Колись прочитала, що гаслом українських масонів на початку ХІХ століття (які створили “Таємне малоросійське товариство” з центром на Лівобережжі) було запитання-відповідь “Де сходить сонце? У Чигирині”.

Отож поїхала я за сходом сонця. Звичайно, мова не про жовтогарячий розпечений диск, а про один із найважливіших духовних центрів держави. Бо саме сюди – до Чигирина – свого часу гетьман Богдан Хмельницький переніс столицю України. Саме тут у своїх приватних апартаментах, що набули статусу офіційної гетьманської резиденції, державні справи вирішував і сам Хмельницький, і згодом його наступники – Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Петро Дорошенко.

Історія свідчить, що слава до Чигирина прийшла так несподівано, як і згасла. Сьогодні марно дошукуватись у довколишності її відлуння, як і свідчень благополуччя – як колишнього, так і нинішнього. Все в Чигирині, як і скрізь у маленьких містечках України, часто-густо обшарпане, сіре, з присмаком вимушеного запустіння. 

І раптом поворот убік від основної траси і несподіваний розкішний відновлений за архівними документами історико-архітектурний комплекс цікавих споруд, що їх – твердять науковці – могли б упізнати ще у першій козацькій столиці. Будинок гетьмана, військова канцелярія, скарбниця, курінь козацької сторожі й інше – поки що переважно тільки ззовні – засвідчують, як виглядала резиденція гетьмана. Але вже є від чого відштовхуватися, аби дати волю своїй уяві. Трохи вище церква св. Петра й Павла, де поховані останки 263 козаків та мешканців Чигирина, що їх знайшли  на цвинтарі XVII століття. А над усім – височіє Кам’яна гора (яку місцеві називають також Замковою чи Богдановою) із мощеними стежками, пам’ятником Хмельницькому та відновленим бастіоном Дорошенка.

Я зробила одну невеличку дурницю. Спершу полізла на гору, висота якої 70 метрів, а вже потім зайшла подивитися експозицію Музею Богдана Хмельницького. Не чекала, що експозиція може бути така достойна не тільки з огляду на збірку історичних речей, які дозволяють відчути дух епохи, а й з огляду на цікаві тексти – як сучасні, так і архівні. Однак те, що могло би дати крила уяві, коли споглядала з гори панорами Чигирина, оперезаного рікою Тясьмин, натомість у підсумку сфокусувалося на перегуках із сьогоденням. ''Перед моїми очима постали численні безлюдні міста й замки, порожні вали, колись висипані працею людською, як гори і горби, – для прикладу, описував тогочасне Правобережжя в передмові до свого Літопису Самійло Величко. – Всі вони правили тоді за пристановище і поселення диких звірів. Я побачив, що фортеці, які траплялися нам на шляху у військовому поході, одні стоять малолюдні, інші зовсім спорожніли – розруйновані, зарослі землею, запліснявілі, обсаджені бур'яном і повні лише червів, і зміїв, й усякого гаддя, що там гніздилося. Роздивившись, побачив я покриті мохом, очеретом і зіллям просторі тогобічні україно-малоросійські поля і розлогі долини, ліси і великі сади, красні діброви й річки, стави й занедбані озера. І це був той край, який правдиво колись, уже шкодуючи за втратою його, називали й проголошували поляки раєм світу – він був перед війною Хмельницького немовби друга обітована земля, що кипіла медом і молоком. Бачив я, окрім того, в різних місцях багато людських кісток, сухих і голих – їх покривало саме тільки небо. Я питав тоді себе: ''Хто вони?” Надивився я всього того, що кажу, порожнього й мертвого, повболівав серцем і душею – бо ж зробилася пусткою ця красна колись і переповнена всілякими благами земля, частка вітчизни нашої україно-малоросійської''.

Покидаючи Чигирин, я не бачила ні людських кісток, ні змій, ні диких звірів. Але не бачила і велелюддя на стежках історичної слави. А так вартувало би, аби не тільки ентузіасти, а й вся Україна хоч би згадала, де сонце сходить. А сходить там – де початки… У Чигирині сонце сходило напевно… 

Львів – Чигирин – Суботів – Холодний Яр – Львів

Продовження – у наступних числах “Пошти”