Суб’єктивні враження про російську столицю

“Понаєхалі тут! Москва нє рєзіновая”, – так звучить чи не найтрадиційніша московська фраза останніх десятиліть. Ще коли вулицею Горького (нині Твєрскою) ходили вимучені тотальним дефіцитом жінки з навантаженими торбами та у домашніх капцях, її можна було почути щомиті. Тепер, після трагічних та зловісних подій 11 грудня на Манежній площі, ця сакраментальна фраза, прихована за тонким шаром політкоректності, вирвалася назовні і навіть набула більш лиховісного забарвлення.   

Я звикла, що міста, які виглядають, як місця бойових дій у сюжетах телевізійних новин та газетних репортажах, насправді значно спокійніші. Навіть тоді, коли я, не на жарт перелякавши всіх друзів і знайомих, вирушила на Різдво до Вифлиєма в розпал антифади. Проте Москва вразила мене під час недавньої подорожі не кількістю міліції на Манежній площі і навіть не заворушками поблизу Київського вокзалу, яких нам із сином довелося уникати. Ні, на московських вулицях, у транспорті та магазинах вражає передовсім розлита в повітрі агресія і мовчазна згода із тими, хто активно висловлює свою позицію, озброюючись битами та кастетами.  

Моїй подрузі-казашці, знаному в Москві кінокритику, лауреату численних премій та учаснику усіляких топ-десяток, довелося почути сакраментальну фразу про “понаєхалі” у маршрутці від бабці у плетеному береті, яка до того ж супроводжувала свої слова штурханами. “Москва для москвичів!” – додала вона. “А ваше прізвище Голіцина чи Оболєнская?” – поцікавилася подруга. Маршрутка відповіла дружним реготом. Того разу все обійшлося.

Проте буквально наступного дня у супермаркеті їй так легко минути агресію не вдалося: молода жінка хваткою бультер’єра вчепилася у її сумку і вимагала негайно залишити межі Росії. “Це моя батьківщина! Вона не для тебе, гнида чорномаза”, – розпиналася корінна, мабуть, москвичка із передмістя. Лише коли подруга викликала міліцію і перерахувала в телефон усі статті Кримінального кодексу РФ, де йдеться про розпалювання міжнаціональної ворожнечі тощо, борчиня за чистоту раси ретирувалася, залишивши, утім, коло явних симпатиків. “Чого ви тішитеся? Це ж фашизм. Нового Гітлера не боїтеся”, – запитала молодих людей, свідків інциденту моя подруга. “А хай би прийшов, – відповіли ті. – Він підняв економіку”. “А те, що він планував каструвати слов’ян, вас не тривожить?” – поцікавилася явно краще обізнана у світовій історії Діляра. “Не знаю такого. Я читав “Майн Кампф”, там про це не написано”, – сказав житель мегаполіса.

Мене завжди дивувало, як у народу, де в кожній родині є жертви політичних репресій, Йосиф Сталін може здобувати перші місця у рейтингах видатних людей. Тепер це виглядає не надто актуальним. Тепер варто дивуватися, як у країні, яка пишається передусім тим, що  звільнила Європу від фашизму, мешканці столиці читають “Майн Кампф” та чекають на пришестя Гітлера.

“Що будете робити? – запитала я під враженням московської атмосфери у таксиста-таджика. – Повернетеся додому?” “Ні, – спокійно відповів він, – візьму патика. Буду битися. Мені або вдома з голоду помирати, або тут воювати”. Отож, натягнена пружина московської ситуації може вистрілити так, що гул піде далеко за межі столиці.

Тут можна пригадати дотепну та сумну водночас кінокартину Серхіо Арау “День без мексиканця”. У фільмі йдеться про те, як одного дня у Каліфорнії дивним чином зникли усі мексиканці. І благополучний штат опинився у колапсі. Звичайно, каліфорнійці не виходять на вулиці своїх міст з бейсбольними битами (хоч батьківщиною бит є саме США, а не Москва). Проте фраза “понаєхалі” часто звучить і в політкоректній Америці. Але всі “чорні” роботи виконують у них саме південні сусіди. Так само, як у Москві водять маршрутки, стоять за прилавками та будують будинки вихідці із колишніх республік Середньої Азії. Та з України. Тому вважати те, що відбулося у грудневій Москві проблемами, які не стосуються нас, не варто. Сама чула, як на одній із московських радіостанцій  чоловік, якого ведучій представили “експертом” сказав, що не розуміє, чому москвичі воюють із кавказцями, адже відомо, що переважну частину важких злочинів скою­ють українці та білоруси.

Повторювати помилки минулого, коли європейські обивателі вважали, що фашизм торкнеться не їх, а тільки сусідів, не варто. Ксенофобія – річ підступна і завжди торкається кожного.

А може, й не все так погано, адже вже у неділю в Москві відбувся мітинг під гаслом “Ні – фашизму та ксенофобії!”, у якому  взяли участь тисячі москвичів різних національностей, зокрема й етнічних росіян. Сподіватимемося, що тіні минулого так ними і залишаться.

Львів – Москва – Львів