До Львова кілька тижнів тому зі Сімферополя приїхала 27-річна студентка Люба Калмакова. Вона росіянка за національністю, але українка у душі. 

У листопаді брала активну участь в організації Євромайданів на півострові. За це їй і довелося покинути рідний край. Активістка готова почати життя з чистого аркуша, проте як тільки Крим знову стане українським, повернеться додому. Люба розповіла “Пошті” про те, чому їй довелося залишити півострів та що вона планує робити далі. 

– У Сімферополі працювала бухгалтером в ГО “Український дім” та одночасно була студенткою, навчалася заочно. Під час революції брала активну участь в організації акцій на Майдані у Сімферополі та інших кримських містах… І тут за один вечір потрібно було зібрати речі і поїхати з рідного дому. Причиною стало те, що  9 березня викрали наших координаторів Андрія Щикуна та Анатолія Ковальського. 

Вранці координатори зустрічали потяг, аби забрати звідти національні прапорці та стрічки. На вокзалі їх схопила так звана кримська самооборона. Спочатку їх відвели у відділок міліції, але там їх не прийняли, мовляв, забирайте собі і робіть з ними що хочете. Саме в цей момент в одного з активістів була можливість зателефонувати другові і розповісти, де вони і що з ними. Інформацію одразу поширили у Facebook. Активісти почали бити на сполох: обдзвонювали всі міліцейські відділки, поставили на вуха всіх журналістів…

– Були ще випадки, коли одному координатору вщент розбили автівку перед тим, як він збирався їхати у Київ на Майдан. Хотіли спалити офіс, в якому ми проводили збори. Стало відомо, що нас прослуховують і в офісі, і особисті телефони… Ще у січні по місту почали розклеювати провокативні листівки з фото наших активістів та написом “Предатели Крыма”, мовляв, на наших руках кров і смерть людей на Майдані, розповсюджували інформацію, буцімто нас фінансують американські спецслужби... Такі листівки були і з моїми фотографіями з мережі. На щастя, їх розклеїли не в моєму районі. 

Це був такий психологічний тиск, проти нас налаштовували людей. Щоразу на наші акції приходили провокатори, вони нас перекрикували, поспілкуватися з ними, переконати їх було неможливо. Їхнє завдання – зробити картинку для журналістів, показати, що проросійськи налаштованих людей набагато більше ніж приїжджих бандерівців (це нас так називали). 

– Я і мої батьки належимо до різних поколінь, наші погляди різні. Вважаю, що це природно. Також природними є мої патріотичні настрої, адже я громадянка України, все своє свідоме життя провела в цій країні. А тепер через це вдома в  Криму мене називають екстремісткою, нацисткою, націоналісткою, фашисткою, бандерівкою... 

Звісно, батьки намагалися мене втримати вдома, не пускали на акції… Втім, м’яко натякала, що мовчати не збираюся, мовляв, я вільна людина і хочу жити у вільній країні! Такі настрої маю ще зі школи, характер у мене, мабуть, такий… 

– Я навчалася у Кримському юридичному інституті ім. Я. Мудрого. Це філіал Харківської академії. Оскільки тепер у Криму я офіційно персона нон ґрата і вдома на мене чатує небезпека, то продовжувати навчатися в Сімферополі я не можу.  Коли їхала до Львова, то не думала, що це затягнеться надовго. Я навіть не взяла із собою достатньо речей. Та події розгорталися не на мою користь. Жменька депутатів проголосували за мільйони кримчан. 

Щодо навчання, то мені довелося переводитися, але не до Харківського вишу, адже певна: цей регіон також під загрозою, це наступна область, яку можуть окупувати. Тому вирішила продовжити навчання у ЛНУ ім. І. Франка. Думаю, що сюди російські окупанти не дійдуть. Наразі чекаю рішення ректорату. Зараз виникла проблема, оскільки у Сімферополі не можуть розібратися із моїми документами. 

–  Коли дізналася, що наших координаторів викрали, то зібрала речі і вранці за півгодини до відправлення потяга, купила білет до Хмельницького. На Львів квитків не було. На вокзалі вже чатувала кримська самооборона, це були ті самі люди, яких ми бачили на акціях, ті самі, які нас штовхали. На щастя, вони мене не впізнали… У Хмельницькому зв’язалася із львівським Громадським сектором, купила квитки до Львова. 

Я всю дорогу плакала. Сльози лилися щодня… Для мене все, що відбувалося в Криму – психологічна травма. Тільки уявіть: живете в Україні і тут зненацька вас захоплюють і кажуть, що тепер ви росіяни. На моїх очах із флагштоків на головній площі знімали українські прапори. Як тут не плакати?!

У Львові я довго відходила від усього, що було в Криму: від зелених чоловічків зі зброєю, від російських прапорів… Пам’ятаю, за тиждень до референдуму журналісти запитували, що робитимемо, якщо Крим від’єднають, якими будуть наші дії. Які дії? Сльози рікою. Що я можу робити? Не можу жити в Росії, я не зрадниця! 

Коли приїхала до Львова і побачила, що тут люди ходять із українськими стрічками, всюди висять прапори – одразу виник страх, що такого робити не можна, адже за таке поб’ють. Та, як бачите, я жива і здорова. 

– На акціях провокатори нам казали, аби ми, бандерівці, забиралися геть. Кажуть, що там й надалі таке твориться. Розповідали, що можуть навіть додому до активістів прийти, погрожувати. Людей із роботи звільнили за те, що підтримують Майдан. А тепер, коли ця бандитська влада вже облаштувалася на півострові, є великий ризик, що можуть навіть заводити кримінальні справи проти активістів. Квартиру продати нереально, бо нотаріуси не працюють. В Криму зараз хаос!

– Українську мову трохи вивчала в школі, але практики як такої не було. Потім в університеті, але знову ж таки не практикувала. Серйозно почала вивчати мову з 2012-го. Пам’ятаю, сиділа зі словником і просто вивчала слова. 

– З львів’янами познайомилася задовго до того, як приїхала до Львова. Скажу одразу – люди дуже приємні. Чесно кажучи, відчула себе в безпеці, як тільки покинула територію Криму. У Львові мене зустріли позитивні, усміхнені люди.

До того, жодного разу не була у вашому місті. Зараз у мене тут з’явилося багато нових друзів. Займаюся паперовими справами щодо переводу в університет. Не припиняю займатися громадською діяльністю – хочемо об’єднати усіх кримчан, які приїхали до Львова, допомагати один одному, підтримувати контакти. Загалом намагаюся себе якось зайняти, наразі шукаю роботу. Починаю життя з нуля…

– Через таку складну ситуацію в Криму люди себе поводять дуже агресивно. Є конфлікти між родичами, в сім’ях сваряться. В когось ностальгія за Союзом, на їх думку все, що робиться – робиться на краще. Є й такі, хто розуміє, наскільки плачевними можуть бути наслідки, скоро стане відчутно, що Крим – це дотаційний регіон. Атмосфера дуже напружена: ніхто не знає, хто кому друг, а хто – ворог. Я намагаюся не спілкуватися з друзями на цю тему, аби не посваритися. Час пройде, а друзі залишаться… 

Львів’яни більш культурні, кримчанам не до високих моральних цінностей. Не хочу нікого образити, але у Львові побачила велику різницю. Мені жодного разу не вдалося підтвердити міфи, стереотипи про тих бандерівців-сепаратистів. Певна: якби кримчани побували у Львові, то всі сепаратистські настрої були б зруйновані. Тут люди більш релігійні, помітила, що навіть у транспорті, проїжджаючи повз храм, львів’яни хрестяться. У Криму такого немає. 

У Львові мені подобається ритм життя, люди вільно висловлюють громадську позицію. Дуже вразило, що тут мало безпритульних тварин. У Сімферополі на вулицях живе дуже багато зграй собак… А нещодавно у тролейбусі побачила картину, коли один хлопець зробив іншому зауваження, мовляв, встань і звільни місце жінці. Це вражає!

– Зараз живу на квартирі у львів’янки. Власниця дуже гостинна і не проти, аби  пожила якнайдовше. Та чи довго я можу зловживати гостинністю? Дуже хотілося б працювати за професією.

За фахом я юрист, але розумію, що в мене освіта не закінчена, до того ж у Львові конкуренція висока.  Та носа вішати не можна, потрібно все сприйняти та спробувати змінити! У людей бувають ситуації й складніші…