Влада усе частіше використовує силу як проти своїх опонентів, так і щодо позаполітичних протестувальників, які домагаються дотримання законів

Понад рік знадобилося вищим чинам, аби відновити політичні переслідування, які практикувалися в СРСР. Маховик усе більше розкручується, і сьогодні гонінь зазнають далеко не лише безпосередні опоненти вертикалі з-поміж депутатів чи політиків – є чимало випадків переслідування представників громадянського суспільства. Пік протестів за останні три роки припав на “податковий майдан”, сьогодні, щоправда, актів непокори менше, однак влада все частіше придушує їх силою.

Минулого тижня експерти Української Гельсінської спілки з прав людини оприлюднили дві доповіді. Одна присвячена політичним переслідуванням, інша – придушенням непокори громадянського суспільства. Ми звикли до кількох імен, навколо яких крутиться більшість телесюжетів та публікацій у пресі, однак насправді постраждалих значно більше. Навіть серед політиків тиск на опозицію не обмежується процесами екс-прем’єра Тимошенко, екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, екс-першого заступника голови НАК “Нафтогаз Україна” Ігоря Діденка. 

За двадцять років незалежності України міжнародні правозахисники із “Amnesty International” лише раз визнавали наявність в’язнів сумління (2004 р.). Після зміни влади у 2010 р. це трапилося удруге – такими назвали протестантів проти вирубки лісу в Харкові, яких за “непокору міліції” арештували на 15 діб.  

У звітах гельсінківців детально розглядається низка справ: від пошкодження гранітної плитки на майдані Незалежності та позбавлення “тризубівцями” голови Сталіна і до переслідування блогерів та ув’язнення екс-прем’єр-міністра.

Насторожує не лише особлива увага влади щодо противників, а й дії силовиків під час протестів. Усе частіше мирні демонстрації долають не діалогом, а застосуванням сили. 

Експерти Центру дослі­джень суспільства з’ясували, що у третині випадків протести гасяться затриманнями та арештами. При цьому в жовтні майже 90% усіх акцій протесту були законними та ненасильницькими. Лише 6% можна було класифікувати як насильницькі. І, незважаючи на це, зафіксовано 36 випадків негативної офіційної реакції на такі виступи, тобто – третина. Останній випадок, який шокував, трапився у Донецьку. Зокрема, у результаті розгрому силовиками наметового містечка протестувальників від серцевого нападу помер голова місцевої ветеранської організації – 65-річний Геннадій  Конопльов. Випадок набув великого розголосу. Президент дав доручення “належно з’ясувати причини смерті” протестувальника. Водночас місцеві мітингувальники старшого віку вчора брали штурмом тамтешню облдержадміністрацію. Окрім них, поблизу відділення Пенсійного фонду голодують три десятки чорнобильців.

Об’єднавчі процеси серед протестувальників будуть посилюватися

Євген Захаров, директор Харківської правозахисної групи, про особливості нинішніх протестів та переслідувань владою

– Сьогодні нерідко порівнюють ситуацію із подіями початку 2000-х. Скажіть, будь ласка, чи правомірне таке порівняння? До такого ще не дійшло чи, може, ситуація ще гірша?

– Однозначно оцінити, що краще, а що гірше, важко. Була інша ситуація з настроями в суспільстві та функціями держави. Сьогодні такі функції серйозно відрізняються від того, що було на початку 2000-х. Однозначно сказати доволі важко. Суспільство тепер більш зріле, ліпше розуміє, що йому треба. Але з іншого боку – більш розчароване, оскільки десять років тому були сподівання на певні політичні сили, а тепер їх мало. Люди не бачать тих лідерів, на яких можна було б сподіватися, тих політичних сил, яким можна було б довіряти. Тому й немає особливих надій. 

З іншого боку, поведінка держави та її правоохоронних органів зараз значно більш жорстка, ніж була у той час. Сьогодні фактично триває придушення політичних опонентів за рахунок політичних переслідувань. Це бачимо навіть у тому, що перші номери виборчих списків основних опозиційних політичних сил, зокрема БЮТ та НУ-НС, ув’язнені. Це свідчить, що правляча партія вирішила забезпечити собі повну владу і хоче позбутися своїх опонентів. Громадянське суспільство, натомість, намагається протестувати проти внутрішньої політики держави, яка за своєю суттю є неприйнятною.

– Ці переслідування є демонстрацією сили, залякуванням чи  наслідком проявів страху, відчуття безвиході?

– Це залякування і намагання довести, що проти кожного, хто протестуватиме, буде застосований такий підхід. Я думаю, це помилковий підхід, оскільки спричиняє лише протилежний ефект. Досі такі дії проти протестувальників викликали більші протести. 

Думаю, керівництво держави врешті повинно зрозуміти, що така внутрішня політика абсолютно не прийнятна для більшості України. Та й для Донбасу також. Останній випадок у Донецьку просто страшний: зняли намети чорнобильців і пустили туди воду, чадний газ, топталися по намету. Одна людина померла від сердечного нападу одразу, кілька потрапило до лікарні. Така жорстокість нічим не виправдана. 

Не думаю, що такі ж дії могли бути у вас у Львові, вони б одразу спричинили масову реакцію. Усе це неприйнятно. Є серйозна суперечність між такою внутрішньої політикою і запевненнями на зовнішньому рівні про нашу демократичність та європейськість. І ця суперечність не зможе утримуватися довго. 

Або нас виженуть із тих європейських організацій, в які ми входимо, або внутрішня політика буде змінена. Резолюція Європарламенту від 27 жовтня, яка вся присвячена Тимошенко, могла б бути присвячена значно більшій кількості ситуацій, які ми сьогодні спостерігаємо.

– Ми бачимо низку розрізнених протестів: чорнобильці, афганці, минулого року – підприємці. Що заважає об’єднанню цих процесів, консолідації зусиль?

– Ці протести соціальні. Люди насамперед відстоюють свої інтереси, інтереси власної соціальної групи. Вони виходять на демонстрації задля захисту своїх законних інтересів. Чорнобильці, афганці, підприємці, учителі – різні верстви суспільства. 

Крім того, є й протести політичні: коли йдеться про порушення прав людини й основних свобод, тоді різні рухи об’єднуються і висувають, крім соціальних вимог, ще й політичні. Зараз триває  пошук кращого варіанта відстоювання своїх інтересів, пошук кращої форми демонстрацій. 

Думаю, об’єднавчі процеси посилюватимуться, оскільки, судячи із дій влади за останні два тижні, вимог протестувальників чути не хочуть. Якщо так триватиме і далі, то протестні рухи об’єднуватимуться.

– Наскільки сьогодні дієва опозиція? Хто зараз має більшу роль: громадянське суспільство чи опозиційні депутати?

– Я думаю, значнішу роль відіграє громадянське суспільство. Опозиція дезорієнтована, вона дуже пригноблена правлячим режимом. У нас політикум – це здебільшого багаті люди із великими статками. Відтак на них завжди можна потиснути. Існує сильний страх втратити бізнес, активи. Тому чимало депутатів вийшло із опозиції і перейшло у правлячу партію. Думаю, саме через страх втратити бізнес опозиція сьогодні така млява і дезорієнтована. 

Не видно й лідерів, які могли б цю опозицію об’єднати і протистояти владній партії. Тому сьогодні значно сильніші рухи громадянські. Їх є доволі багато, і вони дуже різні, і вони мають явну тенденцію до об’єднання.