…Йдемо в Європу по смисли, а не по цінності із супермаркетів

17 – 18 листопада у Харкові відбулись Європейські політичні дебати на тему “Україна – ЄС: посткризові тренди євроінтеграції”. Означена тема на Сході України апріорі вказує на переорієнтацію суспільного інтересу до загальнодемократичних цінностей у регіоні, який традиційно прагнув єднання з Росією. Знаковим є те, що основним ініціатором цієї події виступив “Фонд підтримки демократичних ініціатив Євгена Кушнарьова” за підтримки Інституту глобальних стратегій та Міжнародного фонду “Європейський розвиток”. 

Тетяна Кагановська, президент “Фонду підтримки демократичних ініціатив Євгена Кушнарьова”, кандидат юридичних наук, декан юридичного факультету Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, заслужений юрист України: 

– Ідея проведення такої конференції виникла задовго до того, як питання вступу України до ЄС стало настільки актуальним. Ми хотіли дати можливість подискутувати і зрозуміти бажання, перш за все самим українцям, оцінити європейський вибір, тому що зараз проблема вступу України до Євросоюзу є дуже актуальним питанням, яке хвилює і владу, і суспільство. Однак, ніхто нині не цікавиться, чи готовий пересічний громадянин України зробити цей європейський вибір. Оскільки це не означає лише право вільно в’їжджати та проживати в Європі та користуватися її соціально-економічними благами, а й, перш за все, мислити по-європейськи, а найголовніше – діяти по-європейськи. У цьому випадку необхідно і визнати верховенство права, і дотримання законодавства, і повагу до чинної влади. Відповідно, змінити своє світобачення відносно суспільства і держави. 

А чи так потрібна нам сьогодні Європа, яку розривають власні кризи? Чи має майбутнє Євросоюз в існуючому форматі?  Що може дати оновлена Європа пересічному українцеві? На ці питання й намагались відповісти експерти під час конференції.

Вадим Карасьов, політолог, директор Інституту глобальних стратегій, лідер партії “Єдиний центр” (м. Київ):

– Європейський Союз створювався, як спроба уникнути можливості будь-яких європейських міждержавних воєн. З цією метою Євросоюз блискуче справився. Ніхто не претендує і не збирається встановлювати протекціо­ністські бар’єри, ніхто не збирається боротися за території, не веде ані торгових, ані економічних війн. Військову термінологію змінила мова політиків, економістів, фінансистів. Світ став іншим, можливо, складнішим. Зв’язка Франції та Німеччини стала мотором, що дає можливість дивитись на майбутнє Європи з оптимізмом.

Каріна Стачетті, політолог, керівник департаменту політичного планування міністерства оборони Франції:

– Нинішня криза повинна обов’язково нас об’єднати, незважаючи на те, що є велика спокуса для багатьох країн замкнутись в собі і самотужки долати проблеми. Табу, яке існувало раніше, більше не існує, але це не одностороння проблема. Для того, щоб Україна відбулась в ЄС, ми маємо розділити спільні цінності. Основну проблему складає те, що Україна сьогодні – авторитарна держава. Наші спостереження за розвитком цього процесу призводять до дуже сумних висновків.

Водночас, зрозумілі прагнення українського суспільства до об’єднання з Європою. Але як об’єднати зусилля щодо цього процесу? Асоціація – цього недостатньо. Справа не лише в економічному об’єднанні на основі транзиту газу. Справа в політичному стандарті. Те, що зараз відбувається в Україні, зовсім не є добре для її майбутнього.

Дмитро Видрін, політолог, радник президента України:

– Переживає кризу не Європа, переживають кризу європейці. Це, швидше, криза найціннішого, що є в Європі – тих демократичних цінностей, що так довго формувались на цих просторах. Сила Європи в традиційних стандартах духу. А сьогоднішня криза в тому, що Європа підірвалась, намагаючись дотягнути до цього рівня держави, котрі прийняла. Ми йдемо в Європу по смисли, а не по ті цінності, які може запропонувати супермаркет.

Цікавою була й позиція представників Росії. Ірина Кобринська, представник “Інституту світової економіки і міжнародних відносин РАН”, виконавчий директор “Фонду перспективних досліджень та ініціатив”, наголосила, що на Україну ніхто не повинен тиснути. Україна нікому, нічого “нє должна”. Аргументуючи це, Ірина Кобринська навела приклад Швейцарії, міць якої, за її словами, не в банківській системі, годинниках, чи шоколаді, а в тому, що країна майже нічого не імпортує. Все необхідне для життя виробляється на теренах Швейцарії. Держава є самодостатньою, і проблеми безробіття в ній не існує. 

Її колеги були ще радикальнішими, вказуючи на те, що європейський вибір українців – поняття відносне. Якби сьогодні провести таке саме опитування серед росіян, то результат був би ідентичний: “Все мы хотим жить в Европе”. До честі українських представників, колегам з Росії пояснили, що Україна – не Росія, в сенсі впливів змінених інформаційних потоків. Загальний напрямок російського месиджу: ЄС і Росія мали б дати Україні власні пакети пропозицій. А право України: обрати те, що буде для неї більш вигідним.

Що ж до загальних очікувань українців, найбільш конкретною видається неформальна розмова з радником президента Франції, Надзвичайним і Повноважним Послом Франції в Україні з 2002 по 2005 роки Філіпом де Сюременом:

– Як пояснити пересічному українцеві, що Румунія, де, свого часу, народ розтерзав диктатора, яка до сьогодні наповнена дуже сильними нацистськими настроями, яка веде щодо України доволі агресивну територіальну політику, є членом ЄС. Як пояснити, що Туреччина, з кривавою курдською проблемою вже давно отримала асоціативне членство ЄС?

– Я чудово розумію ваше питання. Я зробив достатньо, щоб лише зрозуміти ваші враження. Справді, в Румунії теж були проблеми. Туреччина – інша справа. Не можна порівнювати Туреччину і Україну. Ніхто не має сумнівів у приналежності України до Європи. Це – факт. Мене завжди вражало, що коли в мене були гості з Парижу, вони нарікали, що в Україні їм бракує екзотики. Гадаю, що всі посткомуністичні країни пройшли через буремні часи. В Україні це більш помітно. Але ситуація тут складніша, аніж та, що була в Польщі, Румунії чи Угорщині. Потрібні правила гри. І ще один момент. Я гадаю, що проблема не в тому, щоб сказати, що Україна взагалі буде інтегрована, і коли саме буде інтегрована. Коли вона буде на достатньому рівні, тоді ми автоматично повинні будемо її прийняти.

– А чи не була згаяна та мить після Помаранчевої революції, коли цього прагнули і еліта, і народ? 

– Можливо. Але мені здається, що це тривалий процес. Я не знаю, що буде через два-три роки. Розповім вам, що вперше я побував у Києві в 1970-му році. З великої відстані я бачу велику різницю. За подіями, за газетами, за політичним життям – є глибокі просування громадської думки, свідомості народу. Це уже інший рівень. І ми теж повинні звернути увагу на цей феномен. У нас, до речі, також присутні еволюція громадської думки і громадянського суспільства. 

Виглядає так, що загалом змінюється світ. 3-5 років – це той час, який фахівці окреслили, як необхідний для переформатування існую­чого світу, Європи і України в ній. Погодьтесь, це не так багато. І ще одне враження від харківських дебатів: наші прагнення до демократичних цінностей та цивілізованих правил життя викликають небайдужість, але повна нездатність хоч щось робити, щоб рухатись у цьому нап­рямку, можуть викликати хіба подив і співчуття. Хоча до спільних проблем Європи і України належить відсутність нових лідерів, здатних прийняти виклики часу.