За двадцять років, що минули після розпаду СРСР, українці значно менше задоволені демократією, багатопартійністю та переходом до ринкової економіки, аніж на початку незалежності

Оптимістичні очікування початку 1991 року сьогодні змінюються тотальним розчаруванням. Це притаманне чи не всім пострадянським суспільствам, однак навіть із-поміж них українці вирізняються глибиною зневіри. Вирізняються хоча б тим, що менше за інших звикли винити у цьому самих себе, скидаючи усе на вади суспільства. При цьому громадянська активність наших співгромадян досі не вирізняється систематичністю.

Багато партій – багато демократії?

Під кінець минулого року американські соціологи із “The Pew research center” опублікували дослідження, присвячене настроям щодо демократії у Литві, Росії та Україні. У всіх трьох помітні незадоволення ситуацією у країні і прохолода до якості демократичного врядування. Хоча, до прикладу, в останні десять років у середньому третина росіян була задоволена розвитком своєї країни (навесні 2008 року таких було аж 54%!). В Україні ж таких в останнє десятиліття не було більше як 10%. Складовими такого невдоволення є, зокрема, руйнація мрій і розчарування у політиках та економіці. 

Якщо на початку 1991 року, коли Радянський Союз формально ще існував, дві третини українців радо вітали перехід до багатопартійної системи, то сьогодні таких удвічі менше – лише 35% українців.  

Для порівняння: у Литві падіння сягнуло 23% (із 75% у 1991 р. до 52% у 2011-му), а в Росії – 11% (із 61% до 50% відповідно). Що ж стосується саме України, то, за словами директора фонду “Демократичні ініціативи” Ірини Бекешкіної, маємо справу із реакцією на слово “багато”. 

“Ми свого часу проводили аналогічні дослідження. І коли ми ставили конкретне запитання: “Скільки партій повинно бути?”, варіант “одна” набрав мінімальну кількість прихильників: 9 чи 10%. У нас таке розчарування є реакцією на слово “багато”, а не “партійність”, – каже “Пошті” соціолог.

Офіційно на початок 2012-го в Україні функціонують 195 партій. Більша частина із них реєструється “під вибори”. 

Наприклад, перед парламентськими виборами 2006 року зареєстровано близько 30 політсил (24 з яких – у 2005 році і ще понад десяток безпосередньо наступного року). У звичайні, позбавлені передвиборної боротьби роки до Мін’юсту за реєстрацією звертаються близько 10 нових політичних об’єднань. Із кожним роком це число збільшується, та чи ефективні вони? Можливо, для поставлених під час виборчих кампаній цілей (як-от відтягування голосів), але їх вплив на загальні оцінки необхідності ідеології, боротьби ідей, демократії значно триваліший.

Авторитаризм у міру

Відтак і спостерігаємо популярність “сильної руки”, особливо – під час останньої президентської кампанії. За даними “Pew centre research”, в Україні 60% громадян вважають, що сильний лідер краще впорається із національними проблемами, ніж демократична система (на користь якої висловлюються лише 30%). Ситуація в авторитарній Росії є подібною: 57% і 32% відповідно. А от настрої у Литві, яка сьогодні є членом ЄС, разюче відмінні: 52% кажуть, що демократія у подоланні проблем є ефективнішою за сильну руку. При цьому там теж існує значне невдоволення “владою народу”, втім, як і у більшості країн Євроунії, а то й цілого світу.

Хоча такі опитування фіксують не стільки бажання мати демократію, скільки оцінку її функціонування. “Це оцінка не демократії як такої, а того, як вона працює. У нас результати опитування, проведеного наприкінці 2009-го перед президентськими виборами, показували, що підтримка демократії різко знизилася і майже зрівнялася із підтримкою авторитарного режиму, до чого призвів безлад, що був у країні. При цьому перемога Януковича теж частково була наслідком цього настрою: мовляв, має прийти сильна особа, яка наведе порядок. Але коли ми проводили наступне опитування через півроку, то підтримка демократії збільшилася на 15% – уже наситилися люди сильною особистістю”, – розповідає “Пошті” Ірина Бекешкіна. При цьому, каже соціолог, коли констатують, що Україні притаманний синдром сильної руки, то насправді це не так – у нас синдром патерналізму.

Усе мало бути не так

Поміж тим суспільства Росії, України та Литви загалом негативно оцінюють зміни, що настали після розвалу Союзу. А особливо їх вплив на стандарти життя, моральність та закон. І знову ж таки, українці значно більш песимістично оцінюють такі перетворення. Наприклад, якщо сьогодні 56% литовців та 61% росіян вважають, що після розпаду СРСР стандарти життя погіршилися, то серед українців таких 82%. Про позитивний вплив змін, що відбулися в останні два десятиліття, про моральність суспільства говорить кожен четвертий литовець та кожен п’ятий росіянин, в Україні ж – один із восьми. 

Загалом перевага негативних оцінок над позитивними не є дивною, якщо зважити, що громадяни пост­комуністичних суспільств впевнені – найбільше користі від пострадянських трансформацій отримали політики (так думають 95% українців, 91% литовців та 82% росіян) та бізнес-еліта (76%, 78% і 80% відповідно). Про те, що прості громадяни теж дістали своє, кажуть 26% росіян, 20% литовців і лише 11% українців.

До того ж, на відміну від двох інших націй, українці вважають, що саме суспільство винне у невдачах окремих людей. 58% у Литві та 47% у РФ впевнені: те, що індивіди не досягають успіху, зумовлено їх особистими невдачами. В Україні ж 40% громадян пояснюють відсутність успіху “виною” самих індивідів, а 49% – умовами життя в суспільстві.

Цікаво, що при цьому більшість громадян у трьох країнах переконані: держава має більше зусиль приділяти соціальному захисту, а не існуванню простору: для свобод. На запитання: “Що важливіше: аби кожен міг безперешкодно, без втручання з боку держави, досягати власної мети у житті чи те, аби держава відігравала значну роль у суспільстві, дбаючи, щоб не було нужденних”, більш як дві третини у кожній із країн обрали другий варіант. За тотальну свободу для реалізації амбіцій висловилися 26% росіян, 21% українців та 20% литовців.

Крах ілюзій

На думку історика Ярослава Грицака, розчарування в демократії помітне в цілому світі, однак у більшості країн воно має радше тимчасовий характер. “Втечу від демократії зараз спостерігаємо усюди. Ця тенденція є як на Заході, так і на посткомуністичному Сході Європи. І головна причина цього – економічна криза. Люди втрачають почуття безпеки і готові жертвувати багато чим, зокрема, і свободою, і демократією, заради безпеки та добробуту. Це глобальна досить тривожна тенденція. Але зважаючи на те, що вона дуже тісно пов’язана із кризою, можна очікувати, що довіра до демократії відновиться, як тільки мине криза”, – каже Ярослав Грицак “Пошті”. 

 А от у ситуації із посткомуністичними націями розчарування є більшою мірою наслідком ближчого ознайомлення із суттю демократії: ми полишили необґрунтовані мрії та очікування початку незалежності. “Тоді взагалі була велика підтримка і приватизації, і демократії. Здавалося, як тільки ми покинемо старий світ, то одразу увійдемо у світ новий, станемо європейцями, заживемо добре… Підтримку незалежності України зараз, яка,  порівняно із результатами референдуму 1991 року, впала вдвічі, я поціновую значно більше, адже тоді були ілюзії, а зараз це оцінка реальності”, – каже Ірина Бекешкіна.

Високий рівень підтримки демократії на початку 90-х років Грицак теж пов’язує із ілюзіями. “У той час люди приймали демократію як благополуччя, як символ Заходу, де є машини, відео і таке інше. Якщо ти обираєш демократію, ти обираєш благополуччя – саме такий зв’язок тоді існував. Умовно кажучи, люди голосували за те, чого ще не знали, вони мали ідеалізоване уявлення про вільний світ, відтак насправді голосували за європейські стандарти, а не саму Європу. Адже демократія – це річ, яка росте не від сьогодні на нині, а росте століттями”, – розповідає історик.

У цьому контексті цікавими є дані про залучення громадян до участі в політиці, яка аж ніяк не обмежу­ється походами сім’ями на виборчі дільниці. За даними соціологів, у старих демократіях 25-30% суспільства залучені до діяльності громадських об’єднань, у нових членів ЄС (як-от Чехії та Польщі) таких близько 10%, а в Україні цей показник стабільно не перевищує 5%. “Оце проблема нашої країни. Адже не буває демократії там, де її не добиваються громадяни”, – констатує Бекешкіна.

Більшість громадян Росії, Литви та України переконані, що свобода слова, вільні медіа, чесне правосуддя, конкуренція на виборах є дуже важливими для функціонування суспільства. Соціологи “Pew center research” впевнені: це свідчить про те, що жодне суспільство не стоїть спиною до демократії. Щоправда, не багато із них у такій ситуації обирають стратегію балансування поміж демократією та жорстким режимом, як це маємо в Україні. На думку Грицака, це й відрізняє нас від багатьох інших держав – постійні ривки в один та інший бік. Отож, куди насправді йде країна, спрогнозувати важко.