Олег Скрипка про джаз, фестивалі та Коктебель

Можливість поспілкуватися з Олегом Скрипкою з’явилася у кореспондента “Пошти” на Восьмому міжнародному фестивалі “Джаз Коктебель”. Скрипка і джаз. Навряд чи львівських поціновувачів творчості музиканта насправді здивувала ця метаморфоза, бо власне львів’яни були одними з перших, хто мав змогу почути й побачити його джазовий концерт. Відтак і розмова почалася з питання про джаз.

– На “Джаз Коктебелі” і в самому Коктебелі я вперше. Фестивальна тусовка тут дуже сильно відрізняється тим, що з’їжджається інтелектуальна цікава публіка, яка слухає гарну музику, шукає позитивних вражень та мистецьких пригод. За розголосом цьогорічний “Джаз Коктебель” – це фестиваль номер один в Україні. Мої “антени” налаштовані дуже гостро, відчуваю, як публіка реагує, і можу стверджувати: існує дуже сильний ажіотаж довкола цього фестивалю. Я дуже вдячний організаторам, що запросили мене з моїм новим проектом.

– Що Вам більше подобається – організовувати фестивалі чи брати в них участь?

– Брати участь. Хочу пояснити, чому я організовую фестивалі. В Україні дуже мало мистецьких подій. Водночас в них є велика потреба, що і доводять наші фестивалі. Є багато артистів, які потребують представлення на великій сцені. Мій досвід показує, що програму зібрати нескладно і жодних проблем із творчим наповненням у нас немає. Насправді, його вистачить ще на кілька фестивалів. Наприклад, у мене виникла ідея влаштувати фестивалі у Криму або в Харкові.

– Чи спостерігаєте Ви за тим, як змінюється український джаз?

– Я не є спеціалістом із джазу, але нині багато українських виконавців роблять поєднання джазу й етнічної музики. Кажуть, що український джаз є, він дуже сильний, але, як завжди, українці набагато краще представлені за кордоном, ніж у себе вдома. Наші виконавці багато концертують на великих світових фестивалях. При цьому я бачу такі перспективи: якщо у нас працюватимуть і створюватимуть відповідні тусовки, то і джаз буде в порядку. Нині те, що Коктебель став столицею українського джазу, – позитивний факт для самого джазу. Тут працюють, тут можна побачити серйозних виконавців, є місце, де джазовикам можна кинути якір.

– Як вибираєте одяг для рок-виступів і для джазу? Хто Вам у цьому допомагає?

– У мене завжди була мрія виступити в білому піджачку. Насправді джаз – це “непильна” робота (сміється). На рок-концертах мені потрібно носити і баян, і гітару, тому якісь вишукані “фінтіфлюшки” зразу повідлітають, а в джазі піджачок одягнув і можна виступати.

– У Вас полтавське коріння... Часто буваєте там із концертами?

– Мої батьки з Полтавщини. З концертами там буваю нечасто, бо не запрошують. Усі думають, що Скрипка їде, куди хоче. Насправді, щоб відбувся концерт, потрібно, щоб було запрошення. Це питання до організаторів, які не возять на Полтавщину українську музику.

– А як з виступами у Східній Україні: Луганськ, Донецьк... Туди запрошують?

– Ні. З Донецьком у нас почалися проблеми від 2004 року. Загалом кількість концертів на Лівобережній Україні зменшилась удесятеро. Зараз лише починається певний прорив – ми з “ВВ” їдемо в Харків на “Печенізьке поле” – хороший фестиваль, хороша програма, майже українська музика. Українські виконавці у Харкові – це виняток із правила.

– З ким із джазових виконавців хотів би виступити Олег Скрипка?

– Мені дуже подобається гурт “Даха Браха”. До речі, з їхнім продюсером, режисером Владиславом Троїцьким ми жили в одній кімнаті в гуртожитку шість років. Адже театр “Дах”, який об’єднує всі ці проекти, походить із театральної студії, в якій навчалися ми з Владом. Цей гурт дуже гарно представляє українську музику в усьому світі. Загалом у мене не такі сильні амбіції, щоб робити проекти із серйозними джазовими виконавцями. Мені у джазі треба ще попрацювати. Поки що весь мій досвід – це робота з оркестром Олега Бутмана в Харкові, а також спроба зробити “солянку” в джаз-кафе разом із відомим джазовим піаністом Володимиром Соляником.

– Чи можете розповісти докладніше про свою джазову програму?

– Колектив, з яким я приїхав у Коктебель, називається джаз-кабаре “Забава”. Сама програма складається з двох частин. Перша частина – це пісні Богдана Веселовського, який мешкав до війни у Львові. Попри те, що це одна з ключових осіб українського довоєнного джазу, сьогодні він фактично не відомий. Друга частина – це джазові обробки моїх пісень, а також відомих пісень радянського періоду.

Те, що я представляю, – це джаз-кабаре. Ця культура не сильно відома у нас, тому що  Радянський Союз, на жаль, на той період випав із загальносвітової тенденції, коли кабаре було популярне в Європі і за океаном. І я хотів би не те що відродити, а зародити цю традицію у нас. До слова, першими цю мою програму побачили львів’яни. Мушу сказати, що був здивований, як гарно цей ретро-джаз сприйняла львівська молодь.

– Львівська публіка Вам подобається?

– Так. Утім цю програму добре сприймали і в Луцьку, і в Рівному, і у Вітебську на “Слов’янському базарі”. А нещодавно я приїхав із Москви, де також концерти відбулися з успіхом.

– Наскільки важливим є контакт із глядачами під час концерту?

– Для ефективного існування на сцені має бути активний прийом-передача, тобто ти  працюєш, щось віддаєш і бачиш, як змінюється настрій публіки. Це називається позитивно-зворотний зв’язок, йде накачка енергії і відбувається резонанс. Цей резонанс чи творчий катарсис є завданням кожного артиста. Якщо накачати енергії, ця енергія потім повертається. Це дуже важливо. Збоку здається, що артист витрачає багато енергії, насправді ж він отримує енергію від людей.

– Що для Вас танцювальна музика? Розкажіть про роботу ді-джеєм.

– Дискотека відтворює найтаємніший мистецький акт людства. Танці біля вогнища після поїдання мамонта – це були перші дискотеки, коли люди входили в транс від рухів. Для цього потрібна темрява і блиск вогню. Це транссексуальна енергія. Мені подобається спрямовувати її в добре русло. Можна крутити жорстку, брутальну енергію, а можна добру, душевну. На дискотеці публіка не захищена. Людина накачується енергією, і що добріша твоя музика, то кращою енергією накачується людина. У мене є хороший матеріал і ідея створити українську дискотеку. Я кручу українську музику, музику етнічних народів, ту музику, яка рідко звучить на дискотеках. Я їжджу світом і всюди кручу одну й ту саму музику, ті самі треки. Світ уніфікується і втрачає свою модифікацію. З точки зору глобалізму, це класно, а з іншого боку – це втрата індивідуальності. Варто популяризувати українську танцювальну музику, яка має перспективу, але не має мережі поширення, на жаль. З іншого боку, у мене немає конкуренції, тому я – єдиний у світі український ді-джей.

–  У Вас є мрія? Власне мрія, не мета... 

– Мрія і мета для мене одне й те саме. Глобальної мрії не маю, але можна сказати, що вона втілюється на фестивалі “Джаз-Коктебель”: щоб усім було добре. Адже тут маса позитивно налаштованих людей. Фестивальний рух нині є дуже серйозним інструментом спорудження культурної будівлі нашої країни. Він є хорошою противагою телебаченню, яке тепер не найкраще налаштоване на культурне суспільство. Фестивалі дають життя, вони створюють нові ідеї, нові напрямки.

– Ви  переклали українською пісні Віктора Цоя. Хто на черзі?

– Віктора Цоя я переклав ще більш як 10 років тому. Після цього були пісні Володимира Висоцького. А от  В’ячеслава Бутусова (“Наутілус Пампіліус”) я переклав французькою мовою. Ще недавно переклав українською відому пісню “Как много дєвушек хороших”. Загалом у мене є переклад багатьох відомих російських пісень (“Гоп стоп”, “Постой паровоз”).

– Зараз знову вибори, а тому просто не можна не спитати: будете когось підтримувати на місцевих виборах?

– Не скажу, що не буду. Просто на даний момент не отримав достойної пропозиції. Якщо хтось із кандидатів запропонує хороший проект, який буде цікавим суспільству, то чому б і не попрацювати. Чому б не використати цей передвиборний період для реалізації хорошого проекту.

– Були випадки, коли слава і популярність Вам заважали?

– Слава – це потужна зброя. Її можна використовувати, як захочеш. Вона допомагає реалізовувати цілі, це позитив. Слава допомагає втілити в життя певні ідеї, наприклад, потрапити на потужний фестиваль, на який простому артисту, не менш фаховому, потрапити набагато складніше. Але якщо я захочу полежати на пляжі (особливо на нудистському), то це зашкодить.

– Що таке любов для Олега Скрипки?

– Любов – це атомний реактор життя, який наповнює нас і все довкола нас енергією. Якщо в людині десь там глибоко немає цього реактора, то, по-перше, вона швидко гасне, а по-друге, вона не ефективна. Це опорна точка діяльності людини – кожна людина щось любить, їй щось подобається. Чим більше людина віддає, чим більше розпалює навколо себе світла, тим більше вона стає помітною, ефективною та щасливою. Любові треба вчитися.

– Як часто Вам кажуть, що з Вами приємно і легко розмовляти?

– (Пауза.) Це був комплімент? Дякую.

– А Ви часто робите компліменти?

– Іноді буває. Ми живемо в емансипованому суспільстві, й іноді жінки роблять настільки тонкі та вишукані компліменти... Чоловіки розучилися робити компліменти. Тому ще раз дякую.

Наталя Цапик