Нині – їхній день
Три львів’янки – дуже різні, але в чомусь суттєвому подібні. Вони багато працюють, навіть тоді, коли вже з повним правом могли б собі дозволити відпочити. Але працюють – навіть у власні іменини. Що це – жіночий трудоголізм? Спитаємо про це у них.
Віра (Вікторія), відома львівська художниця-графік, лауреат конкурсів “Мистецтво книги України” (в доробку художниці – оформлення двох сотень книжок, серед яких понад 30 – дитячих, зокрема перший український буквар. Безліч виставок і призів):
– Художник просто не може не працювати. Навіть коли він зовні відпочиває, задіяні його думка і уява. А коли й вони зайняті чимось буденним, лишається активною підсвідомість. До речі, виставка, яку я готую, так і буде називатися – “Андеграунд підсвідомості”. Зараз розробляю сценарій презентації з перфомансами, в яких поєднані слово, художній символ і пластика. Планую також, як завжди, взяти участь в “Осінньому салоні-2010”.
Коли говорять про мої роботи, часто вживають термін “фантастичний реалізм”. Це зовсім не означає, що вони відірвані від реального життя – просто я шукаю новий ракурс у погляді на нього.
Ми дивимося в небо. Називаємо його космосом і всесвітом – і не заглядаємо у всесвіт своєї душі. Ми шукаємо життя на інших планетах – і не зауважуємо його у власному серці...
– Ваше друге ім’я – Вікторія, тобто “перемога”...
– Символіка імені багато значить для мене. Навіть мій мейл – ”Віраніка”. Якщо основа життя – віра, то, я впевнена, прийде і перемога.
– Нових перемог і нових призів вам, Віра-Вікторія!
НАДІЯ, голова ОСББ “Надія-НЛ” (абревіатура означає “об’єднання співвласників багатоквартирних будинків, скорочення НЛ – стару вулицю Нечуя-Левицького, а сама назва – те почуття, яке, хоч і вмирає останнім, але, на жаль, часто залишається за порогом ЖЕКу):
– Слово честі, я не шукала собі зайвої роботи. Це вона мене знайшла. До пенсії працювала бухгалтером, і не снилося, що буду відповідати за все, що відбувається в старому домі – де замкнуло чи замерзло, де тече, димить або іскрить. У мене чоловік, заміжні дочки і три онучки – є ким опікуватися. Але просто набридло дивитися, як руйнується наш чудовий дім, йому вже 103 роки – і без капітального ремонту!
Погляньте на барельєфи під дахом – ці кам’яні жінки плачуть і буквально волають по допомогу! Дах тече, стіни тріскаються, балкони сиплються, сходи провалюються, підвальні приміщення захопили рейдери і закрили доступ до комунікацій. Та комунальні служби твердіші за камінь.
Після безрезультатних звернень до ЖЕКу самі частково відремонтували дах і балкони, встановили домофон, упорядкували під’їзд. Так ми прийшли до утворення ОСББ. Частина комунальних платежів витрачається на благоустрій, і держава виділятиме кошти на ремонт. І все – контролюється, а не йде бозна-куди.
От і довелося, порадившись зі сусідами, кинутись на амбразуру! Так ми з чоловіком, який є душею і опорою всієї справи, стали посередниками між пожежниками, ремонтниками і судовими виконавцями. Другий рік судимося за підвали: нібито всім усе ясно, а справа буксує.
Ми любимо Львів і намагаємося відродити дім у первісному вигляді. Реставрували вхідні та сходові двері. Навіть вдалося відтворити старовинні матові малюнки на склі. У дворі поставили нову огорожу, плануємо розбити квітник і зробити дитячий майданчик. Нарешті за багато років почали відмиватися старі сходи, на яких тепер ідеальна чистота...
Укотре переконалися: хочеш щось зробити добре – роби це сам. Стосунки з органами влади? З нашого боку – лояльні, з їхнього – нейтральні. Всі – за, але...
При всіх “але” нас не залишає надія на те, що дім, нарешті, буде приведений до ладу справжніми господарями, якими повинні бути всі мешканці. Щоб не плакало каміння і всміхалися один одному сусіди.
Любов, “Кіоск довіри” (Сихів, торговий центр, газетний кіоск):
– Я, наприклад, не хочу працювати. Мені не буває нудно на самоті – я можу просто так відпочивати на дачі, слухати тишу, читати книжку. Завжди маю про що думати. Мені цікаво з людьми, але добре і без них.
Усе життя пропрацювала на телеграфі, причому багато років – начальником зміни. Постійно – у режимі телеграм: швидко, терміново, миттєво переключаєшся, ніколи не розслабляєшся, контролюєш мінливу ситуацію.
У кіоску – те саме, але ще напруженіше. Тут постійно “гаряча лінія”. Гроші, люди, розмови. До тисячі покупців на день, а то й більше.
Чому, питаєте, працюю? Бо вмію добре рахувати. У дочки троє дітей-школярів. Пільги за багатодітність вона втратила, тому що вдруге одружена (перший чоловік загинув). Гуманно, правда? Дохід на сім’ю – від трьох до п’яти тисяч. Мало! Онукам тільки на бутерброди та шкільні сніданки йде до 200 грн на тиждень. Нова форма – 240-300 грн. Взуття – теж дорого. А рюкзаки по 150, а зошити, а щоденники? Підручники будуть лише в листопаді. Треба все скачувати з інтернету або робити ксерокопії – теж “кучеряво”. От і спробуй не працювати.
Мені чомусь багато хто несе свої історії, переживання, проблеми. Наприкінці дня – голова отакенна! Але нічого не можу зі собою вдіяти: всім співчуваю. Для самотніх відкладаю газети зі знайомствами – навіть коли чорний “Мерседес”, вага 80 кг, шукає червону “Ниву” з параметрами 90-60-90. От ви смієтеся, а я вже нічому не дивуюся.
Щодня зранку роблю бліц-перегляд нових надходжень. У мене, між іншим, приблизно 600 назв газет, журналів і так далі. Мушу хоч поверхово знати, що кому порадити. Ні, робота непогана і потрібна людям, але трохи б відпочити.
Вони такі різні і водночас схожі своєю любов’ю до рідного міста, до людей, яким вони – кожна по-своєму – віддають свою працю і свою душу. І хай кожен з нас привітає сьогодні свою Віру, Надію, Любов...
Ірина Данчева
