На черговій зустрічі в рамках проекту “Діалог поколінь” говорили про те, що таке людська гідність і чи залежить вона від життєвих обставин

У своєму щоденному спілкуванні, в спробах щось окреслити чи визначити ми послуговуємося різноманітними образами, нерідко використовуючи для цього кольори. Коли йдеться про історію ХХ століття, то, безперечно, більшість, якщо поставити завдання визначити колір, назве його червоним. І не тільки тому, що це колір символіки системи, яка панувала над значною частиною людства, а й тому, що століття це було справді кривавим. Система влади, побудована на нищенні  всього, що називаємо людським, людяним, прагнула панувати над душею і тілом своїх громадян. Здавалося, вона вічна і нездоланна… Але з Божої ласки зруйнувалася. Проіснувавши стільки років, знищивши мільйони людей, вона, однак, не змогла знищити людське в людині. Бо, окрім фізичного спротиву, на який були здатні десятки, сотні, був ще спротив духовний – через плекання своєї мови, пісні, молитви, через зберігання і передавання від покоління до покоління понять Добра, Любові, Справедливості на основі особистого прикладу. 

Діалог поколінь

Про це йшлося цими вихідними на черговій зустрічі в рамках проекту “Діалог поколінь”, яку організував Фонд святого Володимира за  підтримки Федерального фонду Німеччини “Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє”. Тематична зустріч “Гідність в негідних умовах” відбулася у Реколекційному центрі Львівської архиєпархії УГКЦ в Брюховичах. Двадцять п’ять осіб ділилися споминами, а двадцять вісім слухачів були модераторами, операторами, фотографами та волонтерами. Молоді люди робили аудіо- та відеозаписи спогадів. Як розповів “Пошті” помічник координатора проекту Святослав Турканик, згодом ці записи належним чином оформлять, вони матимуть свій паспорт і будуть зберігатися у Фонді святого Володимира, де з них зможуть користати науковці та студенти для написання досліджень. Частина відеозаписів буде доступна й на Youtube. 

Нагадаємо, що то вже друга така зустріч. Перша – “Різдво в неволі” – відбулася 2 лютого. Тоді заслухали і записали спогади 18 свідків. Деякі з них були такими яскравими, вражаючими, що відеооператор Петро Дідула назвав їх матеріалом для фільму.

Зі слів координатора проекту “Діалог поколінь” Лесі Крип’якевич, такі зустрічі планують проводити й далі, бо для збереження пам’яті про ті часи потрібно зробити ще дуже багато. “Чи не кожна українська родина має свої спогади про воєнне лихоліття, часи тоталітаризму, досвід виживання і збереження людської гідності в негідних умовах, – каже вона. – Наразі зібрали невелике коло людей. Багато хто запитує, чому не запросили тих чи тих. Річ у тім, що в рамках нашого проекту маємо обмеження, тож залучити одразу всіх не вдасться. Багатьох знаю особисто віддавна, бо й сама належу до цієї категорії людей. Деяких знайшли через районні адміністрації”. 

Зберегти історичну пам’ять

Як зазначив у вступному слові ведучий і модератор зустрічі – історик, проректор УКУ з наукової роботи Олег Турій, такі заходи, а головне запис таких свідчень, украй важливі. Бо історики тепер стикаються з великою проблемою.

“Нині маємо історичні джерела тих людей, які творили цю нелюдську систему, і майже не маємо документів, що були б свідченням тих і про тих, хто їй протистояв. Потрібно побачити інший бік, переосмислити, скільки було людей, які не здалися, які нехай тихо, але противилися тій системі. Індивідуальна пам’ять триває щонайбільше три покоління, а історична пам’ять – це свідчення, що вже стали здобутком суспільства. Наше завдання сьогодні зберегти її”, – наголосив Олег Турій. 

Він зазначив: ці історії, ці спогади нелегко слухати, бо в них ідеться про негідні, нелюдські, немислимі умови та обставини, які довелося пережити людям, проте всі вони є дуже оптимістичними, бо в кожній – досвід виходу з них, у кожній – люди, які допомагали вижити, підтримували словом, ділом, поглядом.., а ще життєвий оптимізм самих героїв, віра в те, що є святе і праведне.

Велику зацікавленість темою зустрічі виявив і Блаженніший Любомир Гузар, навіть мав намір до неї долучитися. Однак через недугу не зміг бути присутнім. Тож надіслав своє аудіозвернення, спогад про окупацію Львова і те, чому йому довелося покинути батьківщину, про своє життя на чужині.

Спогадами ділилися не лише під час загальної зустрічі, а й у тематичних групах: “ІІ Світова війна, німецька окупація, УПА”, “Вимушена еміграція, заслання, життя поза Батьківщиною” та “Опір системі, дисидентство, підпілля, 60-тидесятництво”.

Було багато спогадів: героїчних, сумних, кумедних. Як, наприклад, розповідь про “Божі листи”. Саме такий спосіб моральної підтримки земляків винайшла повоєнна молодь. У них від імені Бога йшлося, що Україна буде, що всі вороги загинуть і таке інше. Найцікавіша форма їх поширення: кожен одержувач мав певну кількість разів переписати листа (7 – 10) і розповсюдити, бо “корова здохне” чи якесь інше нещастя трапиться. Знаходилися молоді романтики, котрі відважувалися підкладати чи вкидати ці листи через вікна парторгам, або іншим чиновникам. А ті, будучи вкрай забобонними, дуже лякалися і не знали що з ними робити…  

Сьогоднішнє поняття гідності

Про свій досвід розповіли Юрій Шухевич, Борис Білинський, Лариса і Тетяна Крушельницькі, Богдан Жеплинський, Ольга Новаківська, Оксана Семотюк та інші. Багато учасників зустрічі зверталися й до сьогодення: що нині означає поняття “гідність”. Тетяна Крушельницька, викладач НУ “Львівська політехніка”, звернула увагу, що під висловом “гідне життя” тепер розуміють здебільшого рівень достатку, матеріального забезпечення, умови проживання, а не особисту поставу жити згідно з певним неписаним кодексом гідності, уміння відрізняти зерно від полови. 

Її підтримала Оксана Семотюк, викладач Лісотехнічного університету. Окрім розповіді про життя в страху із зібраними клунками та мішком сухарів, вона наголосила, що людська гідність нині втрачається у студентських гуртожитках, побуті, у невмінні спілкуватися без вживання нецензурних слів, а ще через наше мовчазне сприйняття цих явищ, через нашу відстороненість і небажання щось змінити, вказати молодим людям, що таке справжня гідність.

Яскравим прикладом стала і розповідь Неоніли Грушкевич, лікаря 5-ої міської лікарні, що пройшла довгий шлях, аби бути ним. Нині люди стоять у черзі до неї на прийом, а колеги називають її легендою 5-ої лікарні, адже ніколи нічого не вимагала за свою працю в пацієнтів, а тих, хто дуже хотів віддячити, просила заповнити конверт – вказати свою адресу. Згодом на неї приходила “цеглинка”-сертифікат про пожертву на побудову патріаршого собору  Воскресіння Христового в Києві. Саме туди пані Неоніла відправляла ці гроші.

Потім було обговорення. Молоді люди ділилися думками, що їх вразило, а що стало життєвою наукою. На завершення зустрічі, після святкової вечері та виступу хору “Вірли”, для її учасників приємною несподіванкою стала нагода коротко поспілкуватися та отримати благословення Патріарха Святослава Шевчука. 

ДОВІДКА

Федеральний фонд “Пам’ять, Відповідальність, Майбутнє”, створений 2000 року, ставить собі за мету зберегти пам’ять про лихоліття тоталітаризму, знайти способи зцілення через прощення і примирення зранених різними режимами людей та їхніх нащадків, усвідомити свою відповідальність за майбутнє. На теренах  України, Білорусі та  Росії за його підтримки діє програма “Місце зустрічі – діалог”, яка знаходить втілення у численних проектах, одним із яких є “Діалог поколінь”. Його ціль – створення мережі світлиць для зустрічей поколінь воєнного періоду з молоддю для передачі живих свідчень про терор і приниження гідності особи  в часи панування різних репресивних систем.