що робити далі. Неможливо створити якісь ідеальні умови, бо це “тепличний” варіант, але придатні для життя – так. Українці обирають переважно Гомельщину, і, думаю, невипадково. 

Значить, їм підходять ті умови, які пропонує їм саме Білорусь. Не потрібно створювати якоїсь спеціальної інформаційної кампанії щодо можливості нового життя в Білорусі: тут не рай. Просто є певні можливості для українців. До речі, в білоруському міністерстві соцзахисту є списки українських пенсіонерів.

– Це не зовсім у моїй компетенції. Але можу сказати одне: коли воюючі сторони захочуть миру, тоді спрацюють і домовленості.

– Звичайно, страх присутній, тому, наприклад, туристів поменшало (вони часто відвідували Буковель). Але є такі, що мають ділові інтереси, є ще медичний туризм, закупи на хмельницькому ринку. Мир в Україні потрібен усім, і білорусам також. 

– А як із ними можна співпрацювати? Звичайно, ні.  

– А чом би й ні? Невже далекі й територіально, й ментально країни нам мають бути ближчими, аніж сусіди?! Так, окрім різноманітних міжнародних фестивалів (“Слов’янський базар” у Вітебську, “Біла вежа” у Бресті та інші), маємо потужний діловий ресурс. Зважте на те, що машинобудівна галузь Білорусі до 70% працювала на українській сировині. 

А ще Білорусь купувала в України електроенергію. Може, вже досить воювати? Давайте працювати, як раніше, і всім з того буде користь. Тим паче що прийшла весна, і врешті-решт настав час відбудовувати економіку. Воювати українці вміють, але вони вміють і господарювати – те і те вони вже довели.