У 1991 році українські громадяни обрали свій шлях, майже одноголосно проголосувавши за незалежність України. Люди тоді були впевнені, що це єдино правильний вибір і ми, українці, здатні й повинні самі керувати своєю суверенною країною.
Як і народи ще 14 колишніх радянських республік, нас переповняло відчуття того, що розкол величезної держави дасть нові можливості, зробить усіх багатшими. Але ніхто в той час не думав, що буде з економікою, наукою, культурою. Ми хотіли будувати все нове!
Ми були заворожені новими ідеями ринку, конверсії, лібералізації, приватизації й не знали про те, що у світі вже ніде немає такого дикого капіталізму. Нам було невідомо, що у провідних європейських країнах є й жорстке державне планування, і регулювання. Як легко ми тоді відмовилися від статусу ядерної держави, промінявши свою безпеку на обіцянки фінансової підтримки з-за кордону для проведення реформ. От тільки які це будуть реформи, не визначилися.
Сьогодні ми маємо напівзруйновану армію, втратили флот, військово-повітряні сили, сотні тисяч військових фахівців і офіцерів опинилися на вулиці, а професія військового перестала бути престижною.
Ми легко взялися за руйнування власного народного господарства – оскільки нам сказали, що приватизація – це єдиний спосіб справедливого розподілу радянського майна між усіма громадянами держави. І в результаті нині більша частина народного господарства – енергетика, металургія, хімія, машинобудування – зосереджена в руках маленької групки людей.
Наша країна наївно відкрила ринок, тому що нам сказали, що лібералізація й відкритий ринок зроблять українські підприємства сильнішими. У підсумку імпортна продукція відразу заповнила прилавки і квартири українців. А останні, втішившись різноманіттям товарів, не розуміли, що годують працівників інших країн. І наші заводи без фахівців, фінансування й підтримки держави повільно руйнувалися, стаючи легкою здобиччю для спекулянтів і ділків, яким було наплювати на долю підприємств, на життя робітників, чиїми руками це багатство створювалося.
Ми ввели власні гроші, витративши на це сотні мільйонів доларів, але не довіряємо їм і воліємо зберігати свої заощадження в іноземній валюті.
Чи знали нинішні пенсіонери, голосуючи свого часу за незалежну Україну, вірячи, що нова країна дасть їм забезпечену й гідну старість, що вона ж стане відбирати в них пенсію?
Ми двадцять років проїдаємо, розтрачуємо, руйнуємо те, що дісталося нам у спадок від Радянського Союзу, боячись навіть подумати про те, а що буде, коли це закінчиться.
Коли ми вибирали незалежність, хіба ми вибирали таку Україну?
Тепер нас роздирають протиріччя, сумніви та, що найстрашніше, ми починаємо втрачати віру в себе. Шукаємо порятунку ззовні і сподіваємося, що нам обов’язково повинен допомогти Європейський Союз. Хочемо, щоб європейці дали нам свою мрію, свою віру та свою волю.
Але ж насправді багато європейських країн, які вирішили за чийсь кошт стати багатими, тепер дорого за це розплачуються – тоді вони отримували гроші, а тепер доведеться віддавати суверенітет. Багато держав-членів ЄС виявилися в глибокій економічній депресії, безробіття там досягло дуже високого рівня. І ці країни не знають, куди їм іти: назад – неможливо, а вперед – нікуди. Вони опинилися в борговій пастці.
Україна проголосила курс на євроінтеграцію, але не просунулася ні на крок! Чому? Тому що більша частина населення не готова відмовитися від своєї історії та культури на догоду хвилевим інтересам політиків, для яких Євросоюз – місце для зберігання накопичених за народний рахунок капіталів. Зараз у Європі ніхто не зацікавлений у тому, щоб колишні республіки СРСР перетворювалися на економічно сильні й стабільні держави.
Наша країна поки що стоїть на роздоріжжі – будувати суверенну державу або віддати право управляти собою новій європейській наддержаві. Перед українцями поставили помилкову мету, їм сказали: “Ви – європейці!” Україна скасувала візи для громадян європейських країн, а у відповідь одержала ще жорсткіший механізм одержання віз у Європу. Ми їм не потрібні. Їм потрібні наш ринок, дешева робоча сила, місце для екологічно шкідливого виробництва.
Так, нам потрібні головні європейські цінності. Але прийняти й впровадити їх у наше життя ми можемо й повинні самі. Ніхто цього за нас не зробить. І для цього не обов’язково вступати у Європейський Союз.
Наш народ зобов’язаний узяти уроки із власної історії, а також з історії інших молодих країн! Якщо ми на роздоріжжі, виходить, ще не втратили право на власний вибір. І це сьогодні наш основний ресурс, і в цьому наша сила! Ми ще можемо зробити свій, український, вибір.
Мій вибір – сильна незалежна держава!
Нам необхідна нова конституція, нова політична система. Нам потрібна така влада, яка буде виконувати волю громадян. Ми два десятки років проводимо економічні реформи, які на ділі виявляються просто поділом і переділом радянського господарства між невеликим числом фінансових груп. Але якщо спочатку ділили підприємства, то тепер приватизуються державні органи влади. Суди, податкова, прокуратура, парламент – усе це вже чиясь приватна власність!
Ви ніколи не замислювалися, чому політик або політична сила, які, прийшовши до влади, починають втілювати у життя курс, що кардинально відрізняється від їхніх передвиборних обіцянок, залишаються при владі? Хто в цьому випадку повинен і може змусити їх виконати свої обіцянки? Зараз ідеологічні гасла й програми стали лише ширмою й неодмінним атрибутом для тих, хто будь-що хоче бути при владі. Українські громадяни повинні зрозуміти, що наші проблеми не в тому, що ми вчергове помилилися, проголосувавши за того або іншого політика чи політичну силу, а в тому, що будь-яка влада, розуміючи свою безконтрольність, починає почуватись безкарно, згадуючи про інтереси народу тільки напередодні чергових виборів.
Я впевнений, що нам сьогодні потрібно створювати громадський рух, який матиме за мету реальний вплив і суспільний контроль над обраною народом владою. Головним завданням такого руху є формування в Україні громадянського суспільства, що змусить будь-яку обрану електоратом владу виконувати свої обіцянки, бути законослухняною, зважати на думку більшості виборців у всіх питаннях державного устрою, економічного або зовнішньополітичного курсу країни.
А ще нам конче потрібна нова зовнішня політика. Україна завжди – ще з часів Київської Русі – грала ключову історичну роль. Нам необхідно повернути свої позиції на своїй же території, яку протягом століть освоювали українці разом із російськими й іншими народами! Необхідно відновити й розвивати економічні й культурні зв’язки в рамках Єдиного економічного простору з Росією, Білоруссю, Казахстаном. Тому що перед нами стоять однакові проблеми й загальні цілі. Разом ми будемо сильнішими! І, як завжди, у найважчі часи Київ знову повинен стати центром економічної та культурної консолідації.
Українцям потрібно позбутися комплексу меншовартості й неповноцінності, який нам нав’язали. Є навіть люди, які стверджують, що це, мовляв, невід’ємна частина нашої української ментальності. Все це неправда! Ми можемо самі ставити великі цілі й досягати їх! Можемо мати рівноправні відносини з усіма сусідами, а не стояти із простягнутою рукою, прохаючи про допомогу. Нам вона не потрібна, а потрібні здорові амбіції, здоровий глузд і готовність до праці на власне благо.
Нам необхідна нова економічна політика, що базувалася б на українських підприємствах. Ми просто зобов’язані створити всі умови для тих, хто готовий працювати і вкладати в нашу економіку. За двадцять років ми побудували багато магазинів, мегамаркетів і величезних ринків – з’ясувалося, що це зовсім не складно. Але ми не будуємо підприємства, які виготовляли б сучасні кораблі, літаки, складне устаткування. Ось те надзавдання, що повинно бути пріоритетом влади!
Українці повинні позбутися дурних дискусій довкола мови – немає ніякого конфлікту між російською та українською мовами. Наша двомовність – це наша перевага, яку ми повинні зберігати й розвивати.
Нам потрібна нова соціальна політика, але ми не маємо права відбирати в наших громадян пенсії та позбавляти їх права на заслужений відпочинок. Ми не маємо права позбавляти справедливих грошових дотацій інвалідів, “чорнобильців”, “афганців”. Наша держава зобов’язана забезпечити гідне життя тим, хто не може це зробити сам через хворобу або вік.
Нашим співвітчизникам варто повернутися до ідеї, що освіта й наука є основою розвитку будь-якого суспільства. На жаль, система освіти розвалюється, а наука просто зникає як галузь. Дипломи й наукові звання продаються, як віники на базарі, не маючи ніякої цінності. Ми повинні перестати фінансувати науку та освіту за залишковим принципом!
Українська держава повинна розглядати інвестиції в людину та її розвиток як своє основне й пріоритетне завдання.
Нам необхідно дбайливо ставитися до всього, що в нас було і є, поки все остаточно не розвалилося. Історія Київської Русі, Запорізької Січі, Російської імперії та Радянського Союзу – усе це наша історія!
У нас ще є час зробити свій вибір – наш український вибір.
Віктор Медведчук,
ініціатор громадського
руху “Український вибір”,
“Эксперт” №11 (340)