Андрій Юраш, релігієзнавець, про українізацію УПЦ МП, "політичне православ'я" і мовчання Москви

Цьогорічне звернення Священного синоду УПЦ МП до своїх вірних, в якому український Голодомор було вперше названо "геноцидом", спровокувало нас замислитися над глибшими причинами його появи. Особливо тоді, коли через кілька днів після звернення прес-служба синоду заявила про "помилку" формулювання. Для розуміння ситуації і нових тенденцій у середовищі українського православ'я ми запросили до розмови Андрія Юраша, відомого релігієзнавця, доцента Львівського національного університету імені Івана Франка.

- Пане Андрію, про що свід­чить поява слова "геноцид" у зверненні синоду УПЦ МП - слова, довкола якого ведуться найгостріші політичні суперечки? Чи свідчить це про певні ідеологічні зміни в середовищі УПЦ МП? А водночас, як трактувати коментар Васілія Анісімова, керівника прес-служби УПЦ МП, який пояснив це "спічрайтерською помилкою"?

- На мій погляд, звернення синоду УПЦ МП є свідченням процесів українізації, які починають домінувати у стратегії цієї Церкви. Зараз це виразно відчувається. А ще кількома роками раніше УПЦ МП спо­відувала агресивну антиукра­їнську позицію. А крім того, категорично заперечувала право на існування, на рівний і вільний розвиток інших церков. Проте все ж цей крок із використанням слова "геноцид" в офіційному церковному зверненні є дуже обережним і не надто рішучим. Чому я говорю про обережність? Бо слово "геноцид" вживається у цьому документі один раз і не виділяється як домінантна теза. Фраза вжита, але вона не виглядає чітко обґрунтованим, доведеним під будь-яким кутом зору логічним підсумком усієї системи викладу. Абсолютно зрозуміло, що Церква - УПЦ МП - засуджує Голодомор як факт знущання безбожної влади над народом, але у кваліфікуванні цього явища залишає певний простір для різнотлумачень.

Тому невипадково й з'явився згаданий вами коментар Васілія Анісімова. Слово було вжите у тексті, проте воно сховане всередину абзацу і не виділене ні смислово, ні текстуально. З одного боку, кожен, хто хоче, може знайти у тексті слово "геноцид", а з іншого - використання терміну можна пояснити як факт випадковий чи нехарактерний.

Об'єктивно маємо черговий випадок принципової різниці між позиціями РПЦ і УПЦ МП. Звернення є ще одним кроком  до ментального усвідомлення того, що Українська православна церква, яка є в юрисдикції Московської пат­ріархії, має свою окремішню думку, яка радикально відріз­няється від позиції церковного центру.

- Коли розпочалися проукраїнські настрої серед духовенства УПЦ МП? Можемо говорити про конкретний часовий момент?

- Так. На мій погляд, переломною точкою стали президентські вибори. УПЦ МП була втягнута у виборчий процес на боці одного з кандидатів - Віктора Януковича. Підтримуючи його, вона фактично протиставила себе більшості своїх же вірних. У той же час багато людей - і вірян, і представників духовенства - не розуміли, як їм поводитися.

- Справді, багато вірних УПЦ МП після осінніх політичних подій 2004 року перебували у стані повної внутрішньої, світоглядної кризи...

- А тому сама логіка розвитку української політичної і суспільної ситуації (президентські вибори в цьому сенсі стали уні­кальної сили каталізатором) показала, що така однозначна церковна орієнтація не може стати для УПЦ МП гарантом збереження її потенціалу в майбутньому. Ті церковні сили, духовенство, яке до 2004 року боялося висловлювати проукраїнську точку зору, нарешті почали це робити. І якщо 2004-й був роком світоглядно-ідентифікаційного вибору і перелому для УПЦ МП, то грудень 2007 року став переломним у сенсі організаційному. Тоді на Архієрейському синоді було прийнято кілька рішень, які цей ідеологічний потенціал почали переводити у практичну площину. Маю на увазі засу­дження так званого "політичного православ'я" і діяльності радикальних, часто шовіністично-промонархічних церковних братств, внесення кількох симптоматичних доповнень до статуту, попередження найбрутальнішого у висловах і діях церковно-братського діяча з Одеси Валерія Каурова, виведення за штат одіозного єпископа Іполита Хілька.

Звісно, є частина духовенства, яка не поділяє цих змін, для яких  Україна нічого не варта. Наприклад, найвідоміший ієрарх відповідного спрямування Митрополит Одеський і Ізмаїльський Агатангел знову, вже 2008 року, на черговому "Всємірном Руском Соборє" лише один раз на початку свого виступу вжив слово "Україна", а далі говорив про нашу державу як "Малоросію, яка відчуває себе частиною великої Росії". Він і зараз робить такі заяви.

Проте нові тенденції все впевненіше утверджуються у церковному середовищі. Головним ідеологом модерного і адекватного до ситуації у державі спрямування усередині УПЦ МП став молодий єпископ, особистий секретар глави Церкви Олександр (Драбинко). До речі, нові тенденції помітні навіть у спілкуванні духовенства УПЦ МП з представниками інших церков. Якщо раніше про діалог за спільним столом навіть мови не могло бути, то тепер розмови, діалоги і навіть візити на не­офіційному рівні між ієрархами різних церков стали звичною справою.

- Очевидно, значну роль в таких змінах відіграв людський чинник - нове покоління духовенства, яке свідомо формувалося вже у незалежній Україні?

- Ми не можемо говорити про відсутність персоніфікованого впливу на ситуацію, проте не можна акцентувати на цьому моментові як критично важливому. Сьогочасні процеси знаходження з боку УПЦ МП більш адекватного місця в українському суспільстві є все ж відображенням більш глибоких внутрішніх змін і рухів у самій Церкві. Значною мірою те, що маємо зараз, - це наслідок ідеологічної еволюції, яка зародилася 2004 року і не могла не віднайти свого відображення в реальності, оскільки це відповідало переконанням більшості вірних.

Наприклад, і досі більшість громад УПЦ МП зосереджена в центрі України, на півночі держави, на Поділлі, Волині, Буковині і Закарпатті, тобто у тих регіонах, де абсолютна більшість населення голосувала за Віктора Ющенка, всупереч тогочасній позиції проводу Церкви. А Церква не може існувати в опозиції до своїх вір­них. Згадана заява Васілія Анісімова показує, що й надалі не все так просто і однозначно у церковному середовищі.

- Проте навряд чи РПЦ згодиться на послаблення впливу на УПЦ МП.

- Для РПЦ дуже важливо зберегти вплив на Українську православну церкву, історичний та сучасний ареал якої є цивілізаційним витоком і центром східнослов'янського християнського світу. Якби Москва погодилася на відокремлення УПЦ МП, то вона фактично згодилася б на самозречення чи самовід'єднання від духовної традиції Київської Русі, тобто того пласту культури й історії, який Московська патріархія вважає винятково своїм. У цьому контексті за жодних обставин не можна сподіватися, що Москва дасть згоду на повне чи навіть фактичне відмежування від неї Українського православ'я.

Однак Московська патріархія мусить враховувати реалії сьогодення, тому вона змушена толерувати окремі кроки і дії УПЦ МП, які навіть йдуть урозріз з її позицією. Мовчанка з приводу позиції УПЦ МП щодо Голодомору - це один із таких прикладів.

Однак, ще раз нагадаю, про автокефалію від Московського патріархату мова не йде і в осяжній перспективі йти не може. При цьому не можна не розуміти, що й значна частина духовенства УПЦ МП Сходу і Півдня виступить категорично проти цього, безпосередньо перепідпорядкувавшись центрові у Москві.

Беручи до уваги можливі нові поділи та перспективу непокори Києву з боку багатьох ієрархів та священнослужителів, церковні лідери й в українській столиці змушені утримуватись від радикальних кроків та гальмувати рух до унезалежнення Церкви від Москви.