Українська греко-католицька церква однією з перших піднялася на захист співвітчизників, що потерпали від голоду у 1932–1933 роках

Відвернення від Бога, яке лягло в основу більшовицької ідеології, стало тим людським фактором, що спричинив трагічні сторінки історії українського народу. Саме такий висновок зробив глава Української греко-католицької Церкви Митрополит Андрей Шептицький, виклавши аргументовані тези про шкідливість та небезпеку, на яку наражають себе люди, які перейняли або симпатизують комуністичній ідеології: “Хто помагає комуністам у їх роботі, навіть чисто політичній, зраджує Церкву. Треба ту правду пригадувати всім вірним й цілій українській суспільності...”.

Голод 1932–1933 рр. на Східній Україні був за природою геноцидом проти українського населення, яке протидіяло більшовицькому наступу на все українське. Небажання працювати в колективних господарствах та саботаж сільськогосподарських заготівель 1931–1932 рр. став приводом до надзвичайних хлібозаготівельних акцій із боку радянської влади. 

Перші вісточки про голод 

Першим про голод в Україні повідомляв Митрополита Української греко-католицької Церкви (УГКЦ) Андрея Шептицького голова Закордонного бюро у Празі Української радикально-демократичної партії професор Кость Мацієвич у зверненні 14 грудня 1932-го: “...На Україну насувається знову голод, іде в небувалому, в нечуваному досі розмірі та гостроті... У такий момент ми звертаємося до Вас, Високопреосвящений Владико, з проханням піднести Свій високий Архипастирський голос на захист Українського народу... Вас, Високопреосвящений Владико, всі послухають: і високі достойники Церкви, і світова преса, і міжнародні благочинні установи, які зможуть завчасно вирядити на Україну безсторонні анкетні комісії, досвідчитись на власні очі, що там діється, і може своєчасними заходами врятувати життя не одній тисячі людей...”.

На звернення Закордонного бюро Української радикально-демократичної партії Митрополит Андрей Шептицький відповів листом, в якому висловлював стурбованість і підтримку у рятуванні голодуючих українців. 

Митрополит радив створити центральне бюро (орган), який би зосереджував усі матеріали і дані, потрібні для інформування про трагедію на міжнародному рівні. В листі Митрополит звертав увагу і на такі важливі речі, як публікація статей, видання книг, організація конференції.

Посилаючись на стан здоров’я та на скрутне матеріальне становище в Галичині загалом, Митрополит відмовився у головуванні по створенню допомогового комітету. Однак по закінченнi листа зазначив: “...У міру спромоги, коли хто інший зачне акцію, помагати очевидно буду. Дай Боже, щоби порушена Вами акція щасливо зачалася й удалась”, і дав своє благословення.

Саме з цього часу увага західноукраїнських греко-католиків була прикута до події голодомору на Великій Україні, про що свідчать численні публікації на сторінках друкованих органів.

Преса про голод 

Першим про голод на Україні заговорив часопис Української католицької народної партії – “Нова Зоря” у статті “Голод і гонення на Україні” 2 лютого 1933 р.: “На Україні брак хліба. В Харкові, Київі, Одесі та інших містах відбуваються щоденно голодові заворушення. Голодуючі нападають на склади й поїзди з харчами мимо сильної сторожі військ ГПУ. Доведені до розпуки голодуючі кидаються на магазини та гинуть від куль чекістів...”.

Починаючи з лютого 1933 р., сторінки “Нової Зорі” рясніли статтями про голод на Великій Україні.

З липня 1933-го, подібні публікації були і в друкованих органах Українського католицького союзу – “Мета” та “Христос – наша сила”. Майже кожен номер газети містив інформацію про події, пов’язані з голодом та репресіями на Україні.

Відозва УГКЦ “Україна в передсмертних судорогах”

До Митрополита Андрея Шептицького 21 липня 1933 р. звернулися представники Ради Союзу Українських Емігрантських Організацій в Парижі в особі генерального секретаря Ради Гроссенка з проханням допомоги голодуючим українцям перед Святішим Отцем: “…Ми певні: голос Вашої Ексцеленції буде почутий в Римі і що благословення Святого Отця двигне добродійність цілого християнства на таке добре діло допомоги масам голодного, хворого й доведеного до відчаю Українського Населення в СССР…”.

24 липня 1933 р. УГКЦ в особі Митрополита Андрея Шептицького, єпископів Григорія Хомишина, Йосафата Коциловського, Никити Будки та єпископів-помічників Григорія Лакоти, Івана Бучка, Івана Лятишевського проголосила відозву до вірних Галицької церковної провінції в справі подій на Великій Україні до всіх людей доброї волі – “Україна в передсмертних судорогах”: “Україна в передсмертних судорогах. Населення вимирає голодовою смертю; (Побудована – “Пошта”.) на несправедливости, обмані, безбожництві та деправації людоїдна система державного капіталізму довела багатий недавно край до повної руїни... Усіх християн цілого світа, усіх віруючих в Бога, а особливо всіх робітників і селян, передовсім усіх наших земляків просимо прилучитися до цього голосу протесту та болю і розповсюдити його у якнайдальші країни світа...”.

Невдовзі за розпорядженням проголошена відозва була перекладена італійською мовою і від імені Митрополита Андрея Шептицького надіслана Святішому Отцеві і Священній конгрегації Східних Церков у Рим та апостольському нунцієві у Варшаві.

Активність Громадського комітету рятунку України

Відозва УГКЦ “Україна в передсмертних судорогах” мала вагомий вплив на суспільну думку західноукраїнського населення. Наступного дня після проголошення відозви – 25 липня 1933 р. 35 українських громадських інституцій, серед яких: Українська парламентська репрезентація, товариство “Просвіта”, Наукове товариство ім. Шевченка, Український католицький союз, Союз українок та інші, – створили у Львові Український громадський комітет рятунку України, який мав стати координатором допомоги голодуючим.       

Громадський комітет рятунку України ініціював створення повітових та місцевих Комітетів рятунку України. Особлива увага Комітету була спрямована на пропагандистську роботу, збір документів та спогадів очевидців трагедії для подальшого їх поширення серед міжнародних гуманітарних організацій.  

Як зазначав у своєму звіті спеціальний папський посланець, який відвідав голодуючі райони Радянської України і повернувся наприкінці серпня 1933 р. до Риму: “Положення в СССР дуже поважне. З приходом зими може вмерти з голоду 12 мільйонів людей”. З цього приводу Папа Римський – Пій ХІ заявив: “Мусимо за всяку ціну знайти дорогу, щоби тому запобігти”.

17 жовтня 1933 р. Митрополит Андрей Шептицький та єпископат УГКЦ склали другий спільний пастирський лист в справі допомоги Великій Україні. “Протестуючи недавно проти злочинів большевицької влади на Придніпрянській Україні, а передусім проти злочинів поповнених на сільському населенню... Українське громадянство нашого краю послухало нашого зазиву і Комітет Ратунку України установив по порозумінню з Нами на 29 жовтня – день національної жалоби і протесту, звертаючись до духовенства з проханням богослужень і відповідних проповідей на цей день... З великою вдячністю мусимо на цьому місці згадати ті спочування нашої недолі зі сторони многих людей і народів, викликані Нашим першим письмом. З особливою вдячністю вітаємо започатковану віденським Кардиналом Архієпископом Теодором Інніцером акцію для ратування України через створення у Відні інтернаціонального, міжконфесійного комітету...”.

26 жовтня 1933 р. газета “Нова зоря” в статті “Міжнародний Комітет Допомоги голодуючим на Україні та в СССР” повідомляла про те, що з ініціативи архиєпископа Відня, доктора теології кардинала Теодора Інніцера відбулася у Відні конференція представників майже всіх народів, які терплять голод у СРСР, для обговорення способів допомоги голодуючим. На конференцію прибули представники українців, поляків, чехів, сербів, греків, вірмен та угорців. Підсумком стало рішення про створення міжнародної, позаконфесійної інституції по допомозі голодуючим на Україні, ідея про створення якої була висловлена кардиналом Теодором Інніцером ще наприкінці серпня 1933 р.

День скорботи за мільйонами померлих від голоду українців та поминальна панахида на заклик-звернення адміністратора і апостольського візитатора для українських емігрантів у Німеччині отця Петра Вергуна відбулася 11 вересня 1933 р. в Берліні.

13 вересня 1933 р. пастирське слово до українців Канади виголосив єпископ УГКЦ Канади Василь Ладика. В посланні різко засуджувалися засоби, до яких вдається радянська влада на Україні. Приєднуючись до протесту греко-католицького єпископату в Галичині УГКЦ Канади поручила всім своїм священикам проводити окремі богослужіння з проповідями, присвяченими голодомору на Україні.

З благословення УГКЦ День національної жалоби і протесту з приводу

геноциду на українських землях мав відбутися 29 жовтня 1933 р. в Галичині. Планувалося богослужіння в наміренні за народ, який проживає під комуністичною диктатурою та панахиди за упокій померлих унаслідок політичних репресій в радянській Україні.

Передбачалося проведення народних віч, зборів після закінчення богослужінь по всіх громадських установах Галичини. День національної жалоби мав стати свідченням активної підтримки голодуючих українців і мати масовий характер.

Проте, вбивство українським націоналістом Миколою Лемиком урядовця радянського консульства у Львові 21 жовтня 1933 р. стало причиною заборони польською владою масових акцій, запланованих на 29 жовтня 1933 р.

У неділю 29 жовтня 1933 р. в Архикатедральному соборі св. Юра у Львові відбулася Архиєрейська літургія, на якій були представники  Комітету рятунку України та громадських організацій Галичини. Богослужіння були проведені в усіх церквах Галицької церковної провінції. Саме вони стали центром акції.         

Звернення до світу в 1933-му 

Вагомим кроком у координації дій по допомозі голодуючим на Великій Україні з боку католицької церкви стала конференція представників усіх комітетів допомоги голодуючим в СРСР, скликана Комітетом допомоги голодуючим у СРСР під проводом кардинала Інніцера 16-17 грудня 1933 р. у Відні. Конференція повинна була згрупувати та впорядкувати усі акції допомоги, які проводилися членами Комітету.

Представником УГКЦ від Митрополита Андрея Шептицького на конференції був єпископ Никита Будка. “Катастрофа голоду є інша як дотеперішні, бо планова, не елементарна, а система економічного управління. Всі на Україні терплять, але найбільше українці”, – наголосив єпископ. 

Порятунок голодуючої України Віденська конференція планувала здійснити на основі підсумкових рішень, а саме: скерування офіційного звернення Конференції до Ліги народів та урядів країн; бойкотування купівлі пшениці, експортованої з СРСР; впливу на Інтернаціональний Червоний Хрест для його активізації по допомозі голодуючим; активізації всіх благодійних організації США по допомозі через президента; впливу на ставлення нейтральних країн по відношенню до питання голоду на Україні; активізації роботи харитативних товариств типу Caritas та інших аполітичних організацій у допомозі; активної роботи з інформування про голод на Україні через якомога більшу кількість світових часописів для привернення уваги світової громадськості.

УГКЦ, будучи єднальним елементом усіх українців в період бездержавності, брала на себе місію збереження українських національних, державницьких, культурних та історичних цінностей і традицій. Виборюючи національні права українців, які перебували під владою Польщі, Церква не залишала поза межами своєї опіки і решту українського населення. 

Усвідомлюючи масштабність геноциду, влаштованого радянською владою у Наддніпрянській Україні, греко-католицька Церква виступила інституцією, яка однією з перших піднялася на захист українців і організувала європейську спільноту через посередництво Апостольської Столиці до дій по припиненню геноциду на українських землях, що тривав у 1932–1933 р. 

ПРО АВТОРА

Володимир Кіт – провідний спеціаліст Центрального державного історичного архіву України м. Львова