“Віднині на всіх українських землях, розділених віками, Галичині, Буковині, Закарпатській Русі й Наддніпрянщині буде єдина велика Україна. Мрії, задля запровадження яких найкращі сини України боролися і вмирали, стали дійсністю…” 
(Із Акту Злуки. 22 січня 1919 року)

Поняття “соборність” відображає набагато фундаментальніші смисли, ніж про це говорить Універсал Директорії Української Народної Республіки. Задовго до його проголошення, натхнений пророчим духом Тарас Шевченко написав поему “І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм, в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє”. Твір парадоксально актуальний і нині, його можна було без усяких умовностей проголосити маніфестом сучасного визвольного руху. 

Одночасно він основними своїми смислами повернутий  до вічних істин. Поема, написана у формі повчань біблійних пророків, проголошує містично-позачасову сутність українського народу: ми – українці – не тільки кровно споріднена спільнота сучасників, але містичний організм, що об’єднує нинішнє покоління з предками та нащадками в одну нерозривну цільність. 

І ця єдність цементується небесним благословенням: “А ще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть”. Це висловлювання апостола Івана, як і вся 4 глава 1-го Соборного послання, взяте Тарасом Шевченком за епіграф до поеми, програмує розуміння народу як соборної (кафолічної) спільноти: “Улюблені, любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога!” (І Йо. 4:7).

Шевченко наголошує, що до цього містичного організму входять українці не лише в Україні, але всі сущі на земній кулі. Фактично йдеться про глобальне розуміння нації.

Він вказує на вкоріненість народу в землю, яка його породила: “Нема на світі України // Немає другого Дніпра”. Україна – це священна земля. Вона сформувала наш етнос, без неї неможливе його існування. Україна є окремим біо­­географічним організмом в просторово-часовому континуумі планети. Чітко окреслена кордонами – вже Геродот писав, що Європа закінчується руслом річки Танаїс, там закінчується і наш східний кордон. Споконвічними українськими природними кордонами були: на заході – русло річки Дунаю і гірські кряжі Карпат, на сході – русло річки Дон,  на півночі – поліські болота.  І весь цей різноманітний простір – степ, гори, ріки, низини, ліси, заселений нашим народом, пульсуючи невидимими кровоносними судинами, сходиться в одному місці  –  в серці Києва: НЕПОРУШНІЙ СТІНІ. 

Там крізь молитовно підняті руки Оранти благовістить Софія – Премудрість Божа. Це місце – альфа і омега українців, це наша “гора Синай”. Місце, де Бог говорить зі своїм народом.

Якщо перекласти про­рочо-поетичні візії Тараса на мову політики, ми можемо стверджувати, що він розглядає Україну як своєрідний геополітичний феномен,  як соборну цілісність народу та землі.

Переходячи в площину політичного аналізу “держави”,  ми одразу ж помічаємо, що її передусім характеризують три головні властивості: самостійність, соборність та самодостатність. Тільки взаємодія цих трьох чинників дозволяє державі бути ефективною, а суспільству заможним і демократичним. 

Звичайно, такий широкий спектр дослідження виходить за рамки теми соборності, тому ми зараз лише позначили цю проблему, залишивши її для майбутнього широкого обговорення. А доразу зробимо невеличке, але важливе зауваження щодо відмінності понять “самодостатність” і “автаркія”. Наприклад, якщо подивимось на сучасні Німеччину і Грецію в контексті Європейського Союзу, то нам одразу ж впаде у вічі, що перша із названих країн є самодостатньою, а друга ні. Перша здатна у власних інтересах управляти власними ресурсами та процесами розвитку, друга лише паразитує на допомозі.  

Обидва суб’єкти є складовими ЄС, але займають в ньому різні місця. Тому, коли кажу про “самодостатність Української держави”, то маю на увазі приклад Німеччини, Франції або Польщі, але аж ніяк не Греції чи Португалії, тим паче не покликаюсь до ізоляціоністських проектів.

Тут необхідно розуміти, що, прагнучи досягти статусу самодостатньої держави, ми повинні поступово унезалежнюватися від міжнародного фінансування. Організувати суспільство на стабільних засадах взаємовигоди, у плануванні користуватися власними інтересами, а не цілями інших суб’єктів світової політики.

Нинішній стан Української держави далекий від цих ідеалів, але про них потрібно пам’ятати, щоб розуміти, куди рухаємося і чого прагнемо. 

Сучасні виклики Українській державі

Зовнішні загрози

Під завершення ХХ ст. Збігнєв Бжезинський, визначаючи геополітичне значення України, сказав, що Російська імперія неможлива без України. Він не посилався на Маккіндера, але стиль мислення схожий.

Тривала деградація Росії відсунула цю проблематику на другий, якщо не на третій план, але останнім часом ситуація радикально змінилася. Щоб уникнути суб’єктивності, звернімося до держсекретаря США Гілларі Клінтон. Вона вважає, що “новий СССР” може бути відтворений під іншими назвами – “Митний союз або Євразійський союз”. “Нині існує рух в бік ресовєтизації регіону, – каже вона. – Це необов’язково буде називатися саме так. Це буде називатися “Митним союзом”, це буде називатися “Євразійським союзом” і чимось подібним. Не будемо обманюватися щодо цього,  – застерігає Гілларі Клінтон. – Ми знаємо, в чому полягає ціль, і ми намагаємося розробити ефективні засоби для того, щоб уповільнити це або запобігти цьому”.

Необхідно визнати, уряд Путіна зумів стабілізувати ситуацію в Росії. Ліквідував сепаратистський рух на Кавказі. Обережно проводить політику ліквідації національних адміністративних одиниць або укрупнює їх так, щоб вони не співпадали з одним етносом. Монополізував в державних руках енергетичний сектор, що дозволило управляти величезними коштами. Підсилив фінансово-оборонний комплекс, армію, спецслужби. Покращив соціальний статус багатьох груп росіян.

У РФ сформувався широкий масовий рух за відновлення держави як Імперії. Шовіністи усяких форм – білі, червоні, коричневі – створюють сприятливе суспільне тло для амбітних планів неоімперської еліти. Загроза геополітичного диктату Росії в Євразії знову актуалізується і відповідно актуалізується значення Украї­ни як ключової ланки в реалізації цього задуму. Необхідно визнати, що уряд РФ розробив і достатньо вдало втілює плани енергетичного шантажу України. Російські спецслужби беруть активну участь у формуванні “п’ятої колони”, головним завданням якої є поглиблення політичного розколу в Україні. Уряд Путіна підсадив на нафтогазову “голку” Західну Європу, чим суттєво її нейтралізував. 

Внутрішні загрози

Зовнішні загрози мають своє симетричне відображення у внутрішніх проблемах країни, на яку вони скеровані. Лише слабкі держави стають об’єктами прямої або прихованої агресії. Деградація української економіки, крайнє зубожіння населення, розвал патріотичних і демократичних партій – важливі передумови, що стимулюють агресивність зовнішнього ворога.

Основною причиною багатоаспектної кризи українського суспільства є політична система, що створилась в Україні внаслідок компромісного історичного розвит­ку. Система фальшива наскрізь, бо, незважаючи на показний політичний плюралізм і показну виборність, в ній відсутня первинна ланка демократії – демократичні політичні партії. Замість них існують лише політичні структури, що обслуговують великий капітал. Олігархічні партії жорстко керовані “згори”, в них відсутня головна ознака демократичних партій – виборність. Тут всі рішення ухвалюються невеликою групою олігархів, а вже згодом втілюються в життя партфункціонерами. 

Олігархічна політична система характеризується зрощенням великого капіталу з політичною системою. Олігархічний капітал тяжіє до монополізації політичного і економічного життя країни. Грубий визиск, відсутність конкуренції та розвитку, занепад освіти є обов’язковими супутніми явищами такої форми капіталізму. Завершиться такий тип управління країною її пов­ним крахом. Перетворить Україну на сировинний додаток глобалізованого світу або дозволить Росії повністю її поглинути. 

Відповісти, щоб вижити

Створення потужної націо­нально-демократичної партії, повністю незалежної від великого капіталу, є завданням №1 для України. Партії ідеологічної, що відображає політичну волю української нації. Партії, де керівні структури формуються з низу до верху. Партії, у якій відкрито і демократично формуються і затверджуються списки кандидатів до виборних державних посад усіх рівнів. 

Такою організацією був первісно Народний Рух Ук­раїни. На жаль, через різні об’єктивні та суб’єктивні причини він зазнав серйозних втрат – як доразу й усі національно-демократичні сили. Спроби В’ячеслава Чорновола  реформувати його завершились убивством. Нині  перед українцями постав історичний виклик: чи здатні вони створити подібну організацію, чи ні? Ідеологічно –  партію націонал-демократичну і фінансово самодостатню. 

Я, як голова НРУ, хочу запропонувати нашу партію як загальнонаціональний майданчик для реалізації таких ідей. Почнімо рухатися від малого до великого. Спочатку виробімо спільну програму дій. Програму, яка поділялася б усіма патріотами хоча б у відбитті зовнішніх загроз.

Пропоную для обговорення такі тези: 

По-перше, визначитись, що ми будуємо Українську державу як активного геополітичного гравця. Тому вона повинна бути не лише демократичною, але й легкокерованою. Я особисто за унітарну президентську республіку (зразком частково можуть бути США). Із активною зовнішньою політикою, сильними спецслужбами, сильними ЗС і ВМС, оптимізованим і відродженим ВПК. 

Крім того, ми повинні запропонувати суспільству план протидії зовнішній агресії Російської Федерації (у відкритій та прихованій формах), план, прийнятний для більшості населення.

Важливо визначитися із союзником. Класичний політичний афоризм стверджує, що “ворог мого ворога – мій друг”. Цинічно, але стовідсотково точно! Не ЄС, і навіть не НАТО є нашим надійним союзником у цій ситуації, а США. 

По-друге, від того, чи спро­можні ми здійснити радикальну модернізацію нашої економіки, залежить наше майбутнє. Тому, на мою думку, саме сильний президент здатен провести радикальні реформи: 

– реорганізувати і очистити від корупції правозахисні органи, що допоможе побороти її і в решті суспільства;

– з мінімальними втратами трансформувати олігархічний капітал у великий капітал; 

– лише за умови сильної президентської влади можна відносно швидко розробити план і модернізувати українську економіку (а це найголовніше питання “життя або смерті у глобалізованому світі”);

– виробити чіткий план альтернативного енергозабезпечення країни;

– розробити радикальну реформу місцевого самоврядування;

– розробити план реформування сільського господарства – створення ефективного сільгоспвиробника, ефективного посередника, розробити реальні плани виходу національної продукції на світові ринки;

– важливим напрямком перспективного розвитку краї­ни є освіта. Необхідно негайно зупинити руйнацію освіти та науки. А реформу освіти проводити без мавпячої орієнтації на Захід чи Росію – лише на майбутні перспективи розвитку України. 

Звичайно, проблем набагато більше, ніж тут названо. Головне почати роботу разом. Сподіваюсь, що ініціатива НРУ знайде відгук в серцях багатьох патріотів. Зі свого боку ми готові до співпраці.

Замість висновку

Під грізний голос Мазепиного дзвону 22 січня 1919 р. перед собором Святої Софії  представники урядів УНР і ЗУНР задекларували проголошення Великої Української Держави. Назавжди. Незважаючи на тоталітарний морок, що вже навис над Україною, Акт Злуки – як невмируща воля українського народу до життя – став історичною альтернативою деспотизму. Як правда проти зла. Як порядок проти хаосу. Як свобода проти ярма. 

Ми вдячні нашим предкам, що вони зробили те, що могли зробити. Нині загрози, що постали перед Украї­ною, ті самі, що й у грізному 1919-му. Ми зобов’язані дати адекватну історичну відповідь на них. А для цього маємо проявити національну солідарність, мужність і далекоглядність.

Сьогодні кожен патріот зобов’язаний мислити максимами Івана Світличного: “Стій, мов скеля, й пильнуй наш девіз, наше гасло: 

Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?”.

Василь Куйбіда, голова Народного Руху України