Українці упродовж двадцяти років залишаються невпевненими, розчарованими та незадоволеними не лише державою, а й власним життям

Ні надії, ні довіри, лише розчарування. Таким є настрій населення протягом не тільки останніх років, а, щонайменше, двох десятиліть. На початку тижня Інститут соціології НАН України презентував результати моніторингу “Українське суспільство”, який проводиться з 1992-го року. З’ясувалося чимало цікавого. Особливо щодо того, як ставляться українці до приватизації, ринку землі та накопичення капіталу. Наприклад, за цей час удвічі збільшилася кількість людей, які виступають проти приватизації великих підприємств (зараз їх 63%) і в чотири рази тих, хто негативно ставиться до приватизації землі (57%). Кожен сьомий українець взагалі вважає, що багаті люди мають сидіти у в’язниці…

Загалом за настроями українці дуже схожі на греків та болгар, для яких останні роки стали далеко не найкращими часами. У нас кризи немає, але оцінки такі ж. Хоча владу клянуть усюди (серед європейців довіра до державних інституцій та політиків теж не поширена), але Україна й у цьому б’є рекорди. 

У нас найнижчі серед країн Європи показники довіри до парламенту, суддів, правоохоронців. Взагалі, як показує моніторинг Інституту соціології НАНУ, довіряють українці лише сім’ї. Щодо церкви та ЗМІ, то тут впевненості нема – хтось вірить, хтось ні. Представників обох категорій приблизно однаково.

Разом із тим, наші співгромадяни незадоволені власним життям. Аби визначити рівень задоволення життям, соціологи просять респондентів оцінити його за десятибальною шкалою (1 – зовсім незадоволені, 10 – повністю задоволені). З’ясувалося, що ми себе оцінюємо настільки ж низько, як греки – представники економічно найпроблемнішої країни ЄС. Наприклад, данці задоволені життям на 8,32 бали, економікою – на 5,4, урядом – на 4,61; британці оцінюють життя на 7,2 бали, економіку на 3,5, а уряд – на 4,3; поляки – на 7, на 4,5 та 3,9 відповідно. А от українці – на 4,8; 2,3 та 2,3. Навіть росіяни більш задоволені: 5,7 – оцінка життя; 3,7 – економіки; 4,5 – уряду.

Можливо, причини полягають у постійній невпевненості в майбутньому. Торік  її не вистачало 72% наших громадян, а зараз лише 15% населення вірить, що життя таки налагодиться 

ДО ТЕМИ

Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАН України, – про суспільство, яке живе на “трійку”, невизначеність та амбівалентність масової свідомості

 – Інститут соціології уже двадцять років проводить моніторинг “Українське суспільство”. Скажіть, будь ласка, які зміни відбулися за цей час із нашими співгромадянами?

– Зміни насправді відбулися. Та й не могли вони за цей час не відбутися. Але головне те, що вони суперечливі: є тенденції, які можна розглядати як ознаки певного розвитку України на шляху від радянського минулого до омріяного демократичного майбутнього, а є ознаки погіршення ситуації, якщо порівнювати з першими роками незалежності. Не можна зробити висновок про загальну тенденцію, як це роблять у деяких країнах постсоціалістичного світу, скажімо, у Польщі, Чехії, Словаччині. 

У нас ситуація є дуже суперечливою. Наприклад, на основі соціального самопочуття можна зробити такий висновок: порівняно з серединою дев’яностих, коли ситуація була найбільш кризовою, зараз стан справ покращився. Ми просимо людей оцінити своє життя у минулому році за п’ятибальною шкалою, зміни, що сталися того року у різних сферах (праця, відпочинок, виховання тощо). Це комплексний показник. На початку дев’яностих середнім балом із п’яти було два – йшлося про суспільство людей, які живуть на “двійку”. Розумієте, що це означає за класичною шкільною системою? 

А от, скажімо, уже з 2008-го року, коли ми просили зробити те ж, оцінка була наближеною до “трійки”. Вона досі майже не змінюється, хіба на одну десяту знизилася, проте все-таки це вже суспільство трієчників. Це достатньо принципова зміна. Дещо зроблено для того, аби люди не відчували себе зовсім безпорадними. Є ознаки й адаптації до того суспільства, яке ми побудували. Люди його дуже погано оцінюють, про що свідчать показники довіри, але все ж адаптуються. 

Втім є й інші ознаки. Скажімо, погіршилося ставлення до визначальних інститутів та процесів економічного життя, наприклад, до приватизації. Вона оцінюється зараз значно гірше, ніж на початку дев’яностих. Тобто оті економічні негаразди призвели до того, що люди повністю розчарувалися у капіталістичній системі як системі, котра дає можливість реалізовувати економічні ініціативи. 

Людям здається, що вони живуть у світі, де самореалізовуються тільки найнахабніші і ті, хто немає жодних моральних забобон. Тому й кожну нову владу вони зараховують до тих, хто підтримує “оскаженілу меншість”. Із точки зору масової свідомості, для більшості не залишається майже нічого. Створюється ось таке амбівалентне враження: більшість вкладає більше, ніж отримує, а меншість отримує значно більше, ніж вкладає. Такий загальний висновок можна зробити. Звідси й недовіра до держави, до політичних інститутів суспільства.

– Схоже, українці сьогодні довіряють лише сім’ї. Які причини цього, наше суспільство все ще розчароване?

– Досі визначальною рисою нашого суспільства залишається невизначеність. Це починається із геополітичних орієнтирів, хоча декларативно, здається, вони вже визначені. Але не в так званому легітимізованому світі, що відповідає внутрішнім станам людини, в котрому вона сприймає це як своє, як те, на що треба орієнтуватися. 

У нас дуже амбівалентна свідомість: з одного боку, ми й не проти Євросоюзу, а з іншого – не проти й реінтеграції у пострадянському просторі. І ця ж невизначеність пов’язана з тим, на яку владу взагалі орієнтуватися. Ми постійно це бачимо: нема національних лідерів, нема загальновизнаних політичних сил, яким би довірили визначення шляху до якоїсь мети. Оцей стан невизначеності досі є головним. 

Окрім того, розчарування станом справ у суспільстві пов’язане з так і не здійсненою ідеєю реформування, наприклад, політичного, починаючи зі з’ясування, якою має бути виборча система, яка система устрою нам потрібна – чи то президентська, чи то парламентська… 

У нас же це все ще не визначено. А такі безперервні коливання підтримують масову свідомість у стані розгубленості. Нашим великим “надбанням” за двадцять років є те, що ми так ні в чому і не визначилися.

– Чи впливають вибори, зокрема час перед виборами, на оптимізм, оцінку життя? 

– Дуже впливають. Все-таки не треба заперечувати, що ми маємо хоча б відносно, але все ж демократичні вибори. Дуже важливим здобутком України є те, що ми змінювали президентську владу щоразу демократично. Сподіваюся, так станеться і цього разу, хоча хтозна. 

Люди бачать, що формально ми можемо змінити владу, і це певним чином надихає, з’являються позитивні очікування, надії на кожну владу. Але дуже швидко настає час розчарувань. Буквально один рік – і все, знову розчарування у новій владі. Проте хоча українці бачать, що можна змінити постаті, вони не впевнені у тому, що можна змінити ситуацію. Це одна із ключових ознак, що поєднує всі наші регіони… 

Кого б ми не обрали, люди все ж сподіваються. Навіть погані політики не можуть позбавити людей надії на те, що щось зміниться. Ймовірно, суспільство робитиме такий висновок: треба розвивати позадержавні, позаполітичні форми суспільної активності, так зване громадянське суспільство. 

Можливо, через ці громадські організації проходитиме нове покоління. Але у чому ж проблема? Здається, ось прийшло нове покоління політиків, які вже формувалися практично у цьому суспільстві. Але ж вони засвоюють усі навички попередників. Тому лідери мають висуватися не з політики, де все відтворює школа цинізму і зрадництва, а з громадянського середовища. Це є певною надією на майбутнє.

– Скажіть, будь ласка, як за ці роки змінилося ставлення українців до самих себе і до представників інших націй?

– На жаль, за двадцять років така соціальна дистанція не тільки не зменшилася, що було б свідченням значного демократичного розвитку, а й стала ще більшою. У нас стосунки із представниками багатьох інших національностей і так були не достатньо тісними, а за 20 років цей показник ще й погіршився. 

Це такий собі феномен психологічного ізоляціонізму, він нам багато в чому заважає. Наша позиція щодо стосунків із людьми, які живуть у всьому світі, не агресивна, але стримана. Це має історичні корені – славетне “моя хата скраю”. Та й наш досвід невдач та розчарувань призвів до того, що збільшується дистанція до самих себе, тобто погіршилося власне сприйняття. А це вже погано, адже існує такий закон: якщо ти погано ставишся до себе, будеш погано ставитися і до інших