Отець Любомир Яворський координує капеланську роботу священиків УГКЦ у зоні АТО. Він є військовим капеланом, заступником керівника Департаменту душпастирства силових структур Патріаршої курії УГКЦ. 

Останніми місяцями він майже не виїздить із території бойових дій. Про побачене отець розповів у інтерв’ю “Німецькій хвилі”. 

– Про райони говорити не буду, бо не можна, але був на Луганщині, Херсонщині та в Донецькій області. Я мусив об’їхати місця, де служать наші отці, і навіть ті, де є потреба в духівниках. Загалом із нашими вояками зараз десять священиків УГКЦ. Ми щомісяця намагаємося їх змінювати, але за бажанням вони можуть залишитись і на довше.

Проблема в тому, що суто військових капеланів у нас майже нема. Співпраці з державою в цьому сегменті майже не було, бо капеланство українським законом не прописане. Нема і програм. У зону АТО поїхали священики, які мають свої парафії і повинні повертатися до парафіян.

– О, охочих чимало, постійно хтось телефонує. Нерідко зголошуються служителі тієї місцевості, звідки відправляють підрозділ чи бригаду. Вони хочуть їхати з хлопцями, яких знають із дитинства. Церква ж особливих критеріїв відбору не висуває, але така людина повинна мати принаймні досвід військової служби, аби уявляла, чим є військо.

На кожного капелана готуємо чимало документів і погоджуємо в Генштабі. Все, так би мовити, у “ручному” режимі. Щоправда, Міноборони одного разу провело курси для священиків – на них розповідали про форму поведінки й таке інше.

– Кожен священик сам формує графік і режим: облаштовує у містечку польовий храм, розписує порядок богослужінь, молитов і щоденних бесід. Звичайно, не завжди вдається жити за графіком, бо це війна, але основне, що отець завжди поруч: і в їдальні, і на блокпосту, і навіть у “курилці”.

Разом вони їдять, обговорюють ситуацію, розповідають анекдоти. Я завжди казав, що капеланство – це не лекції в залі, куди запрошують аудиторію, а ти читаєш. Це індивідуальний підхід, підтримка, розмова, сповідь. Ви би бачили, як вони хочуть жити, як глибоко переживають втрату кожного товариша! Хтось приходить і каже: “Отче, на його місці мав бути я! Як мені тепер із цим жити?” І кожного треба розрадити, кожному вселити надію, переконати, що він не вбиває, а захищається, зупиняє вбивство, агресію, захищає свою країну, свій народ.

– Власне, найбільший біль – це втрата товаришів. Хлопці дуже здружуються за таких тяжких умов. Неможливо передати словами той біль, який виникає, коли після кожного бою вояки з трепетом пишуть на якихось папірцях імена, щоби ми молилися за їхні життя чи за упокій побратима. Але кожна втрата, я це відчуваю, більше гуртує хлопців, цей моральний стержень міцнішає. Усі бійці кажуть, що стоятимуть до кінця, попри проблеми зі зброєю, забезпеченням тощо.

Мушу сказати, що за весь час відвідин бригад я не чув про випадки пиятики чи зради. Знаєте, де є духівник, ці частини дуже вирізняються: і дисципліною, і ставленням, і моральним духом. Вони наче відчувають себе захищенішими. Вони – у духовному піднесенні, бо вірять у присутність Бога. Часто самі просять, щоб отець ішов з ними на завдання, виїздив на блокпост. І він іде... Беззбройний, проте з молитвою.

– Повірте, конфесійність на війні – це другорядне. Воякам потрібен духівник, розрадник. Якось дзвонить до мене командир і каже, що хлопцям треба священика, бажано православного. А я йому відповідаю: “Православного тут нема, я його не знайду, тому прийду сам”. Приїхав до хлопців, ми розмовляли, і повірте, жодних пересторог у конфесійності не виникало. Хтось хотів сповіді, хтось просто розмови. 

Є випадки, що хрестимо солдат, роздаємо хрестики. І місцеве населення ставиться доброзичливо, ділиться своїми переживаннями. Особливих бар’єрів у спілкуванні нема.