Василь Овсієнко – один із тих українців, які щодня творять свою державу. Його історія проста та водночас подвижницька: у 60-х роках минулого сторіччя поширював самвидав серед студентів, захоплювався опозиційною поезією Василя Симоненка з його “Ти знаєш, що ти – Людина?”, а у 1968 році навіть розповсюдив кілька фотокопій праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація”.

Тодішня влада сказала йому тоді своє “велике спасибі” і відіслала на чотири роки до мордовських таборів. А потім ще і ще…Загалом, він просидів в ув’язненні довгих тринадцять з половиною років.

– Пане Василю, не кожному випадає нагода жити в двох століттях та ще й у двох радикально протилежних режимах: тоталітарному та демократичному. Як гадаєте, що втратила та що здобула Україна при цих двох переходах?
– Усе просто: ми стали незалежними, хоч я був прихильником відновлення у 1991 році УНР, проголошеної у 1918 році. Сьогодні маємо також свободу слова. Якщо ви не можете надрукуватись у “Дзеркалі тижня” чи газеті “День” – витягуйте зі смітників старі друкарські машинки, друкуйте та розклеюйте ваші творіння на стінах та парканах. Та, як сказав Тарас Шевченко: “І ніхто не поведе тебе в кайданах”.

Щодо втрат: вважається, що коли народ втрачає два-три відсотки своїх найактивніших людей, то він переможений. Ми у ХХ столітті втратили майже половину населення. Тому як 1918 році не вистачало національних кадрів, так і у 1991 році їх забракло. А тоді достатньо було б півтори тисячі свідомих та грамотних людей, щоб розставити їх по місцях, але не знайшлось.

– В одному зі своїх інтерв’ю ви сказали, що “живете по совісті”. Думаєте, багато сьогодні людей живе за таким принципом?
– Я не люблю високих слів, та колись Василь Стус сказав: “ Але голови гнути я не збирався, що б там не було. За мною стояла Україна, мій пригноблений народ, за честь котрого я мушу обставати до загину”. І згодом додав: “Бог вимагає жертви найкращих”. Він, очевидно, це розумів. Коли більшість людей у своїй національній і людській самосвідомості опускається нижче нуля, то хтось мусить закладати голову, бо інакше підемо на дно. А моя голова не дорожча за інші.

– Пане Василю, на вашу думку, що повинен говорити собі українець зранку, щоб прожити день з користю для себе, держави та цілого світу?
– Треба тільки питати себе самого: а що я зробив чи зроблю сьогодні доброго для України? Кожен живе зі своїм сумлінням. Маємо Катехизис, тож живімо, сповідуючи ці істини. Є чимало людей, про справи яких говорять, що вони героїчні. Ось, наприклад, Олекса Тихий. Він просто поводився нормально, так, як вимагає Святе Письмо та національна етика. А коли інші люди похилились, відійшли від цих норми, то його поведінка здавалась героїчною.

– Поет Микола Горбаль назвав вас колись “професійним українцем”. У чому полягає ця “професійність”?
– Я не знаю, чому він так про мене сказав. Це кагебісти придумували такі терміни. Я професійний хіба що філолог. Українець же завжди повинен залишатись українцем.

– Як гадаєте, що зараз більш можливе в Україні: революція, яку неможливо спланувати, чи державний переворот, який є наперед спланованою дією?
– Державний переворот уже зробили після приходу до влади нинішнього Президента Віктора Януковича. А революція в нашій державі абсолютно реальна річ. Не обов’язково зі зброєю в руках. Ви бачили коли-небудь мільйон людей одразу? Я бачив на святі 500-річчя Січі Запорозької. Повний Майдан людей, загальнонаціональний страйк може стати такою революцією. Але потрібен голос кожного українця, розумієте, кожного.

– Давайте уявимо, яким би міг бути сценарій, якби в Україні знову забрали свободу слова? Революція?
– Однозначно, що так. В українців є одна давня приказка: що не байрак, то козак, що не козак, то воля. Це в Росії один цар-батюшка (можливий і двоголовий), а решта всі – холопи. Українці не можуть терпіти обмежень. Інстинкт свободи у нас непереможний. 

– А погляньмо на це з іншого боку, свобода слова принесла гласність. Як наслідок, полиці українських книгарень заповнила негативна публіцистика. Може, не варто зосереджувати увагу лише на поганому?
– Ми довго йшли до свободи слова, тож усе несказане за ці роки сьогодні виливається з неймовірною швидкістю, маємо це пережити. Але ж тепер є з чого вибирати! Шукаймо позитивне.

– Здавалося б – парадокс, але в час всеохопної інформації молодь не має чи не хоче мати ідеалів, зразків для наслідування. Як нам бути з цим?
– Я можу назвати сотні зразків для наслідування: загляньте лишень на сайт archive.khpg.org “Музей дисидентського руху”. Але зараз я й сам відчуваю брак лідерів як моральних, так і політичних. Тим паче, коли до влади прийшли люди неукраїнської культури, точніше, вони взагалі поза будь-якою культурою.

Що робити? Триматись разом і плекати свою культуру, самого себе виховувати на лідера. Незгоден я, що молодь не має і не хоче мати ідеалів. Бо коли я розповідаю про Василя Стуса чи Олексу Тихого, то мене слухають. З молодими треба говорити, та головне, говорити їм правду. Та вам тепер значно легше здобувати правдиву інформацію, ніж нам.

– Євген Сверстюк колись сказав, що нам бракує патріотизму, але мовчазного та діяльного, і що нам бракує полеміки, але культурної та предметної. У нас все робиться голосно та з розмахом, а резонансу – нуль. Як гадаєте, чому?
– Я також не виголошую голосних заяв та гучних національних гасел. Потрібна просвіта. Щоб у Галичині постала ОУН, “Просвіта” працювала 70 років. Сьогодні є багато засобів, як спрямовувати молодь до чистих джерел української культури. Чиста душа завжди шукатиме чогось чистого. Усе впирається у брак національних кадрів, але розумних та зважених.

Пригадую, коли у 1918 році до Михайла Грушевського приїхав Борис Мартос із Полтави з проханням дати 10 чоловік, щоб робити революцію в Полтаві, то Грушевський відповів, що не тільки не дасть йому 10 людей, але й його в Полтаву не відпустить, бо він у Києві потрібен. Коли президентом став Віктор Ющенко, здавалось, нарешті усе піде, як слід. Проте Ющенко, маючи всього 51% підтримки, жив у скляному палаці та ще й почав кидатись камінням у своїх друзів.

– За стільки років після усіх ваших ув’язнень та переживань чи простили ви “тим” людям?
– Я вірю, що людина здатна прогресувати, змінюватись, проте не всі. Якби ми в 1991 році почали викривати всіх, хто співпрацював з попередньою владою, хто доносив один на одного, то пересварили б брата з братом, викликали б велику ворожнечу в суспільстві.

Проте, якщо я не говорю про цих людей, то це не означає, що я їм вибачив. Та й не було в нас сили на люстрацію. А тепер її робити запізно. Багато з них уже повимирали. А решту треба витісняти собою, талановитим і кваліфікованим.

– І на завершення про політику. Нинішня влада, розставивши по місцях “своїх” людей, робить усе можливе, щоб навіть тоді, коли пост президента України посяде хтось інший, вона й надалі залишалась при кермі. Як можна таку ситуацію змінити?
– Опозиційні сили повинні висувати по одному кандидату, бо декілька висуванців з боку національної демократії – це запорука виграшу Януковича. Колись прем’єр-міністра Миколу Азарова, росіянина з Калуги, спитали, чи не хоче він балотуватись у президенти України, то він відповів, що ще  років з п’ятдесят президентами України мають бути українці (посміхається).

І це правильно, тут немає жодної національної дискримінації. А вже через півстоліття, коли держава сформується, то можна буде ставити на пост президента  і турка. А поки що не сподіваймося, що, як сказав Михайло Драгоманов, “турки внутрішні і турки зовнішні” побудують нам українську державу. Вони будують тут Росію №2, Малоросію. Зручну для себе. Не для українців.