"Пекло - це інші"
(Жан-Поль Сартр)

"Ваш будинок визнано аварійним з небезпекою можливого обвалу. Ваше звернення з проханням про відселення  перебуває на контролі й вирішується, згідно з чергою появи квартир. Зараз розв'язати проблему не можемо. Ви можете оскаржити наше рішенням в суді, згідно із законом України..."

Такі листи мешканці восьми львівських будинків отримують чи не щомісяця. Крім  безнадії та нових походів до Ратуші, вони ні на що не надихають. Тільки стеля, яка час від часу падає, змушує мешканців знову і знову оббивати пороги міської ради.

Марічка Ільїна

Так виглядає подвір'я будинку в самісінькому центрі Львова - на площі Різні, 13

Вирок за підписом чиновника

У будинку на площі Осмомисла, 2, "аварійна проблема" триває вже вісім років. За цей час пані Ольга  вже встигла побувати в  лікарні, відсвяткувати 150-річчя будинку та на власні очі побачити, як частина її балкона впала на жінку, що йшла тротуаром.

- Якось я зайшла до ванної, аби набрати  води, то мене звід­ти винесли працівники "швидкої", - скаржиться  пенсіо­нерка Ольга Ракута. - Штукатурка товщиною з п'ять сантиметрів впала прямісінько на мене. Не знаю, скільки я тоді пролежала, добре, що двері були  відчинені й сусідка мене врятувала. Зі струсом мозку пролежала в лікарні три тижні. Всі довідки та виписки  зберігаю й досі, бо комі­сія з міськради щоразу їх перевіряє. Від мене тоді й дочка переїхала, пішла на квартиру, бо боялася за двійко дітей. Тож тепер живу одна. А листів з обіцянками відселити в мене вже 50. Щоразу тільки підпис чиновника змінюється: то Квик, то Желіско, був навіть від Садового...

Улітку в трухлявому будинку можна ще пожити, а ось узимку ситуація стає нестерпною. Каналізаційні труби замерзають. По воду жінці, інваліду І групи, доводиться ходити в сусідні будинки, аби справити природні потреби - вдаватися до хитрощів: ходити в гості, до кафе або шукати громадські вбиральні. А минулої зими підлога на кухні протрухлявіла і вкрилася дірками настільки, що господиня квартири могла вітати своїх гостей, щойно ті заходили в під'їзд (!). З міськради тоді прислали майстрів, і вони нашвидкуруч заляпали шпарини цементом, аби "не дуло", патьоки від роботи й досі красуються на стіні під'їзду. Сама ж квартира зсередини нагадує фільми жахів, усі стіни доїдає грибок, зелена пліснява замінила шпалери на кухні. Коли ж відвалюється частина стіни, пані Ольга гвіздками прибиває старі килими і каже: "Аби очі не муляло..." .

А от другій частині будинку пощастило куди більше. Стіни ще не світять цеглою, і вікна й досі на одному рівні. Сусідка пані Ракути, теж пані Ольга,  сама в будинку не мешкає, а тільки здає свою квартиру на винайм подобово. Заночувати в двокімнатній квартирі на площі Осмомисла можна за 150 - 200 гривень, клієнтів не бракує. На закиди про жахливий стан будинку, власниця відповідає: "Ремонт...", а у відповідь все частіше доводиться чути, що він у них якийсь перманентний...

Знести можна, відселити - зась!

Друзями з нещастя можна називати мешканців будинку, що на вул. Янки Купали, 5. За їхніми плечима 27 років аварійного стажу і жодного поступу вперед. У гості давно ні­кого не запрошують, бо сором таке показувати. Ніжки старої шафи ось уже кілька років як  проткнули гнилу підлогу. Коли сусідка зверху ходить по квартирі, то можна з впевненістю казати, куди саме вона пішла. Доріж­кою сипеться тиньк. Стеля тут теж падала, ще 1995 року, але, на щастя, в кімнаті нікого не було. Та най­більшого страху натерпілися під час буревію, старе дерево звалилося на будинок і потягнулася тріщина.

- У мене тоді на серці похололо, але будинок встояв, - пригадує Любов Кукурік. - А ось тепер щоразу під час дощу розставляємо у кімнаті відра, аби будинок не затопило.

Чорний гумор по-ратушанськи

В іншому кінці  міста, на вулиці Світанковій (Сихівський район), останні дні доживають старі будинки вій­ськового містечка. За міцністю вони вже скидаються на карткові. Чотири десятиліття минуло від того часу, як розпочали виселення звідти людей. Із 16 сімей, які тут мешкали, квартиру не отримали тільки троє.

1992-го комісія визнала будинок не те, що аварійним, а підписала указ на його знесення. А віз і нині там... Тетяна Шпорт мешкає у будинку з двома дітьми, одній 17, іншій 8 ро­ків. Дівчатка вже встигли за­робити собі хронічні хвороби - застуда впродовж цілого року. Опалення в будинку немає, ви­кручуються тим, що збирають хмиз на місцевому смітнику. Во­ду постачає війсь­кова частина, та робить це лише з доброти людської, жодних зобов'язань перед мешканцями у військови­ків давно нема, відповідаль­ність за усі будинки перекладено на плечі міської ради. А поки остання мудрує, куди переселити людей, пані Тетяна ділить помешкання не тільки з дітьми, а й зі слимаками та ...щу­рами. Через те, що поблизу будинку - сміттєзвалище, гризуни грі­ються у людських житлах.

- Якось Тетяна зранку хотіла вдягти молодшу доньку, - розповідає сусідка . - Взяла до рук одяг, а він напівзгризе­ний... Те саме і з хлібом, було, що щу­рі стягнули зі столу цілу буханку!

Одяг за кілька днів тут пліснявіє і прати його марно, доводиться викидати. Взимку дороги замітає снігом, і діти не мають змоги йти до школи, або, як варіант, самотужки розчищають дорогу. Не краща ситуація, коли падають дощі, через болотяні перешкоди мати переносить доньок на руках. Винайняти квартиру в іншому місці не дає змоги мізерна зарплата  в 500 гривень. Жінка чи не найчастіше відвідує Ратушу з проханням допомогти, а там має справу зі зневагою та хамством.

- Ще коли на посаді була пані Желіско, Таня вкотре прийшла по допомогу, - продовжує сусідка. - На білому листку чиновниця олівцем намалювала будинок  і простягнула їй зі словами: "Беріть і живіть!"...

Сусід пані Трач Сергій Романчишин не відчинив двері "Пошті", та його будинок не відчиняє дверей вже давно, оскільки вони тримаються тільки на клямці замка. Чоловік потрапляє в своє помешкання через вік­но. До міської ради не ходить - втомився... Рік за роком минає у зачарованому колі: від Ратуші додому ні з чим.