Як Галичина побувала в... Російській імперії

3 вересня 1914 року російські вояки увірвалися до Львова, який вони  проголосили адмінцентром їхнього "Временного военного генерал-губернаторства Галиция".

Марченки-"Сусаніни"

3 вересня 1914-го роз'їзди 12-ї кавалерійської дивізії 8-ї російської армії доскакали до Львова тому, що 1 серпня того року Німеччина, а 6-го - Австро-Угорщина у відповідь на військову мобілізацію в Росій­ській імперії проголосили тій війну, яка уже невдовзі стала світовою. Галичину ж росіяни блискавично захопили завдяки... українцю Марченкові.

Ні, не танкісту, який вивісив у 1944-му червоний прапор у вікні львівської ратуші. У 1914-му відзначився його однофамілець-полковник - війсь­ковий аташе російського посольства у Відні, який придбав у шефа агентурного відділу розвідувального бюро австро-угорського генштабу Редля план розгортання військ у випадку війни.

Коли про це дізналися у Відні, то відсунули свої війська за Дністер та Сян і росіяни застали їх не в окопах, а на марші до тих рік. Тож не дивно, що масово брали полонених.

Але, щонайменше, один ро­сійський офіцер вирушив тоді у зворотному напрямку - до Відня. Бо в кишені когось із них австрійські контррозвідники, за спогадами їхнього шефа Ронге, знайшли довідничок "Современная Галиция", який видав відділ воєнної цензури при генерал-квартирмейстерові штабу російського південно-західного фронту.

А знайшовши, звинуватили у своїх невдачах... галичан. Бо довідничок ряснів прізвищами наших земляків, які нібито прагнули під Москву.

Та хоч Ронге запевняв, що "брошура стала фатальною для багатьох русофілів", гинули не лише вони. Попри те, що справжніх москвофілів було стільки, аби обрати в 1913-му до Галицького сейму лише одного депутата, австрійці та угорці закатували без слідства й суду близько 60 тисяч українців, яких вони звинуватили у зраді, зокрема жінок та дітей.

Ще близько 100 тисяч вислали до концтаборів. Тільки священиків, за даними Ронге,
ув'язнили 125, а розстріляли 128. Але, зі слів контррозвідника, "часто заарештовували ані в чому не винних людей". А останній австро-угорський імператор Карл, звільняючи в 1917-му тих, хто вижив, визнав: "Усі заарештовані не винуваті, але їх заарештували, аби не стали ними"...

Репресували  їх ще й попри те, що до легіону січових стрільців зголосилися гинути за Австро-Угорську імперію проти Російської 28 тисяч українців. Тоді як чехи й поляки переходили на бік росіян цілими полками ...

"Фраки на... шибеницях"

Щойно після геноциду, який влаштували австрійці й угорці, від них утекли 1915 року з Галичини разом із росіянами або їх насильно зігнали, щоб не поповнювали й не годували габсбурзькі армії, за різними оцінками, від 100 до 500 тисяч українців. 

Бо у серпні 1914 року головнокомандувач, великий князь Ніколай Ніколаєвіч висловив у своєму маніфесті радість із приводу "об'єднання російського народу, який завершив справу московського князя Івана Калити".

А тимчасовий військовий генерал-губернатор Галичини Алєксєй Бабрінскій (нащадок позашлюбного сина Катерини ІІ) запевнив: устрій у ній буде грунтуватися на російських мові й законах. Тож українські громадські й наукові установи та товариства, видання й господарські та кредитні спілки, школи й клуби закрили, а їхню літературу спалили.

Та хоч окупанти й оголосили, що "немає ніякої України, а є лише непереможна Росія, яка в Галичині залишиться назавжди", товари, які перетинали Збруч, обкладали митом. Натомість із Росії прибули 93 чиновники, про яких Бабрінскій писав, що вищої освіти не мав ніхто з них, середню - шестеро. Зате вони генетично засвоїли традиційні для московитів із часів монгольських баскаків мародерство й здирництво.

Відтак створювали безвихідні для галичан ситуації, аби отримувати з цього хабарі. Рядові "визволителі" теж грабували галичан та убивали їх за спроби опору.

А потурав мародерам навіть брат царя - великий князь Міхаїл Алєксандровіч. За спогадами очевидців, він відвертався лише тоді, коли вояки виструнчувалися при його появі, не кидаючи оберемки дорогих речей, награбованих у крамницях.

Завезені тільки до Львова 50 поліцейських із Нижнього Новгорода й 600 городових з інших міст Росії уночі витягали людей з ліжок, а відпускали лише за викуп. Натомість митрополита Андрея Шептицького, священиків, директора Національного музею Іларіона Свєнцицького, архітектора Івана Левинського депортували до Росії...

Коли з 9 по 11 квітня 1915 року Галичину відвідав цар Ніколай ІІ, то поляки з магістрату Львова переодягли у фраки... повішених при в'їзді до міста, а шибениці прикрасили квітами. Чи то засвідчили цим свою адаптацію до Євразії, чи то наважилися на сарказм...

"Ми, українці, збагнули..."

За даними історика Дмитра Дорошенка, який представляв у Галичині російський "Союз міст", у дорозі переселенці платили "братам-слов'янам" навіть за склянку води. Коли ж товарні вагони з ними прибували вглиб Російської імперії, то деякі з них переповнювали діти, які збожеволіли або помирали...

За даними ж історика Наталії Полонської-Василенко (доньки генерала Меньшова), з Галичини та Холмщини, Волині й По­ділля, що входили до складу Російської імперії, депортували
6 млн осіб. Навіть у тому хаосі, який супроводжував відступ росіян, Київському комітету допомоги біженцям вдалося зареєструвати 3,3 млн  переселенців.

Лідер російської партії кадетів Мілюков назвав усе це "європейським скандалом". А думку наддніпрянців висловив Дорошенко: "Ми, київські українці, збагнули як слід, що таке уявляє собою "освободительная" війна і яку долю готують нашому народові її подібні наслідки".

Відтак, вступаючи до громадських організацій, що намагалися хоч трохи допомогти депортованим, наддніпрянці розпочали згуртовуватися й від­новлювали свої підпільні партії, розгромлені на початку війни. Саме тому в березні 1917-го у Києві було кому організовувати Центральну Раду. Та й царя скидали разом із петроградцями солдати Волинського полку, мобілізовані в Україні.