“Чорний ринок” у СРСР сформувався до середини 70-х років. Структура тіньової економіки була складною, неоднорідною. Офіційний обмінний курс іноземних валют у Союзі абсолютно не виконував ролі грошового еквівалента. Продаж валюти з рук, через фарцовщиків і спекулянтів, проходив за особливим курсом: для “посвячених” –  2 рублі за долар, для звичайних людей – від 4 рублів. Валютою хотіли володіти всі, оскільки вона давала можливість відчути себе людиною у джинсах, з безтурботним обличчям, для якої життя набувало капіталістичного забарвлення.

Ще в СРСР були свої грошові умовні одиниці. Спочатку вони називалися сертифікатами, згодом стали іменуватися чеками. Ледь радянська людина, яка непогано заробила за кордоном, ступала на рідну землю, як уся її валюта  обов’язково обмінювалася на чеки. Реалізувати їх можна було лише у спеціальних магазинах із зворушливою назвою “Берізка”. “Берізка” – привілей столиць союзних республік, великих обласних центрів. Під кроною грошового дерева зростало все: джинси, італійські чоботи, угорські ватники, сонцезахисні окуляри, хутра, магнітофони “Sony” і “Grundig”, чорна і червона ікра, сьомга та омари, і все за нереально низькою ціною.

Простий радянський громадянин не міг мати чеки “Зовнішпосилторгу” або “Зовнішторгбанку”. Завсідниками “Берізок” були іноземці, дипломати, номенклатура, працівники посольств – такий собі закритий клуб. Втомлена ж радянська людина йшла до комісійного, де могла купити цілком пристойну річ, але у разі, якщо там була “своя рука”. Був ще один варіант для радянського громадянина – пошити одяг в ательє, але для цього потрібно було мати пристойний заробіток: хороші кравчині коштували недешево, та й тканини теж були предметом дефіциту – їх купували про запас і роками зберігали на придане внучці.

Ціни на валюту і товари в СРСР, привезені з-за кордону, складалися стихійно. Поступово вони створили чималу нішу радянської економіки, яка згодом зросла до розмірів окремої країни зі своїми законами. Економіка немов подвоювалася, її тінь мстилася за порушення законів логіки і ставала все більш потужною, поглинаючи ослабленого господаря.

Добре жили радянські люди, які належали до номенклатури, вони харчувалися у спецїдальнях, одягалися у спецрозподільниках і спецмагазинах. На жаль, відвідувати подібні магазини могли лише обрані.

Наприклад, відома 200-та секція ДУМу, організована за Хрущова, яка проіснувала до кінця перебудови. Це була таємна годівниця для посвячених! Вона була захована від спраглих радянських очей за сатиновою ганчіркою, біля прилавку з вивіскою “Стіл упаковок”. Пірнаєш під неї, а там вже вахтери, перевіряють у тебе посвідчення або пропуск. Вхід для членів сімей ЦК, уряду, працівників торговельних представництв дружніх країн. Опиняєшся немов у печері Алі-Баби, у казковому просторі достатку, де є все, що може уявити не дуже розвинена радянська споживча уява. Відеомагнітофони та інша апаратура за доступними цінами. Шапки ондатрові найвищої якості – 40 руб­лів. На чорному ринку вони, якщо дістанеш, коштували 250 рублів, попит величезний, тільки давай. Дублянки 150-200 рублів. “Простому народу” можна перепродати за 600-800 рублів. Джинси хороших фірм – 70 рублів (це ціни середини 80-х), ціна не низька, але товар же культовий. У той час джинси “діставали” і за 300.

А тим часом прості радянські громадяни змушені були користуватися талонами, які не заміняли гроші, а лише надавали право придбати той чи інший товар у суворо лімітованій кількості. Окрім талонів на продукти і промтовари першої необхідності, існували заохочувальні талони на дефіцитну продукцію: телевізори, меблі, імпортне взуття. Вони видавалися у профспілкових організаціях за місцем роботи, навчання, у житлово-експлуатаційних конторах, але і тут потрібно було мати свою людину.

М’яса немає, ковбаси немає, молока немає. Навколо подивишся – і чого у нас тільки немає!

Ось так і жила наша велика держава, в якій одні все життя, горблячись, перебивалися тим, що держава, не вважаючи предметом розкоші, викинула на прилавки, а інші, користуючись усіма привілеями “комунізму”, насолоджувалися матеріальними благами “загниваючого капіталізму”.

Сьогодні відставні парторги і партноменклатурники, які втратили ту годівницю, нам оповідають, “як добре було в СРСР!”. Їх же підтримують ті, хто не знає й ті, хто не пам’ятає, як це було насправді. А між тим СРСР – це великий механізм ілюзій, який породив лицемірну і несправедливу управлінську машину, яка горбом простих радянських громадян створила імперію розкоші для обраних.