“Голодомору не було!”
Міхаїл Горбачов, екс-президент СРСР, про посуху і колективізацію
Міхаїл Горбачов, екс-президент СРСР, про посуху і колективізацію
Російський політичний істеблішмент не просто не хоче згадувати сталінізм, російські політики відмовляються давати моральні оцінки трагічному совєтському минулому, тим паче ухвалювати правові документи, які б засуджували злочини комуністичного режиму. Схоже, не тільки пересічний російський обиватель, але й останній президент СРСР, лауреат Нобелівської премії миру Міхаїл Горбачов не лише не знає, але й не бажає знати те, що відбувалося в Україні на початку 30-х років минулого століття.
Власний кореспондент "Пошти" у Москві мав нагоду поговорити з "архітектором перебудови".
- Міхаїле Сєргєєвічу, ви погоджуєтеся з тим, що метою Голодомору в Україні було знищення українського народу?
- Думаю, що це необ'єктивна політична оцінка, яку намагаються накинути українські політики громадськості пострадянського простору, західним політичним колам. Голодомор був і в Росії, і в Казахстані. І в моєму рідному селі 40 відсотків населення вимерло. У мого діда шестеро дітей померли з голоду. І його до Сибіру вислали. Це була страшна посуха... і плюс, це відбувалося після завершення колективізації. Землеробство і селяни були дуже підірвані.
- Тобто, у тому, що Голодомор був в Україні, винна природа, посуха?
- Абсолютно, насамперед! Наступного року врожай був добрим.
- Тож політичне керівництво СРСР не відповідає за злочини проти свого народу?
- Ви дуже педалюєте на методах сталінського керівництва. Колективізація відбувалася законно. Правда, не знаю, чи варто було її проводити...
Розмовляв Віктор Тимошенко, Москва
| До теми |
Незавершена історія |
|
Живим свідком Голодомору була свекруха моєї сестри, тітонька Катя із села Ново-Васильківка Васильківського району Дніпропетровської області, яка розповіла мені цю жахливу історію. Народилася Катруся у порядній селянській сім'ї, де всі працювали на землі, поважали та любили один одного. 1932-го їй виповнилося 18 років, була вродливою та дуже доброю. У 1933 році від голоду вимерла вся її сім'я: тато, мама та брат. Геть знесилена вирішила йти до міста - там голоду не було. До Дніпропетровська (180 - 200 км) вона вирушила з надією на порятунок, та сил для цього було замало. Все йшла і йшла, знесилена падала на траву, засинала, прокидалася і йшла знову. Найбільше в цій розповіді мене вразило те, що на узбіччі дороги вона бачила багато мертвих. Ці люди не дісталися міста. Їх тіла ніхто не збирав, не хоронив, та їй усе це було байдуже. ... Катруся, лежачи на траві, розплющила очі. Не одразу зрозуміла, де вона. Хтось кликав. І цей хтось усміхнувся їй, як ангел, і подав шматочок хліба. Він узяв її за руку і повів через поле, повторюючи прості слова: "Ти повинна жити!" Хлопець привів її на тік, де працював. Там було їхнє спасіння. За важку працю платили їжею. Двічі на день тарілка супу і шматок хліба. Але це була дуже висока платня, бо вона вартувала життя. Пізніше Катруся повернулася з нареченим у своє село, де вони й одружилися, народили трьох гарних діточок. Але тут знову біда - почалася війна. Чоловік пішов на фронт і не повернувся. Діточок Катерина піднімала сама, працюючи вдень і вночі у колгоспі. Щоразу, коли я бувала у сестри, тітонька Катя знову і знову розповідала мені свою історію. Померла пані Катерина у 90 років, коли я вже була в Італії... Лариса Погонишева, Аквіла, Італія |
