– Цьому є декілька пояснень. Перше – український державний бюджет є значно меншим, аніж у західних країн. Тому держава неспроможна виплачувати такі зарплати, які отримують викладачі за кордоном. Але є й інші моменти. Навіть незважаючи на те, що у нас досить невеликий бюджет, із нього на освіту йде таки значна частина коштів – у 2011-му році 6,5% від загальнодержавних витрат пішли на вищу освіту. Це досить високий показник. Але є дуже серйозні питання до ефективності витрачання цих грошей. Вони не йдуть на зарплати, а якщо й так – то хіба на зарплати ректорів, деканів... Я вже мовчу про корупцію, яка існує у системі вищої освіти. Питання навантаження на викладача, думаю,  зводиться ще й до проблеми організації навчального процесу як такого. У нас дуже велике навантаження як на викладачів, так і на студентів. Українські викладачі повинні вичитувати велику кількість аудиторних годин для того, щоб отримати мінімальну ставку. Усе це призводить до цілком очікуваного наслідку – викладачі неспроможні викладати якісно, маючи таку зарплату і таке серйозне навантаження.

– Насправді жінок у професії більше, але вони займають нижчі посади. Цим і пояснюється, чому вони мають нижчі зарплати. Можемо подивитися – серед керівників українських університетів немає ректорів-жінок. Жінки працюють у системі вищої освіти, але їхні кар’єрні можливості є значно меншими. Це так звана скляна стеля: теоретично вони мають можливість просуватися в кар’єрі, але через тривалі відпустки по догляду за дитиною і низку інших обставин їхні кар’єрні можливості є обмежені. Тому жінки рідше займають посади, які є більш прибутковими. Попри те, що нормативи є однакові і для жінок, і для чоловіків, але останні, складаючи меншу частину серед викладачів університетів у цілому, мають кращі шанси на отримання посади, яка гарантуватиме їм вищі доходи.

– Це питання складне. Чи повинні вони шукати щось додатково чи ні – це ж впливатиме і на їхню здатність викладатися на роботі. Насправді це призводить до іншої проблеми. Ми навмисно не запитували про це під час дослідження, бо знали, що це дуже проблемна тема і викладачі не схочуть про неї говорити, але, звичайно, значною мірою вирішення проблеми достойної заробітної плати є корупція. Викладачі виживають за рахунок того, що отримують неформальні прибутки від студентів. Не хочу сказати, що це всі роблять. Те, що чимало викладачів працюють тільки в одному університеті і при цьому отримують дуже низькі доходи, створює подальші можливості для розвитку корупції. Коли у викладачів немає інших місць роботи і єдиною можливістю заробити гроші є їхній рідний університет, то вони роблять усе можливе, аби отримати прибутки будь-яким шляхом – офіційний чи неофіційним. Не хочу сказати, що усі викладачі беруть хабарі. Але те, що значна частина із них чинить саме так, призводить до того, що будь-яка самоорганізація викладачів із вимогами підвищення зарплати стає неможливою. Тому що частина викладачів отримують високі прибутки за рахунок хабарів, а частина залишається мовчазною меншістю, яка не може особливо висловлюватися проти, адже більшість така ситуація цілком влаштовує.

– Ні, ми про це не запитували. Хоч є чимало інших опитувань, які показують, що насправді не така велика частина викладачів хотіли б виїхати. Адже вони мають невеликі можливості влаштуватися за фахом. Це дуже сильно залежить від спеціальності. Для “слабших” – представників гуманітарних, суспільних напрямків – ймовірність працевлаштування за спеціальністю за кордоном є дуже низькою, тому що рівень їхньої підготовки є низьким. Викладачі технічних спеціальностей – сильніші, тому мають кращі шанси. Але знову ж таки у багатьох є дуже низький рівень знання іноземних мов, тому не можна сказати, що бажання виїхати є масовим. У теорії багато хто хотів би, але розуміють, що через власну обмеженість мають незначні шанси працевлаштуватися за кордоном.