Аркадій Бущенко, виконавчий директор Української Гельсинської спілки, – про те, як Європейський суд із прав людини слідкує за виконанням рішень, та чому він стає усе популярнішим серед українців

Під кінець минулого тижня Європейський суд із прав людини опублікував рішення за рекордною для України кількістю програних справ – 211-ма. В один день країну зобов’язали виплатити більше 11,7 мільйонів гривень компенсації.

Більшість із вироків (206) є так званими “клонованими”, такими, що стосуються проблеми, щодо якої Євросуд уже приймав пілотне рішення. У нашому випадку це рішення по справі “Іванов проти України”, яке оприлюднили ще 2009-ого року. Тоді нам дали час на удосконалення законодавства. Час минув, почалися проблеми: стара вада коштує країні чималих грошей. Усі позивачі скаржилися на невиплати грошей за позовами, які державні органи чи підприємства уже програвали в українських судах усіх інстанцій. Тепер же їм мають виплатити не лише борги, а й компенсації. Україна впродовж кількох років входить у п’ятірку лідерів за кількістю поданих заяв до Страсбурзького суду. Кожне рішення Євросуду – можливість удосконалити судову систему. Однак у нас цим шансом користуються не надто старанно.

Про це “Пошта” говорила із виконавчим директором Української Гельсинської спілки з прав людини Аркадієм Бущенком.

– Скажіть, будь ласка, чи слідкує Євросуд за тим, як країни виконують його рішення?

– Для цього існує спеціальний підрозділ, який і відстежує виконання рішень. Взагалі виконання рішень Європейського суду складається із кількох частин. Перша – виплата компенсацій. Не можу сказати, що були проблеми із виплатою коштів – Україна цей пункт добре виконує. Інша частина – заходи індивідуального характеру, тобто поновлення прав того, хто поскаржився до Євросуду. Із цим значно гірше: чимало рішень не виконані тому, що країна не може знайти способу виконання, або, скажімо, судова влада не хоче виконувати рішення (такі випадки траплялися і стосувалися вони необхідності скасування вироків, винесених унаслідок несправедливого рішення суду). Етап третій – заходи загального характеру: країна має вжити певних дій на законодавчому рівні, на рівні судової практики, адміністративної… 

Такі заходи мають сприяти тому, аби порушення, встановлені Європейським судом, більше не повторювалися. Із цим, власне, маємо дуже багато проблем. У цій стадії невиконаними залишаються близько 90% рішень. До речі, оця справа “Іванов проти України” й потребувала вжиття певних заходів загального характеру, аби вирішити загальну проблему. Україна із цим не впоралася, як наслідок зараз потоком прийматимуться рішення, що стосуватимуться цієї ж проблеми. Між іншим, 17 числа було прийнято ще кілька достатньо важливих рішень. Зокрема по справі “Коробець та інші проти України”. 

Я добре знаю цю справу, оскільки представляв у Європейському суді заявників. Кілька років назад у Ізяславській колонії №31 жорстоко побили та принижували кілька десятків в’язнів. Ті із них, хто подав скаргу, отримали, по-перше, визнання того, що вони зазнали тортур з боку спеціальних загонів, а, по-друге, отримали компенсацію. Прокуратура у черговий раз отримала висновок, що не здатна проводити належне ефективне розслідування подібних подій. Кожен із в’язнів отримав по 25 тисяч євро компенсації, тобто загальна сума сягнула 435 тисяч євро.

– Чи можливі з боку Євросуду санкції за невиконання або неповне виконання рішення?

– Юридичних санкцій не передбачено. Ніхто не може прислати судових виконавців, які виконуватимуть рішення. Відповідальність тут скоріше політична, аніж юридична. Країна, що не виконує рішення, ставить себе у дивне положення. Вона формально визнає обов’язковість Конвенції про захист прав людини, але не хоче надавати їй юридичну силу. Із цього просто роблять політичні висновки, з’являється відповідне ставлення із боку інших держав, позначається це і на інвестиційному кліматі. Єдина можлива юридична санкція – вилучення країни із Ради Європи. Але я не думаю, що до такого вдадуться. Це все-таки дуже жорстка санкція.

– На вашу думку, чому Україна впродовж кількох років залишається лідером за кількістю заяв, поданих до суду?

– Коротко кажучи, це свідчить про те, що правовий порядок в Україні не забезпечує адекватного розгляду скарг на порушення прав людини. Взагалі, Європейський суд не призначений, аби бути судом першої інстанції. Він розглядає скарги тільки тоді, коли вони через різні причини не були вирішені на національному рівні. 

У нас не все гаразд із внутрішньою правовою системою, звертаючись до національних судів або інших національних органів, люди не отримують задоволення своїх скарг. Порушення стаються в будь-якій країні – це природно для держави. Але вона має забезпечити, аби ці порушення могли бути владнані на національному рівні. Оскільки в Україні є недосконалою правова система і суди не звертають уваги на правові аргументи, що ґрунтуються на конвенції, на міркуваннях, що стосуються прав людини, то люди і йдуть до Європейського суду.