Українське жахіття 1932 – 1933 років: психологічні наслідки і психотерапевтичні аспекти

“Немає слів!” Напевно, у багатьох, хто знайомиться з матеріалами про Голодомор в Україні 1932 – 1933 рр., виникає подібне відчуття. Про такі жахливі факти не хочеться говорити і думати. І, мабуть, саме з цієї причини люди по той бік Збруча краще пам’ятають, більше говорять і переживають події в Україні 30-х років, ніж люди, які самі або їхні рідні пережили це жахіття. 

Жителі східних і південних регіонів України впродовж багатьох десятиліть воліють не згадувати про голод. Але на підсвідомому рівні ці спогади існують, навіть якщо блокуються страхом, який, образно кажучи, живе в кістках.

Моя бабуся, яка пам’ятає голодні післявоєнні роки, в спеціальному відділенні буфету на кухні зберігала мішечки з різними крупами. Біля виходу на горище під стелею була прикріплена полиця, на якій також зберігалися продукти. Ці “сховища” були  недоторканим запасом. Знаю випадки, коли особи, які пережили голод (наприклад, у блокадному Ленінграді) у крамниці купують не одну необхідну хлібину, а три-чотири, які не в змозі спожити. Люди, які не згадують про лихоліття, все одно пам’ятають пережите і реагують на це своїми вчинками… 

Отож, можна визначити три блоки психологічних наслідків Голодомору 1932 – 1933 рр., які тісно пов’язані між собою: наслідки позбавлення їжі безпосередньо для особи; наслідки у сфері традицій, звичаїв, культури; наслідки для українського соціуму загалом – для жителів сіл і міст.

Наслідки позбавлення їжі безпосередньо для особи

Позбавлення людини можливості задовольнити одну з базових потреб, необхідних для життя, веде до того, що вся психологічна надбудова порушується. Залишається єдине домінантне бажання – вижити. Можна говорити в таких випадках про неконт­рольовану регресію особистості, про перехід функціонування людини на відповідний регресивний рівень. Унаслідок цього такі поняття, як мораль, совість, прив’язаність, піддаються значній загрозі. 

Для того, щоб вижити, люди готові на зраду, підлість. Відомі факти, коли мешканці одного й того ж села доносили на сусідів або йшли в загони, які відбирали хліб та харчі у земляків. І це лише під загрозою голоду, що є фактором страху. Такі люди ставали не раз найлютішими катами, безжально штрафували своїх односельців. І це, можливо, один із найбільш жахливих наслідків Голодомору – втрата віри, совісті, моралі, і як результат – один із чинників формування “homo совєтікус”, якому притаманні страх, зрада і жорстокість.

Під впливом неможливості задовольнити будь-яку з базових потреб, зокрема потребу в їжі, людина може просто збожеволіти, – зникає критика до свого стану і поведінки, проявляються асоціальні тенденції, знижуються і зникають будь-які потяги і спонукання. Крім одного – їсти! І люди їли все, що потрапляло під руку: їстівне, малоїстівне і взагалі неїстівне. Відомі непоодинокі випадки канібалізму.

Окремим чинником, що також впливає на психологію особи, є страждання від спостереження, як мучаться і вмирають близькі люди, а сам чуєшся  безпорадним. Наростає відчуття власної недієздатності, неспроможності. Втрачається самоповага і віра в інших людей, знижується самооцінка.

 І, як результат, людина стає більш керованою, малоініціативною, легше піддається впливам, колективізації, стає робочою масою, яка підіймала будови перших п’ятирічок. 

Наслідки у сфері традицій та культури

Отож, можна, як продовження, говорити про другу групу наслідків Голодомору 1932 – 1933 рр. Українське село споконвіку було свободолюбним, працьовитим, патріархальним. Таким, яке оберігало традиції, культуру, звичаї, мову і пісню – свою ментальність. Завдяки цьому з українського села йшло у всі віки поповнення українських філософів, митців, воїнів, духовних і світських ватажків. 

Тому тоталітарній владі передусім необхідно було знищити це життєдайне джерело українства. Разом із фізичним знищенням людей знищували храми, віру, обряди і традиції. При такій кількості смертей люди були позбавлені навіть можливості попрощатися із тими, які померли. А ритуал поховання – тризна за померлим – у русичів-українців мав дуже велике значення,  символізував передачу духовних цінностей від покоління до покоління і продовження життя у цілому. Тим часом тіла померлих і навіть ще живих скидали без обряду в братські могили, не ставили ні хрестів, ні обелісків. Що вже говорити про інші традиції, культуру та звичаї…

Наслідки для українського соціуму

Третя група наслідків, яка тісно пов’язана з двома першими, це вплив на український соціум загалом. У 20-30 роках минулого століття, незважаючи ні на що, розвивалась українська мова, література, культура. У східних і південних містах України значно частіше, ніж нині, звучала українська мова. Це була мова української інтелігенції, учених, інженерно-технічних працівників, кваліфікованих робочих. Досі старші люди в цих регіонах добре володіють українською, але практично нею не користуються. Так, нині мої друзі в Херсоні, Дніпропетровську, Чернігові розповідають, що нехтували рідною мовою, бо вона вважалася сільською.

Що ж сталося? Усе дуже просто і жорстоко. В містах була введена карткова система розподілу харчів, і люди хоч і не розкошували, але принаймні не помирали з голоду. Тим часом у селах забирали абсолютно всі продукти – зерно, картоплю, буряки, моркву, квасолю, горох, ріпу.

Селяни були змушені шукати порятунку в містах, які були закриті заставами військ НКВС. Тоді ж були введені внутрішні паспорти громадянина СРСР із обов’язковою пропискою. Тобто, різко обмежувалася міграція сільських жителів у міста. Україномовних громадян, які з якихось причин не мали при собі посвідчення особи, могли просто затримати на міській вулиці і вивезти за ланцюг військ НКВС у сільську зону, де їм не залишалось нічого іншого, як вмирати з голоду. Отож, кожен, хто жив у місті, задля власної безпеки переходив на російську, а якщо хтось зі села дивом прорвався в межі міста, також одразу переходив на “городську” мову.

Крім того, зі середини 30-х років ХХ ст. землі, села, які були “звільнені” від мешканців таким жахливим чином, заселяли вихідцями з російської глибинки, яких також відривали від власних коренів і які прийшли на цю землю зі своїми звичаями, обрядами і ментальністю. 

Українська мова, ставши “сільською”, була реально небезпечною для життя. Тут можна говорити про втрату ідентичності. Мова, якою думаємо і розмовляємо, є важливим чинником у питанні – хто я?, звідкіля я?, який я є?, фактором власної національної ідентичності, яка, своєю чергою, є важливою складовою ідентичності особистості загалом.

Висновки, актуальні й зараз  

Підсумовуючи, можна дійти висновку, який є актуальним і досі. Отже, перша група психологічних наслідків Голодомору 1932 – 1933 рр. може прирівнюватися до наслідків в осіб, які перенесли катування, в основному психологічні. Тут ідеться і про переживання, пов’язані з очікуванням катування, і про неможливість задовольнити одну з базових потреб, і про переживання, пов’язані із спостереженням мук і смерті близьких людей, і про переживання загрози власному існуванню. У людини виникають почуття безнадії, розпач, пригніченість, виснажливість, наростає тривога і дратівливість, почуття власної недієздатності і зміни індивідуальності, знижується самоповага, толерантність до навколишніх і віра в людей. Із життя зникає задоволення і радість. 

По-друге, втрата континуальності поколінь, традицій, духовності, патріархального укладу життя. Це зробило людей більш беззахисними перед викликами навколишнього світу. В сучасних умовах, за моїми спостереженнями, понад 50% межових і невротичних розладів спостерігається в осіб, які є другим поколінням вихідців із села і які через об’єктивні причини відірвані від своїх коренів.

Втрата важливих чинників, які формують ідентичність людини, призводить до зниженої або нестійкої самооцінки, неможливості прийняти себе самого в цілому.

Усі ці психологічні наслідки, очевидно, призводять до невротизації суспільства, “страх, який живе в кістках” передається з покоління в покоління досі. Серед причин психічних розладів донині відслідковується відлуння страшних подій Голодомору 1932 – 1933 рр., які згодом знайшли свій розвиток в часи репресій кінця 30-х рр. ХХ ст., Другої світової війни і знову голоду 1947 – 1948 рр. та репресій у післявоєнні роки.

Розуміння наслідків Голодомору 1932 – 1933 рр. може стати для спільноти “дорожньою картою” в оздоровленні українського суспільства, поверненні до своїх традицій, мови та духовності.