Відповідальність за непорушність небесних кордонів України та спокій на трасах цивільних авіасполучень покладена на підрозділи Повітряних сил ЗС України. Небо над Львівщиною охороняють дивізіони 540-го Львівського зенітного ракетного полку імені Івана Виговського, який входить до підпорядкування Повітряного командування “Захід”.

Особовий склад дивізіонів постійно несе бойове чергування. У одному з таких зенітних ракетних підрозділів командиром є майор Сергій Малярчук.

Як і головний герой середньовічних британських легенд, українські ракетники усамітнились від сторонніх очей у лісі. Невеличке військове містечко, де живуть родини військових і розташовані штаб, казарми, командний пункт і стартові позиції, ретельно приховане гущавиною лісу. Подібна локалізація вимушена, адже об’єкт режимний, із багаторівневою структурою охорони. Що й не дивно, бо “стріли”, які до часу причаїлися у арсеналі дивізіону, – це зенітні ракети комплексу С-300.

Зі слів командира підрозділу майора Сергія Малярчука, цей комплекс є грізною сучасною зброєю. Зенітні ракетні системи С-300 здатні уражати різні цілі на висотах: від менших, аніж можлива висота польоту, до тих, що перевищують стелю висоти для цілей. Діапазон відстаней також вражає: від кількох до 300 км, залежно від типу вживаних елементів, зокрема ракет-перехоплювачів.

Але разом із тим романтиків у цій службі мало. Чергова зміна постійно перебуває в заглибленому командному пункті, звідки з допомогою електронних “вух” та “очей” прощупує кожен клаптик повітряного простору. Для того, щоб добре виконувати свої обов’язки, справжній ракетник має мати високу концентрацію уваги, психологічну стійкість та холодний розважливий розум. Гіперзапальним і темпераментним за пультом керування зенітними ракетними комплексами місця немає.

Як розповіли офіцери чергової зміни, котрі перебували цього разу на командному пункті, час для готовності усіх систем до залпу не повинна перевищувати 15 хвилин. Якщо зміна спрацює швидше – добре! Але за чверть години визначена ціль має бути захоплена приладами наведення, ідентифікована, мають бути здійснені всі розрахунки для її знищення.

Пояснюючи нюанси несення бойового чергування, командир дивізіону вирішив продемонструвати, як саме відбувається перевірка готовності систем до пуску ракет. За лічені секунди увімкнулася дизель-електростанція, яка живить комплекс енергією, а офіцери бойової обслуги капітан Олег Бондарчук та старший лейтенант Олександр Мороз зайняли місця за пультами керування. Ще за мить вони доповіли про кількість повітряних цілей, виявлених у радіусі дії комплексу. Цього разу порушників повітряних кордонів не виявлено: повітряні судна були чітко ідентифіковані та слідували визначеними повітряними коридорами.

“Одна річ бачити на радарі великі пасажирські або вантажні літаки, які за розмірами значно більші, аніж наші основні цілі – військові винищувачі та бомбардувальники, або ж ракети, – розповідає Сергій Малярчук. – Ми їх розрізняємо, зокрема, за швидкістю. Але дедалі частіше в поле зору наших радарів потрапляють і маломірні літальні апарати, скажімо, невеликі приватні вертольоти та літаки. Їх також доводиться супроводжувати, спостерігати, щоб вони не відхилялися від визначеного маршруту”.

Окрема тема розповіді – умови побуту та служби особового складу дивізіону. Як це не дивно, житлової проблеми в цьому мікро-гарнізоні немає. На території частини є кілька будівель, де мешкають родини військових.

Щоправда, порівняння з Робін Гудом, а точніше умовами, в яких жив у лісі цей герой, у цьому випадку будуть також доречними. Річ у тім, що з усіх благ цивілізації в містечку є лише електрика. Опалення казарм та штабу здійснює котельня, що працює на твердому паливі. А оселі військових обігріваються звичайними мурованими п’єцами. Протягнути газову мережу з найближчого населеного пункту цілком можливо. Проте перешкоджає таким намірам ціна питання… Для того, щоб хоч якось покращити ситуацію зі збереженням дорогоцінного тепла взимку, місцева КЕЧ здійснила заміну частини вікон в робочих і казармених приміщеннях. А в житлових будинках збереженням тепла переймаються самі мешканці.

Не має містечко ракетників і власної питної води. Та, що тече з кранів, – із водогінної вежі, але використовувати її можна лише для технічних потреб: вона має жовтуватий колір, а результати хімічних досліджень підтверджують кількаразове перевищення вмісту сірководню. Тож доводиться користуватися послугами водовозки. А як же інакше? Якісна вода потрібна передусім дітям військових, яких тут стає щораз більше. Як каже командир дивізіону: “Наш військовий колектив переживає справжній бебі-бум”. 

А що, житлом усі забезпечені, зарплатня теж помалу зростає. Ще є надбавки за бойове чергування. От і ростуть військові сім’ї: торік народилося двоє немовлят і цього року молоді батьки очікують ще двох. Єдина проблема – довезти дітей до школи. Традиційно віддають їх до навчального закладу в райцентрі, до якого понад 5 км. Допомагає власний автотранспорт військових.

Цього року для проходження подальшої служби в дивізіоні залишилися колишні строковики – оператор відділення бойового управління старший солдат Анатолій Крушельницький, уродженець Миколаївщини, та дизеліст-електрик, солдат Сергій Голуб із Львівщини. З їхніх слів, служба в цьому військовому колективі їх привабила своєю цікавістю та дружньою атмосферою, адже зібралися тут справжні професіонали.

“Мені тут сподобалося, коли служив строкову, – пояснює Анатолій Крушельницький. – Із рішенням про укладання контракту не зволікав. Зарплатня непогана, відкладаю гроші на банківський рахунок. Незважаючи на те, що дивізіон розташований у лісі, залишається час і на дозвілля. Граємо з хлопцями у футбол”.

Зі слів заступника командира підрозділу з виховної роботи Олександра Корзуна, містечко не є “ведмежим кутом”. Частими гостями дивізіону є учні зі школи з райцентру, з якою укладена угода про співпрацю щодо військово-патріотичного виховання молоді. Школярі організовують для воїнів концертні програми художньої самодіяльності і вітають їх з військовими святами. 

А нещодавно в гостях у зенітників був відомий кіноактор Анатолій Пашинін, який виконав головну роль старшого лейтенанта Олександра Дороніна у військові драмі “Грозові ворота”. Річ у тім, що старший брат актора – майор Костянтин Пашинін – начальник штабу дивізіону. Анатолій і Костянтин – діти військовослужбовця, тож спілкуватися актору з людьми у погонах легко і комфортно.

Напередодні професійного свята, яке військовослужбовці Повітряних сил ЗС України традиційно відзначають у першу неділю серпня, зичимо всім, хто стоїть на варті, мирного неба, здоров’я та наснаги!