Андрій Кутний, доктор архітектури
Цього року Європейська комісія з культури нагородою Європейської Співдружності за культурну спадщину “Europa Nostra Awards 2010” у категорії “наукові дослідження” вперше відзначила українця. Попри те, що на цю нагороду мають право претендувати тільки країни ЄС.
Однак про недогляд не йдеться. Уможливило таку ситуацію те, що наш земляк, львів’янин, член українського комітету IKOMOС, доктор архітектури Андрій Кутний є доцентом кафедри історії архітектури, архітектурних досліджень і охорони пам’яток Мюнхенського технічного університету і серед претендентів фігурував саме як працівник цього закладу.
І, можливо, його відзнака не аж так багато вартувала би для нашої держави, коли б не тема його наукових досліджень. А Європа оцінювала наукову працю Андрія Кутного, присвячену не архітектурним скарбам своїх теренів, а дерев’яним церквам заходу України. До слова, вагомо і те, що фундаментальне дослідження нашого земляка отримало також книжковий варіант. Багато ілюстроване, повноколірне, об’ємне видання, що побачило світ у Німеччині, уже прикувало до себе увагу як західних фахівців, так і зацікавленого загалу. Саме через це ми радо запросили дослідника під час його недавнього візиту до Львова стати гостем “Пошти”
– Пане Андрію, як народилося Ваше зацікавлення дерев’яними церквами України? І як відреагувало на таку несподівану тему досліджень Ваше німецьке керівництво?
– Здається, Наполеонові належать слова, що в кожній великій справі завжди якусь частину доводиться списувати на випадок. Правда чи ні, але для мене ця тема тягнулася ще від мого магістерського диплома (закінчував архітектуру Львівської політехніки) в Україні, що стосувався церков української діаспори, в тому числі дерев’яних. Це була середина 1990-х, і люди переважно цікавилися чим завгодно, але не особливостями сакральної архітектури. Однак фанати цієї справи були, і залишитися байдужим було важко. З іншого боку, десь тоді я також познайомився з дослідником та фотографом з Німеччини, зацікавленим сакральною дерев’яною спадщиною України, і побачив, що для світу цей пласт української культури залишається невідомим. Зрозуміло, що відкривати для когось щось нове набагато цікавіше, аніж переповідати вже відоме. Тому коли продовжив своє навчання у Німеччині, щодо теми наступного диплома особливих вагань не мав: у центрі дослідження опинилася дерев’яна церква у Дрогобичі. Важливо, що досліджував не сам по собі, а під егідою українсько-баварської угоди, підписаної на державному рівні. Вражало, що німців тема цікавить набагато більше, ніж українців. Адже дещо пізніше – наприкінці 1990-х – до культурної спадщини ЮНЕСКО внесли вісім дерев’яних церков Румунії, ще за кілька років – Польщі, минулого року – Словаччини. Тобто світ збагнув: дерев’яні церкви – явище, яке треба берегти і шанувати.
– Розмови про внесення до списку ЮНЕСКО окремих дерев’яних церков України тривають не один рік. А віз і нині там. Якщо не брати до уваги зацікавлення темою німців, Європі до своїх українських околиць байдуже?
– Аж ніяк. Однак якщо не буде у цій справі підтримки уряду України, все залишатиметься, як є. У 2002-му Львів відвідав експерт ЮНЕСКО Ганс Каспарі, який запропонував включити до списку світової спадщини 10-12 українських дерев’яних церков. Відразу зорганізувалася група фахівців і почалася підготовка відповідних паперів. Половину готував я особисто, іншу – Львівська політехніка. Але державної підтримки не було і то все зачахло. Відтоді змінився склад робочої групи (до якої, до слова, мене вже не кличуть), кілька разів змінився і список, і аж ніяк не на користь справі. В останньому переліку, який оприлюднили у грудні минулого року, від первісного залишилось хіба два чи три об’єкти (та й сам перелік став коротшим). А ті, що їх ввели, хоч і цікаві, але не настільки, як ті, що їх безцеремонно посунули. Тобто не на порожньому місці розмови про нинішнє лобіювання чиїхось інтересів тощо. Для прикладу, не є особливо зрозумілим, чому викидають зі списку дрогобицьку церкву Чесного Хреста, мотивуючи це тим, що поблизу розташована пожежна частина, яка псує ландшафтну структуру цього об’єкта, і вводять церкву Трійці у Жовкві, до якої примикають висотні будинки. Вважаю, що жовківська церква цікава і має дуже цінний іконостас, однак дрогобицька відчутно старіша, із цікавішою історією тощо.
– Отже, ми підійшли впритул до Вашого дослідження. За якими критеріями відбирали для нього храми? І в чому полягала Ваша робота як науковця?
– Орієнтувався на ті, які мали стати спадщиною ЮНЕСКО. Зокрема, мова про шість об’єктів – три на Львівщині (уже згадана церква Чесного Хреста у Дрогобичі, Св. Духа у Потеличі – до речі, одна з найстаріших в Україні, Св. Михайла у селі Ісаї Турківського району, два на Закарпатті (церква Св. Параскеви в селі Олександрівка Хустського району і церква Св. Миколая у селі Колодному) та на Франківщині у Рогатині церква Св. Духа. А робота полягала у документації кожного їхнього квадратного сантиметра.
– Тобто Ви їх що – описували, обміряли, фотографували?
– І те, й це, й інше. Працював як архітектор, конструктор, мистецтвознавець, історик, природознавець тощо… Упродовж трьох років (від місяця до трьох “польової” праці в тому чи іншому храмі) за допомогою найсучаснішої лазерної техніки проводив обміри – не тільки архітектурні, а й деформаційні. Що цікаво, точність похибки не перевищує 5 міліметрів. Замальовував, фотографував, сидів в архівах. І навіть брав проби на хімічні аналізи або деревини на датування – ці аналізи дозволяють встановити побудову церкви плюс-мінус один рік і навіть сказати, коли – влітку чи взимку – було зрубане дерево для її побудови…
– Вдалося відкрити щось нове у датуваннях тих церков, які досліджували?
– На здивування всім і мені самому, наприклад, встановили, що церква Св. Духа в Рогатині (яку датують 1598 роком, відповідно до напису на її стінах) є на сто років старіша. Тобто виходить, що її звели ще за часів Роксолани. А отже, саме тут міг правити Роксоланин батько… Не знаю, до чого приурочений напис “1598” – до зміни інтер’єру, появи якоїсь важливої ікони чи ще якихось важливих подій, але тепер однозначно, що не до року побудови церкви. Коли робиш такі відкриття, відчуваєш, що живеш не марно.
– Зараз львів’яни всі як один обговорюють привида Підгорецького замку. Звичайно, церкви – не те місце, де такі могли б існувати, однак яка з досліджуваних Вами церков, на Ваш погляд, є найтаємничішою?
– Залежно, в чому цю таємницю шукати. Скажімо, мене зацікавила історія про те, що дрогобицьку церкву Чесного Хреста свого часу ретельно обтирали розчиненою сіллю. Налаштований на факти, а не домисли, я взяв проби дерева на хімічний аналіз. І справді з’ясував, що сіль у деревині присутня. Оскільки недалеко солеварня, була версія, що, можливо, йдеться про впливи парів від неї, але тоді чому ці пари оминули сусідню церкву Св. Юра? Можливо, винен вітер, але несхильний до пустих балачок – узяв проби дерева в глибину і виявив, що і всередині концентрація солі велика. Відтак стало зрозуміло, що мова не про поверхневе нанесення солі, а про попереднє вимочування дерев’яних балок (ще 1613 року) в ропі. Для чого? Можливо, із вогнезахисною метою або ж для убезпечення від шкідників чи ще з якихось мотивів. Не менш таємничою у такому науково-дослідному ключі видалася мені церква у Колодному Тячівського району, про яку переповідали, що вона перенесена сюди із сусіднього монастиря. Розповіді розповідями. А факти фактами. Взявши дерево на аналіз, я виявив, що ця церква складається із двох. Причому цілковитою несподіванкою стало те, що її низ чи перший поверх датуються початком XVIII століття, а надбудова – 1636 роком. На хлопський розум – спочатку звели нові стіни, а потім на них уже помістили стару церкву. Де логіка? Очевидно, наші попередники знали, що роблять…
– Багатолітній дослідник дерев’яної сакральної архітектури України, завідувач відділу етнології сучасності Інституту народознавства НАН України Ярослав Тарас розповідав мені, що кілька років тому до президента Української академії архітектури професора Валентина Штолька з проханням надати список найвагоміших українських пам’яток завітала британська телекомпанія, яка прибула до Києва, аби про ці пам’ятки відзняти фільм. Ознайомившись зі списком – а відбувалося це в кабінеті професора – всі члени телекомпанії підвелися і мовчки, не попрощавшись, вийшли. За два місяці потрапивши на прийом з нагоди завершення роботи телекомпанії в Україні, Валентин Штолько поцікавився, чим їх образив, що вони тоді так повелися. І британці відповіли, що всі пам’ятки, які він їм представив, згідно з інформацією, яку вони мають в Англії, належать до пам’яток російської архітектури. Спочатку вони були розчаровані знаннями президента, а тепер і власною працею, бо упродовж двох місяців перебування в Україні збагнули, що їхній фільм є продовженням “єдиної і неподільної великоруської архітектури”. Як вважаєте, після того, як ваше дослідження отримало таку високу відзнаку, є надія, що українську культурну скарбницю (бодай у секторі дерев’яної сакральної архітектури) хоча б у Європі більше не розтягуватимуть у різні боки?
– Надія завжди вмирає останньою. Тішить інше – серед науковців Європи зацікавлення нашою дерев’яною архітектурою зараз шалене. Радію, що завдяки мені також… Знаєте, у світі не знайдете архітектора, котрий не знав би, що таке норвезька дерев’яна церква. Хоча із тисячі цих церков нині збережено 29. Натомість про наші дерев’яні церкви якщо й чули, то дотепер дуже мало, хоча мова як про унікальні споруди, так і про розмаїття їх типів. Можливо, визнання цих об’єктів західним світом змусить вітчизняних чиновників таки щось почати робити, аби ці храми захистити і зберегти. Бо наразі щороку в нашій державі стає на 5-8 дерев’яних церков менше...
