Про це Віктор Медведчук, глава ради центру “Правова держава”, розповів в інтерв’ю “Известиям в Украине”. Нас зацікавили думки людини, яка свого часу перебувала в самісінькому епіцентрі української політики, тож редакція “Пошти” вирішили передрукувати інтерв’ю Віктора Медведчука.

– Події 2004 року готувалися заздалегідь. Ще в 2002-му Україна вперше відчула власну незахищеність від зовнішніх інтервенцій. Якщо ви пригадуєте, проти нас велася справжня інформаційна вій­на – висмоктана з пальця “справа про продаж “Кольчуг”. Нас звинувачували у сприянні тероризму. Ще раніше виникла “справа Ґонґадзе”, в якій і дотепер залишається багато темних плям... І як синхронно й дуже організовано виник рух “Україна без Кучми”...

Якщо говорити про моє ставлення до тих подій, то я розумів, що державна система в тодішньому вигляді – слабка й неефективна, а головне – ми були абсолютно не захищені перед зовнішніми силами. Ми дотепер погоджуємося з тим, що наша територія – це просто майданчик для протистояння наддержав. І подібні події можуть повторюватися знову й знову, без будь-яких якісних змін. Але час розставив усе на свої місця – за президента Ющенка ми не стали ближчими до Європи, а за президента Януковича ми не стали ближчими до Росії. І міфи розвіяні, а Україна і надалі перебуває в нерішучості: що ж їй робити?

– Якщо брати результати голосування, то вибори він виграв, але влада була настільки дезорієнтована, що сил її втримати не було. Кандидати боролися не за реформи або демократію – вони боролися за владу. Фактично, тоді всі усвідомлювали, що влада, зосереджена в руках президента Кучми, дозволяє йому одноосібно ухвалювати будь-які рішення, а ролі інших гілок влади, які існують саме для контролю одна за іншою, зводяться до ролі обслуговування єдиної гілки – президентської. Це одна з глибинних і ключових причин, чому так багато людей бажали відходу Кучми й підтримували акцію “Україна без Кучми”. Люди виступали не проти Кучми, вони були проти тієї системи, яку він очолював. І Леонід Кучма вже тоді це чітко розумів. Тому одним із стратегічних завдань, які тоді вирішувала адміністрація президента, було проведення конституційної реформи, що передбачала значне посилення ролі парламенту й уряду. На перспективу я за основу брав поширену європейську модель – парламент обирається за відкритими партійними списками і формує більшість, більшість же, своєю чергою, формує й призначає уряд, у той час як президент відповідає за міжнародні відносини й національну безпеку, він – гарант дотримання Конституції.

Ще раз повторюся: справа не в персоналіях, справа в самій системі влади, що або забезпечує справедливий розподіл суспільних благ, або забезпечує інтереси тільки однієї гілки влади, і тут уже не важливо – суспільні вони чи приватні. А люди при владі нерідко починають плутати суспільне й приватне.

– Віктор Янукович обій­мав другу за значенням посаду в країні, він на той момент був главою уряду, а до цього – главою Донецької обласної адміністрації. Адміністрація ж президента розглядала діяльність уряду як частину загальної політики, яку проводив президент. З цієї точки зору наша підтримка, звичайно, була на його боці. Але були ще дві причини, через які Януковича підтримали, зокрема й у парламенті як єдиного кандидата на посаду президента, – це його активна позиція з питання членства України в Єдиному економічному просторі та готовність проводити конституційну реформу. А в Ющенка і його оточення була надія, що вони під демократичними прапорами зможуть здобути владу Кучми.

Можу сказати, що і як голова адміністрації, і як лідер партії, однієї з перших, що висунула Януковича кандидатом у президенти, і як людина, я повністю був на його боці. Тоді кожна людина робила свій вибір, незалежно від того, яка в неї посада.

Як ви пригадуєте, проведення третього туру стало можливим тільки завдяки тому, що парламент проголосував за внесення змін до Конституції. Потім виявилося, що “демократові” Ющенку потрібні були авторитарні повноваження Кучми.

– Для мене це питання дуже серйозне – відсутність в Україні цивілізованої європейської Конституції може бути джерелом майбутніх політичних криз, і це ще один урок, який ми повинні винести із протистояння 2004 року, що, фактично, триває й сьогодні. Моя позиція і тоді, й тепер залишається незмінною: ми не зможемо здійснити жодних реформ, якщо система державної влади буде відсталою та неефективною. І Янукович, який проголошує досить амбітні плани, зіштовхнеться з тим, що його ж система блокуватиме всі ініціативи.

Ми всі стали заручниками міфу про “сильну руку”, зрозумівши цю метафору буквально. Це велика помилка, “сильна рука” – це сильна держава, в якій кожна гілка влади – сильна й здорова. Ось подивіться, як парламент реально перетворився на виконавця волі уряду, а сам уряд – на департамент адміністрації президента. На превеликий жаль, конституційна реформа проіснувала всього чотири роки.

– Віктор Янукович, безперечно, володіє багатьма якостями досвідченого політичного лідера й керівника. Хоча, треба визнати, його політика змінилася порівняно з тим, що проголошувалося у 2004-му і навіть у 2010 році. Уже очевидно, що в Януковича-президента відбулася зміна пріоритетів і відмова від багатьох його програмних принципів. Це стосується і його несподіваних євроінтеграційних устремлінь.

– Ні, я не проти ні Євросоюзу, ні того, щоб Україна була членом європейського співтовариства. Просто сьогодні, коли Євросоюз став центром і навіть джерелом світової кризи, це питання втратило  актуальність. Сьогодні вже ніхто в Європі не приховує, що ЄС повільно, але поступово рухається убік федеративної держави, а його членам доведеться віддавати ще більшу частину свого суверенітету, особливо в бюджетно-фінансовій сфері. Боргова криза змусить усіх рухатися у цьому напрямку ще швидше. Всі європейські країни обов’язково підуть шляхом значного скорочення своїх соціальних витрат, зменшення держапарату, всі країни ЄС підвищать пенсійний вік до 66-68 років, і в результаті знаменитий високий рівень життя залишиться тільки в спогадах колишніх поколінь. Сьогодні Європа не в змозі узяти на себе видатки на нових членів.

– Це реальна афера, в яку втягнули нашу державу. Це просто підміна понять! ЄС не підписує і не планує підписувати з Україною договір про зону вільної торгівлі, що насправді буде таким тільки за назвою. Оскільки підписання реального договору означало б, що між нашими країнами реалізується принцип чотирьох свобод: торгівлі, послуг, руху капіталу та, найголовніше, вільне пересування робочої сили. ЄС, звичайно, готовий підписати договір з Україною, але тільки зовсім інший – так званий договір про асоційоване членство. І не таємниця, що таке поняття, як “асоційоване членство”, у ЄС просто відсутнє.

Договір про асоціацію – винятково торговельний договір, що припускає спрощений режим торгівлі. Для ЄС отримати український ринок – це можливість зберегти попит на європейські товари на той час, поки в Європі триває спад споживання. В умовах нової хвилі світової кризи це – як ковток свіжого повітря для європейської економіки, що задихається. Погляньмо на країни, з якими ЄС нещодавно підписав подібні угоди, і в якому стані перебувають їхні економіки та їхні демократії – Алжир, Єгипет, Йорданія, Ліван, Марокко, Палестина, Туніс, Ізраїль. До рівня таких угод не дотягнули лише Сирія та Лівія, з якими, проте, є інші домовленості. Також у 2002-му підписаний договір про асоціацію з... Чилі (!), що ще раз підтверджує той факт, що договір про асоціацію є частиною торговельної політики ЄС для просування своїх товарів на нові ринки. Отож, розмова про членство України на порядку денному просто не стоїть. А у випадку підписання договору про асоціацію це буде насамперед перемога європейської дипломатії. Для нашої економіки повне відкриття ринку, та ще й в умовах кризи, може стати причиною того, що ми протягом кількох років знищимо нашого виробника.

– Ми повинні думати про інтереси країни та кожного її громадянина, хай це буде вчитель чи бізнесмен, які мріють просто гідно й спокійно жити. Нам потрібна мрія, але власна.

Нам необхідні європейські цінності. Що заважає зараз прийняти українську Конституцію, опираючись на досвід європейських країн? Що заважає будувати нашу виборчу систему за європейськими зразками і вже зараз запроваджувати в практику українських судів норми європейського судочинства?

Нам ніщо не заважає будувати свою країну на європейських принципах уже сьогодні, не переводячи європейську тему на рівень фетишу. Якщо ця мрія дійсно є реальним свідомим вибором людей, а не словоблудством політиків, які звично грають на почуттях людей.

Ті політики, які розглядають євроінтеграцію як панацею від усіх наших проблем, повинні зрештою усвідомити, що ЄС – це не інтернат для перевиховання складних підлітків. Євросоюз – це один зі світових університетів, куди можна потрапити, вже маючи дуже високу підготовку. Але вся європейська політика стосовно України має дуже конкретну мету – не допустити зближення України та Росії.

– Почнемо з того, що вступ куди-небудь взагалі ніколи не може бути метою. Членство в тій чи іншій організації є засобом або інструментом, якщо хочете. Візьмемо приклад із ВТО. При проведенні переговорів із ВТО ми йшли на будь-які поступки, лиш б стати членом цієї організації, ми погоджувалися на низькі мита, аби  переговори йшли швидше. Я нагадаю ідеологічну оболонку цих переговорів, що була нам нав’язана євроекспертами, – будь-що стати членом ВТО раніше, ніж Росія. Ми досягнули поставлених ними цілей. І що одержали? Імпортні товари заполонили наші ринки, а наші підприємства простою­ють і змушені звільняти працівників.

Добре: не мали досвіду, не порадилися з власним бізнесом, але чому зараз не користуємося правилами ВТО, які дозволяють нам переглядати умови у випадку, якщо імпорт досяг критичних обсягів. Чому? Немає політичної волі чи відповідних фахівців?

Тепер що стосується Митного союзу. В 2003 році Україна підписала й ратифікувала договір про членство в Єдиному економічному просторі, частиною якого він є. Сьогодні ми знову все поставили на паузу, просто так, не звертаючи уваги на взяті зобов’язання, знову оголосили новий курс. Митний союз – це вже політична й економічна реальність. І створений він без участі й без огляду на інтереси України.

Потрібні нові механізми, що дадуть економіці можливість вийти на новий виток росту. Без цього не втримаєш свій ринок і не вийдеш на інші. І ці інші ринки є. Це країни Латинської Америки, Азії, зокрема  Індія, країни Близького Сходу. Україна, як будь-яка пос­т­-радянська держава, має такі самі проблеми. У всіх були величезні очікування іноземних інвестицій, але наші очікування не виправдалися: іноземні компанії не хочуть будувати в нас свої заводи, вони хочуть збувати тут свою продукцію. Ми в Україні дотепер не зрозуміли, що створення загального ринку за участю трьох держав – це не якась настирлива ідея Кремля, це – єдиний цивілізований спосіб зберегти власну економіку та посісти свою нішу в світовій системі поділу праці. Україна не витримає конкуренції з двома надсистемами: з одного боку – ЄС, з іншого – ЄЕП. А ми продовжуємо гаяти час.

Візьмімо ситуацію з консорціумом з керування нашою транзитною газотранспортною системою. Коли пропонувалося це зробити вперше, Росія ще не мала “Північного потоку” і планів будівництва “Південного потоку”. Тепер ми однаково підемо на створення консорціуму, але цінність його вже нижча, і якщо його не створити зараз, те інтерес до нього стане дорівнювати нулю. Чим раніше Україна визначиться зі своєю стратегією на пострадянському просторі, чим раніше сформулює свої цілі й інтереси щодо ЄЕП, тим більше в неї шансів зберегти свою економіку, науку, промисловість і не перетворити свою територію на майданчик для політичних експериментів, як це зробили країни Північної Африки, криза в яких, судячи з новин, оселилася надовго.

Україна стала заручницею чужих страхів та інтересів. США намагаються будь-якими засобами послабити Росію, оскільки це єдина країна в світі, що за своєю військовою могутністю здатна протистояти Америці. ЄС насторожено ставиться до Росії, оскільки вона являє собою іншу галузь християнської цивілізації, і щоразу, коли в нас починається ріст і культурний підйом, нас втягують у війни й протистояння. Зверніть увагу: ні ми, ні Росія ніколи не здійснювали спроб підкорити Європу. Зате протилежна ситуація траплялася неод­норазово.

– Не знаю, чи задовольнить вас моя відповідь, але я наразі не вирішив з неї йти. Політика для мене – це передусім досягнення

цілей. А цілі наразі не досягнуті... 

 

Марія Ципцюра (“Известия в Украине”, 13.12.2011 р.)