– Передусім мені не подобається сама назва цього проекту – “захист інтелектуальної власності в інтернеті”. Поняття захисту тут не спрацює, потрібні зовсім інші підходи – не захищати, а розвивати. Коли ми говоримо про захист, то розглядаємо лише один бік відносин, грубо кажучи – лише правовласників. А насправді гроші приносять користувачі. Потрібно йти не шляхом заборон, а розвивати те, що допоможе принести в систему гроші. Цей же проект на таке не спрямований. До того ж зараз немає дієвих способів захистити що-небудь в інтернеті, якщо ти не володієш технологіями.

– Він абсолютно неперспективний. Як приклад можна розглянути історію із музичними інтернет-магазинами. В Україні із цим боролися, здається, із 2003 року, а закінчилося усе тим, що у нас сьогодні немає легальних сайтів. Кількість піратів та людей, які просто слухають музику в інтернеті, відтоді аж ніяк не зменшилася, а збільшилася, але сьогодні вони усі сидять “Вконтакте”. З одного боку ми втратили користувачів, ми не маємо магазинів, не заробили грошей, більше того – свій людський ресурс ми віддаємо росіянам. А це саме те, на чому заробляють інші: умовно кажучи, одне відвідування – один цент. Усе це і є причиною тих спроб забороняти. Такі механізми не працюють, адже завжди знайдеться хтось, хто переманить людей. Сьогодні із десяти найвідвідуваніших в Україні сайтів лише двоє українських, решта – закордонні. Це знову ж таки удар по економіці. Рекламодавець, який ще є тут і готовий платити гроші, невдовзі понесе їх туди, де сидітиме більше користувачів. Він понесе ці гроші в Яндекс, mail.ru... Тому просто забороняти щось, блокувати – це нічого не дасть, адже взамін не пропонують нічого. От спробуйте зараз купити що-небудь легальне в інтернеті, знайти ресурс, на якому можна це зробити законно.

– Це насправді справа звички. Слід поступового виробляти звичку. Неможливо ж в один момент примусити усіх платити. Є період, коли люди хочуть шукати і скачувати на шару, особливо це поширено серед молоді. Але більшість людей, якщо мають місце, де можна усе отримати легально, зручно, швидко, зрозуміло – одразу туди і йдуть. Людям зручніше користуватися відомими ресурсами, на яких можна заплатити, але які й мають усе. Українці готові платити, але у нас не існує зручної системи оплати. Є багато сайтів, де пропонують розрахуватися через СМС, але ж невідомо, чи прийдуть гроші, куди мали б. У такі речі більшість людей просто не вірить.

Ми якось проводили дослідження серед молоді і виявили, що багато із них готові платити до 50 гривень у місяць лише для того, аби було гарантовано, що вони мають усе просто і доступно. Питання лише в тому, яким чином отримати ці гроші. Якщо для цього треба йти кудись і заповнювати папірці… Над цим треба працювати, але набагато легше розповідати, що треба забороняти, забороняти…

Тому я думаю, що цей проект не пройде. Проблему слід вирішувати комплексно, а тут є спроба урвати шматок. Слід змінювати і саму концепцію закону про авторські права, адже сьогодні це право зовсім інше. Поняття авторського права давно підмінене. От, наприклад, є два автори пісні, є ще дві людини – виконавець і той, хто записав фонограму… Але усе це викуповується і виходить, що той, хто придбав продукт, підмінює його поняттям авторського права... Плюс маємо фактор інтернету, в якому неможливо що-небудь заборонити. Якщо сьогодні якась частина сайту перебуває в Україні, то, за потреби, уже завтра вона буде в Німеччині. І як ви будете забороняти розміщувати на ньому якийсь контент? Писатимете записки в Німеччину? Ну добре, вони переїдуть на Віргінські острови... Це уже не спрацьовує. Уже давно слід переглянути підходи до авторського права.