Держави Південної Азії та Далекого Сходу готові повибивати одна одній очі. Артилерійськими снарядами…

Артилерійська дуель на Корейському півострові, що у вівторок спалахнула буквально на рівному місці, вчергове нагадала, наскільки вибухонебезпечною є обстановка в регіоні, якому пророкують роль головної арени світової політики XXI століття. Дивлячись у майбутнє, тут досі пам’ятають старі образи, чекаючи лише слушної нагоди, щоб повибивати очі сусідам.

Конфлікт на Корейському півострові спалахнув ще в середині ХХ сторіччя, і з того часу не тільки не врегульований, але навіть стає ще запеклішим. Те саме стосується і розколу Китаю. Хоча ніхто зараз не очікує силового сценарію між материком і Тайванем, потенційно його не можна заперечити. Неспокійно і всередині Китайської Народної Республіки, де 20-мільйонний уйгурський народ спить і мріє про проголошення незалежної держави. Постійна напруженість у Південній Азії пов’язана із проблемою Кашміру – наслідок недолугого розділу Британської Індії на незалежні Індію та Пакистан. На цьому тлі російсько-японська суперечка з приводу Курильських островів – сварка через пасочку на дитячому майданчику.

Не забуваймо також про задавнені історичні порахунки, які періодично загострюються: між Китаєм і Японією, Японією й обома Кореями й навіть, хоча й у значно делікатнішому вигляді, між Японією та країнами Південно-Східної Азії – Сінгапуром, Малайзією та Індонезією. Окрема проблема, про яку воліють не говорити – перебування американських військ на території Японії та Південної Кореї, що, з одного боку, дає обом країнам гарантії безпеки, а з іншого – нагадує їм про статус партнерів другого (чи, може, й третього) сорту.

Усю другу половину ХХ століття Європа займалася тим, що намагалася осягнути уроки його першої половини, щоб не допустити повторення жахіття світових воєн. Зрештою, це вдалося. Хоча деякі європейські нації час від часу переживають націоналістичні сплески і прагнення до “відновлення історичної справедливості”, не вони визначають суть стосунків у Старому Світі.

Натомість в Азії після Другої світової війни голов­ним процесом була деколонізація, а утворення нових держав власне й сприяє підйому націоналістичних настроїв. Після корейсько-корейського конфлікту 1953 року, що став першим реальним бойовищем “холодної війни”, покровительство над своїми сателітами з боку світових монстрів у вигляді СРСР і США лишень сприяло консервації конфліктів.

Після закінчення “холодної війни” провідні азійські країни бурхливо розвивалися, саме вони – від Китаю та Індії до Індонезії, Таїланду й В’єтнаму – отримали чи не найбільше вигод від глобалізації. Однак економічний динамізм і загальне зростання впливу континенту не тільки не сприяли вирішенню давніх конфліктів, але й почасти послужили їхніми каталізаторами. Адже амбіції багатьох держав зросли, а з ними пішло вгору й бажання звести порахунки з колишніми кривдниками.

Але повернімося до того, з чого почали – до стрілянини між двома Кореями. Як не дивно, але долю Корейського півострова ніколи не вирішували тільки корейці, водночас нині ступінь залежності від зовнішніх сил максимальна. За всіма прогнозами початку 1990-х, північно-корейський режим мав занепасти відразу після СРСР, але він пережив “старшого брата” вже майже на 20 років. Пхеньян прикриває Пекін, причому аж ніяк не з ідеологічних міркувань. Китаю значно  миліший існуючий статус-кво, ніж перспектива отримати під боком об’єднану Корею під американським впливом. Водночас США вирішують свої проблеми. Їх дратує загадкова невразливість Північної Кореї, яка відверто дражнить американців своїми центрифугами й ракетними випробуваннями. При цьому наявність північнокорейського фактора – переконливе обґрунтування для зміцнення й розширення американської військової присутності в Азійсько-Тихоокеанському регіоні.

Тож переплетення старих політичних та територіальних образ із міждержавною економічною конкуренцією, що постійно загострюється, і надсучасними військовими технологіями (у тому числі ядерними, як в “нових” ядерних державах – КНДР, Індії та Пакистані) може обернутися найнесподіванішою ситуацією. Дай Боже, аби без війни…