Попри те, що це мало б принести економічні успіхи для країни, більше схоже, що цей документ збігається не стільки із національними інтересами України, як очікуваннями її північно-східного сусіда.

На поступки президент країни пішов після того, як Україну відвідав його російський колега Владімір Путін. Заледве минули два тижні після перемовин президентів і лише трохи більше місяця після заяви Дмітрія Мєдвєдєва про необхідність прискорення Україною ратифікації договору. Баталія, що тягнулася близько року, знаходить своє логічне розв’язання.

Прес-секретар глави держави Дарка Чепак, відповідаючи на запитання УНІАНу, чи цей договір буде ратифікований на позачерговій або вже на наступній сесії ВРУ, яка розпочнеться у вересні, зазначила, що із цим визначатиметься сам парламент. Куди поділися “дрібні процедурні питання”, якими раніше керувався гарант при затриманні подачі договору до парламенту, у його прес-службі не пояснили. Також різкої трансформації набули висловлювання провладної Партії Регіонів. Раніше Олександр Єфремов заявляв, що Рада поки не готова до ратифікації Угоди про зону вільної торгівлі з країнами СНД. Проте після закликів російського прем’єра Медвєдєва, регіонали виступили з проханням до Уряду про прискорення роботи над законом про ратифікацію Угоди.

При умові підписання Договору очікувалося додаткове зростання обсягів випуску: сільського господарства – на 3,86%; харчової промисловості – на 3,36%; легкої промисловості – на 3,11%; металургійного виробництва та виробництва готових металевих виробів – на 4,2%; хімічної та нафтохімічної промисловості – на 4,75%; машинобудування – на 7,19%. Додатковий приріст доходів державного бюджету може скласти близько 9,4 млрд грн на рік. Проте ідеалістичні цифри потенційного прибутку йдуть у розріз із заувагами, які до вчорашнього дня існували в України. Зокрема, на офіційному рівні зазначалося, що цей договір ставить офіційний Київ у нерівні умови щодо введення торгових обмежень країнами Митного союзу та іншими членами Співдружності.

Окрім суто економічних показників, у далекій перспективі постають значно серйозніші загрози – інтеграційно-лобістські орієнтири офіційної Москви, що є одним із принципів так званої русифікації суспільного, політичного та економічного життя країни. Так, не новою є практика, коли під ширмою економічних договорів та покращених умов торгівлі відбувається передача частини економічного суверенітету країни – її підприємств і цілих галузей. 

Невідомо, які саме домовленості спричинили швидкі поступки у відстоюванні доопрацювання Угоди, проте поспіх влади навряд чи віщуватиме Україні уникнення перерахованих вище суспільних загроз.