Україна падає у прірву авторитаризму і беззаконня. Президент за допомоги «кішенькогового» Конституційного Суду розширив свої повноваження, а тепер узявся переписувати і Основний закон під себе. Пропрезидентська більшість у ВРУ перебрала функції єдиного вершителя законотворчого процесу, видаючи особисті бажання за рішення парламенту. Країна погрузла в корупційних схемах, і до загального вжитку ввійшло поняття “сім’я” як окрема привілейована група найбільш близьких до президента людей, що “контролюють” державу. Таку невтішну картину доповнює слабка опозиція, захлинаючись у власних амбіціях.

У таких політичних реаліях гостро постає питання: “Яким буде майбутнє України?!” Все частіше від політиків, громадських діячів, експертів і журналістів можна почути думку, що парламентські вибори у жовтні стануть рубежем між сьогодні та завтра, поки що напівавторитарним режимом і абсолютною залежністю від Януковича.

Сьогодні гість “Пошти” Олександр Солонтай – громадський діяч, керівник програми практичної політики Інституту політичної освіти, з яким говоримо про політичну ситуацію, зокрема напередодні офіційного старту виборчої кампанії (він припадає на 30 липня). Співрозмовник вважає, що українській політиці передусім бракує щирості, відвертості та чесності, акцентуючи при тому, що вже підростає нова генерація людей, здатних змінити принципи української політики.

Заручники президентських виборів – 2015

– Пане Олександре, як ви оцінюєте цьогорічну виборчу кампанію до Верхов­ної Ради України? 

– Як дуже мляву і затяжну. Вона  розпочалась із фальстарту ще зимою, а потім відбувся спад. Тобто весна, літо – мертвий сезон для політичних сил. Відверто кажучи, чекав більшого від нинішніх політиків, якихось активніших дій. Вочевидь, вони вирішили не переходити на демократичні методи, а далі бавитися у свої політичні ігри з допомогою великих грошей та масштабних рекламних кампаній. 

– На вашу думку, після 30 липня офіційного старту виборчої кампанії щось зміниться?

– Думаю, що виборча кампанія буде просто інтенсивніша, але загалом стратегічно нічого не зміниться. Уже тепер відомий розклад. 

– Чи є ці вибори особливими порівняно з минулими щодо нових посилів політиків до виборців? 

– На жаль, ми знову перебуваємо в ситуації, коли політики змагаються за звання “меншого зла”. Це не програмна боротьба. Наголошую на одному позитивному моменті: об’єднана опозиція таки почала обговорювати програму. Проте програма ця дуже широка і загальна. Все ж таки це парламентські вибори, і вимоги мають висуватися конкретно до цього парламенту! 

Тут варто сказати, що постає ще одна проблема –  незалежно від того, яким буде результат цих виборів, ключовою постаттю в державі залишиться президент.

Уявімо собі ситуацію: опозиція отримала більше голосів, аніж “януковичі” (так я називаю Партію регіонів і тих, хто підтримуватиме Януковича, потрапивши до парламенту). І що далі? Кабмін, облдержадміністрації, райдержадміністрації, суди, прокуратура, міліція – все у руках Януковича. Вся система влади в руках однієї особи, і парламент просто відкинутий! Тобто розпоч­неться тривала дискусія між парламентом і президентом. І президент спокушатиме Верховну Раду повністю або частково в умовах, коли йому належить усе, окрім парламенту. 

Політичні гравці дивляться на ці парламентські вибори як на стартовий майданчик президентської кампанії. Це стосується і самого Януковича, який хоче від цих парламентських виборів одного – щоб склад ВРУ був таким, аби не зміг завадити йому в 2015-му знову стати главою держави.

Цього ж прагне Яценюк – щоби майбутній парламент дав йому потужний старт для вступу на пост президента. 

Так дивиться на це Кличко, який хоче створити в парламенті свою фракцію, що перенесе його з регіонального рівня на національний. Лише так він стане кандидатом у президенти. Так дивиться на це  Симоненко, який хоче, щоб у другому турі президентських виборів- 2015 опинились він і Янукович. І тоді Симоненко зможе виграти у Януковича, знову ж таки, як “менше зло”. Зазначу, що Януковича це також задовольняє, бо він думає, що виграє у Симоненка, адже країна злякається комуніста. Так на ці вибори дивиться і Тягнибок, який також хоче бути “спаринг-партнером” Януковича у 2015-му. 

Тобто ми зараз є заручниками президентської кампанії-2015. І так в українській політиці буде доти, допоки не змінимо систему влади. Доки від президента залежатиме все в Україні, парламент і вибори до нього матимуть набагато менше значення. 

Гаряча “мажоритарка”: п’ять джерел

– Повернімося до виборчої кампанії – 2012. Скажіть, будь ласка, наскільки кандидати-мажоритарники можуть бути незалежними, зокрема самовисуванці, як представники великого капіталу?

– Частина “стушкується” у перший же день перебування в парламенті, незважаючи на опозиційні гасла на виборах.  Але варто виокремити п’ять джерел, із яких вийдуть сильні гравці у наступній ВРУ. 

По-перше, це великі мажоритарники-олігархи, які здобули перемогу в окрузі завдяки своїм фінансовим можливостям, проте не приєднались до влади. По-друге, самостійні мажоритарники, що приб’ються до влади, обпечуться і повернуться у нейтральну позицію. По-третє, кандидати, які прийдуть від опозиції, відійдуть від неї, стануть незалежними мажоритарниками, так і не прийшовши до влади. По-четверте, кандидати, які нині йдуть за підтримки влади, але під час політичної боротьби перестануть цю владу підтримувати. По-п’яте, нові політики, що не мали великих олігархічних грошей, але змогли перемогти у “мажоритарці” завдяки іншим підходам. Певен, такі також будуть – цей парламент “засвітить” кількох абсолютно інших політиків. 

Таких людей може дати і Львівщина, якби об’єд­нана опозиція, скажімо, зробила ставку на Андрія Корната в Сокальсько-Червоноградському окрузі. Враховуючи те, що невідомою є подальша доля Народного Руху,  Андрій Корнат може в майбутньому стати незалежним і сильним мажоритарником, який переміг не з допомогою великих грошей, а завдяки тому, що є політиком, який послідовно росте.

Особливості Львівщини

– Львівщина – базовий регіон опозиції, проте, як бачимо, опозиція здає його, складаючи список мажоритарників “нагорі”. На вашу думку,  в чому причина такої ситуації? 

– Ситуація незрозуміла. Ми вже почали говорити про Львівщину, згадуючи той самий Сокальсько-Червоноградський округ. Я чув коментарі львівських політологів, що опозиція планує поставити там кандидатом Степана Курпіля. Не розумію, чому Курпіль не в списку, чому його “скидають” на округ, перекриваючи таким чином дорогу політику нової формації – Андрієві Корнату – і створюючи конфлікт із В’язівським?! 

Мені прикро, що “Свобода”, УДАР і “Батьківщина” не домовились про висування спільних кандидатів від опозиції, тому що єдиним критерієм опозиційності в Україні є ставлення до Януковича. У нас –  три провідні політичні сили, котрі сказали Януковичу “геть”. Відповідно, ці партії мають узгодити кандидатів між собою. Як наслідок,  Львівщина могла б дати якщо не 12, то 9-10 представників до ВРУ, представників цих трьох політичних сил, котрі гарантовано потрапили б до парламенту без особливих фінансових ресурсів,  вливань. Лише завдяки консолідації опозиційних сил! Наголошую на цьому, бо, на мою думку, демократична, чесна і сильна влада можлива лише тоді, коли за неї не заплачені мільйони.

– Натомість, за оцінками експертів, на Львівщині перемагає не нове покоління, а грошові мішки. Як можете це прокоментувати?

– Люди з великими статками мають зараз значні шанси тільки через те, що опозиціонери сваряться. Ще раз наголошую: я не знаходжу жодного логічного пояснення, чому УДАР, “Свобода” і “Батьківщина” не узгодили між собою кандидатів. Нічого, окрім амбіцій і боротьби за пост президента, нічого, окрім внутрішніх протиріч, не шкодить їм. 

Але грошові мішки також зробили висновки. Ніхто з них, як це було в часи Кучми, не говорить відкрито, що вони – провладні. Нині вони влади соромляться, бо зрозуміли, що від неї потрібно відмежовуватись. Якби опозиція між собою домовилась, то ці люди дійшли б висновку, що з опозицією варто об’єднуватися.

Навіщо великі бізнесмени Львівщини, Тернопільщини, Закарпаття чи інших областей ідуть до парламенту? 

– Захистити власний бізнес передусім… 

– Так, у сучасних умовах, коли Янукович все тримає у своїх руках, треба мати можливість хоч  якось себе захистити. І це не така вже й погана мотивація, як здається. Нехай захищають свій бізнес і платять податки…

Водночас є незалежні кандидати, які не влаштовують ні владу, ні опозицію. Якщо з владою все зрозуміло, то навіщо опозиції “ручні” кандидати? Знаємо, що є і кандидати від об’єднаної опозиції – ті ж грошові мішки, які  просто купили собі бренд.

Безлад, відсутність моралі, програмних засад – ось що характеризує кандидатів-мажори­тар­ників, будь-яку “мажоритарку”. Тому Кучма так любив її. І Янукович повернув “мажоритарку” для того, аби мати коло себе аполітичних людей, які хочуть вирішувати справи лише власного бізнесу, власної території. 

Але, зробивши це, Вік­тор Федорович відкрив скриньку Пандори, тому що мажоритарники мають здатність підлаштовуватися під ситуацію. Спілкування з людьми змінює таких кандидатів, вони бачать проблеми українців…

Вибори – це як приготування якоїсь страви: можна зварити щось хороше. Янукович, запускаючи «мажоритарку», хотів зруйнувати опозицію, а натомість зварив погану кашу… Ці люди будуть дистанціюватися і від опозиції, і від нього. 

“Тушки” будуть!

– Після минулих парламентських виборів з’яви­лося дуже багато “тушок” у Раді. Чи будуть вони знову в парламенті 7-го скликання?

– Звісно, будуть. Їх наявність залежить не від виборчої системи, а від того, якими цінностями керуються люди, що потрапляють у політику. Якщо вони купують місце у владі, а потім влада змінюється, і вони перебігають до іншого табору, то стають “тушками”. Коли ж влада викине людей, то вони прийдуть до опозиції і, знову ж таки, стануть “тушками”. 

Те саме стосується й опозиції: вона також бере до уваги не моральні засади, а фінансові можливості кандидата для провадження політичної діяльності, орієнтуючись не на те, щоб отримати підтримку людей, а на те, щоби купувати виборців. Такі кандидати відчуватимуть, що прийшли у парламент не так за підтримки опозиції, як самі по собі, не відчуватимуть моральної відповідальності перед опозицією,  тож “тушкуватимуться”.

Тобто “тушки” будуть із обох сторін.

Опозиційні ігри

–  У нинішніх умовах можна вірити в об’єднання опозиційних сил? 

– Розкол опозиції широкого формату, про який ми вже говорили (“Батьківщина”, УДАР і “Свобода”) – сценарій. Про її повну консолідацію не може бути й мови, оскільки, як я вже казав, всі вони є конкурентами у боротьбі за пост президента. Тож лише  координуватимуть між собою певні речі, організовуватимуть щось разом, як, наприклад, акцію, що відбулася 3 – 5 липня на Європейській площі перед Українським домом. Справжня єдність може бути доведена лише наприкінці липня висуненням єдиних узгоджених мажоритарних кандидатів або вже під час самої виборчої кампанії ухваленням рішення про зняття тих, що шкодять одні одним.

– Які шанси у опозиції перемогти на виборах?

– Вона має абсолютно всі шанси досягти цього! Якби “Свобода”, УДАР і “Батьківщина” узгодили мажоритарних кандидатів, то в опозиції була б якщо не конституційна більшість, то така, що дала б змогу ухвалювати рішення, змінювати законодавство, випустити Тимошенко і Луценка, посилити політичну конкуренцію і організувати дострокові президентські вибори.

– А якщо вони так і не узгодять між собою мажоритарників? 

– Тоді шансів на достойну перемогу в них узагалі немає! А невеличка перемога буде нівельована тиском влади і “тушкуванням” депутатів, які прийдуть до парламенту.

– То чому ж ті три політичні сили не хочуть зрозуміти цього?! Невже  вони не чують, що кажете ви, політологи?

– Певен, що не через брак розуму, не через відсутність спілкування з людьми, котрі розуміють і говорять про справжнє об’єднання.  

Думаю, причина криється в амбіціях, у намаганні вступити на пост президента, а також у площині тіньових фінансів, про які ми не знаємо всієї правди, і не дізнаємось… Адже в такому випадку Янукович знищить ці фінанси. 

Ще одна причина – це протиріччя на місцевому рівні. Є області, в яких голови трьох місцевих партійних опозиційних організацій домовились і подали кандидатури партійним лідерам для затвердження. Серед них можна назвати місто Київ і Миколаївську область. 

У мене запитання до львівських опозиційних керманичів: чому вони не чинять тиску на своїх партійних всеукраїнських лідерів для того, аби це почути?! Вони не роблять цього, тому що не можуть поступитися власними амбіціями і не довіряють один одному. Або якщо вони той тиск чинять, то чому відсутня інформація про це в публічному просторі? Тут ми бачимо ще одну проблему – не лише виборці не довіряють політикам, але й політики один одному. Дуже велика історія “взаємокидків”. 

–  Навіщо нам, українцям, тоді така опозиція?!

– Ми можемо без кінця критикувати її, але, на жаль, у нас немає іншого виходу, аніж голосувати на парламентських виборах за таку опозицію, яку маємо. Потрібно йти на вибори і змінювати цю владу…

Ці вибори не становлять жодної небезпеки для Партії регіонів – вона не втратить влади. У неї за будь-яких обставин буде сильна фракція у ВРУ, залишиться сильний президент. Але існує небезпека втратити на цих парламентських виборах опозицію. Якщо опозиція програє, то в Україні це будуть останні парламентські вибори! 300 голосами влада зможе змінити Конституцію і зробити так, що президента обиратиме парламент, парламент обиратиме президент, а народ ґаруватиме на городах…

Узурпація влади 

– Чи буде новий парламент ефективним, а чи, як стверджують деякі  експерти, проіснує не більш ніж рік?

– Це дуже оптимістичний сценарій (сміється). Розпуск парламенту, дострокові вибори, і президентські також, формування нової політичної системи – якщо це пропозиція, то я “за”.

Було б добре, якщо б виникла така криза. Це означатиме, що президент не впорався із цим парламентом. Тоді запустять позачергові парламентські вибори, але водночас будуть потрібні і позачергові президентські.

– Наскільки ймовірними є позачергові президентські вибори?

– Знову ж таки, це станеться за умови консолідації опозиції.  Якщо Кличко, Тягнибок і Яценюк сядуть за стіл переговорів і відверто скажуть: ми всі троє хочемо бути на посту президента, але ним може стати лише один. Ми, двоє інших, не довіряємо цьому третьому, тож домовляємось змінити систему влади таким чином, що президент не буде тією фігурою, яка забере усе. Держава стане парламентською. А у парламенті кожна сильна політична сила має свою фракцію. Президентові залишається освіта, зовнішньополітичні функції, але не виконавча влада, не контролювання всього – міліції, прокуратури, судів, податкової, місцевих адміністрацій. Це все для нього зайве… 

Тоді пост президента стане не таким “солодким”. Тоді на таких умовах, можливо, всі троє  відмовляться від президентства. 

І запустяться дострокові парламентські та президентські вибори, на яких вони вже змагатимуться за посаду прем’єр-міністра, а президент стане “нормальним”. За таких умов у нас вже ніколи не буде авторитаризму, розпочнеться розбудова парламентської республіки або парламентсько-президентської – це вже залежатиме від компромісу в суспільстві. 

Найперше треба позбутись того, що ми живемо у державі, яку можна жартома назвати “президентська-прези­дентська-прези­дентська”. У нас немає розподілу на три гілки влади. І ще одне: в жодному разі не варто всі повноваження віддавати Кабміну. Державу треба децентралізувати, віддати повноваження людям. Ми живемо у країні, де громадяни не мають права на місцевий референдум, поки їм не дозволить цього місцева влада, у країні, де є райдержадміністрації, котрі керують всім у районі, а їх голів призначає президент, який жодного разу в житті не був у тій місцевості. Всі бюджетні потоки настільки зосереджені у Києві, що навіть якщо людям на місцях віддати владу, вони не зможуть її втримати. Тому децентралізацію потрібно здійснювати комплексно.

– І що для цього потрібно?

– Для того, щоб це стало можливим, опозиція повинна на парламентських виборах узгодити кандидатів, сформувати сильну більшість у парламенті, прийняти пакет законів, які децентралізують Україну, і після цього запустити дострокові президентські та парламентські вибори. Потім потрібно розійтись і змагатись за зміну повноважень різних гілок влади. А не так, як це зробив Янукович, якого обирали на одну посаду, а він згодом змінив свої повноваження. Це називається узурпацією влади.

Їх тримають “пакетом”

– Як ви вважаєте,  чи звільнять Тимошенко і Луценка з огляду на нинішню політичну ситуацію?

– Я за те, щоб їх випустили хоча б задля того, аби була більша конкуренція в українській політиці. Янукович сам собі зробив дуже погано. Замість того щоб залишити на волі тих політиків, які є, і показати суспільству їхню ефективність чи неефективність (думаю, що в нього були більші шанси показати їхню неефективність), він зробив із них героїв.

Багато людей, котрі не були готові голосувати за них (пам’ятаємо, як Тимо­шенко програла президентські вибори Януковичу), повернули свою прихильність до нинішньої опозиції, налаштувались проти Януковича і цілком справедливо почали вважати його дії політичними репресіями. Це справді політичні репресії: Тимошенко сидить лише з однієї причини – хоче перемогти Януковича на президентських виборах–2015. 

Нам розповідають про “газові” справи, але розуміємо, що Тимошенко сидить не через них, не через зловживання у Кабміні. 

Луценко сидить не тому, що була якась справа з водієм, і ми вже ніколи не дізнаємось всієї правди. Намагаються “запакувати” цього політика в тюрму лише тому, що він проти Януковича.  Луценка вже, може, і випустили б, але влада боїться, що він очолить процес звільнення Тимо­шенко. Тому їх “пакетом” тримають.

– Тобто до парламентських виборів вони перебуватимуть за ґратами?

– Президент на це налаштований. Янукович планує перетворити Україну на цих парламентських виборах на ще одну Росію, а потім –  на Білорусію. 

Негативний сценарій не для України 

– Як влада може реалізовувати цей план?

– Янукович не збирається йти на поступки – хоче на цих парламентських виборах “засвітити” усіх, хто погодиться мати проблеми з бізнесом, із будь-чим, але не погодиться на історію  “Янукович на  2015 – 2020 рр.”. Він їх усіх “вичислить”, подивиться на їхні справжні можливості. А їх покажуть парламентські вибори в кожному окрузі. Потім, впродовж 2013 – 2014 рр., їх ліквідує і “зачистить” країну. А в 2015-му сам собі вибере найзручнішого “спаринг-партнера”. 

Сценарій Януковича дуже простий: вибори 2012-го – останні парламентські, а вибори 2015-го – останні президентські. Після того в Україні вже не буде ніяких виборів! Усю місцеву владу, на думку Януковича, призначатимуть. Місцеве самоврядування ліквідують, бо його не існує у тих же  Росії, Білорусії, Казахстані…

– На вашу думку,  як на цьому тлі можна оцінювати часи Кучми? 

– За часів Кучми все було так само. Пропав скарбничий Народного Руху (Михайло Бойчишин, – “Пошта”), зник Георгій ґонґадзе, розстріляли у під’їзді Вадима Гетьмана… 

Янукович – продукт тієї ж системи. Не забуваймо, що і Ющенко, і Янукович були просто прем’єр-міністрами Кучми. З тою різницею, що Ющенко був тим прем’єром, який забезпечив Кучмі безтурбот­не існування, а Янукович – людиною, котра сама хотіла стати Кучмою і повторити все, що було за нього, зокрема сценарій авторитарного президента, який рухається до диктатури. 

Кучма не дійшов до диктатури, як Назарбаєв, Лукашенко чи Путін, лише тому, що такий негативний сценарій не для України. Україна –  не Росія. Це визнав сам Кучма. На його жаль і на наше щастя, ми не ті громадяни. Наша земля народжує інших людей!

ДО ТЕМИ

Молодь бачить державу іншою

– На вашу думку, українці не розчарувалися і готові вийти на вулиці?

– Звичайно, і врешті-решт вийдуть. В Україні однозначно буде революція. Вже зараз очевидним є передреволюційний стан. До цього ведуть дії Януковича.

– Поза тим, при спілкуванні українці виявляють апатичність. Що може змусити їх влаштувати новий Майдан?

– Є багато людей, яким під час Майдану було 12-ть. Вони чули про нього, але не були там. Зараз їм 20-ть. За ці роки право голосу одержало ціле покоління, що не підтримує в цій системі координат нікого і не хоче в ній грати. 

Цю молодь можна поділити на дві майже рівні категорії: одна каже, що поїде звідси, а друга – що нікуди з України не поїде! І на цих парламентських виборах вони не схильні ні за кого голосувати. Соцдослідження свідчать про те, що явка на виборах становитиме близько 60%, а молодих виборців буде 20 – 30%. Кількість тих, хто не терпітиме нинішньої політичної ситуації, збільшуватиметься. І рано чи пізно, на відміну від розчарованих Помаранчевою революцією, молоді громадяни, які на ній не були, влаштують ще одну.