У 1918 році постала спільна республіка чехів та словаків, після Другої світової війни та німецької окупації вона відновилася і проіснувала до 1993 року, до якого обидві країни увійшли вже як самостійні держави. Потім ще було кілька визначних дат: у 1999-му – вступ Чехії до НАТО, в 2004-му – вступ Словаччини до Альянсу та обох країн до ЄС, у 2009 році – заміна словацької крони на євро. Таке порівняння дат однак тільки до певної міри відображає шлях, подоланий цими країнами та їхніми суспільствами.

Сьогодні досить складно уявити, наскільки Словаччина відставала від Чехії на початку XX століття. Думаю, львів’янам варто це знати, з огляду на певну аналогічність чесько-словацьких та російсько-українських відносин.

Чеські землі напередодні Першої світової війни були найбільш розвинутим з промислової точки зору регіоном Австрії тоді, як Словаччина в складі переважно аграрної Угорщини ще навіть не починала індустріалізацію. Словаччині бракувало й освічених людей, а тому на початку створення Чехословаччини до неї прислали кілька десятків тисяч учителів, чиновників та інших працівників, які могли б зайняти посади, що належали раніше угорцям. До речі, це стосувалося і найвідсталішої частини тодішньої Чехословаччини – Закарпатської Руси. Міжвоєнний період був характерний централістською політикою Праги і тим, що словацька частина республіки залишалася переважно аграрним регіоном з традиційним суспільством.

З цього погляду Друга світова війна принесла радикальні зміни. Відновлена Чехословаччина була залучена у політичну та економічну систему Москви, й акцент був однозначно поставлений на плановій індустрілізації, зокрема, на створенні важкої промисловості. У Чехії можна було скористатися з вже наявної мережі промислових центрів, переважно середнього розміру. А ось у Словаччині все починалося з нуля. Було засновано безліч шахт, заводів, зосереджених у нових населених пунктах. Робітниками стали вчорашні селяни, яких поселили в багатоповерхівках. До того ж треба взяти до уваги післявоєнний сплеск народжуваності й колективизацію, яка, власне, і стала причиною масового постачання робочої сили в нові промислові центри. Наприкінці 1980-х Словаччина повністю догнала Чехію за всіма показниками виробництва, освіти та інших важливих сфер.

Однак ключовою все-таки є цінність населення в широкому його розумінні. Індустріалізація та урбанізація аж ніяк не змінили того факту, що Чехія залишалася більш космополітичним та “західним” суспільством, натомість Словаччина залишилася більш християнським, патерналістським або ж “східним”. Перші прожили стрімкий розвиток в умовах капіталізму і демократії, інші – в умовах реального соціалізму. Звичайно, це великі узагальнення, але вони пітверджені дослідженнями. Тому не дивно, що після “оксамитової” революції перші вільні вибори привели до влади дві різні політичні сили. Чеський Вацлав Клаус уособлював лібералів, які прагнули реформ, а словацький Владімір Мечіар був більше подібний на Януковича. Їхня домовленість стала безпосередньою причиною розпаду Чехословаччини.

Відповідно, чехи почувалися упевненіше в новій капіталістичній системі, ніж словаки. Мечіар до 1998 року пробував збудувати модель з домінуванням авторитарної влади та домашніх олігархів. Але зовнішні чинники і внутрішня опозиція змогли привести Словаччину до політичного плюралізму і пожвавлення економіки шляхом приватизації та реформ. У 2009 році вона першою з країн Вишеградської четвірки прийняла євро, і для тих самих чехів стала в умовах кризи зразком реформ, хоч вони далеко не були досконалими. Але знов треба зважати, щоб економічна статистика не створювала зайвих ілюзій. Частина словацької культурної еліти й надалі живе у Празі, словацька молодь їде на навчання в об’єктивно кращі чеські університети, а не навпаки. Можна це назвати по-різному – культурою, цінностями або мисленням людей – але те, що це є фундаментом кожного суспільства і що його змінити важко, це незаперечно. Словаччина, мабуть, завжди буде в чомусь доганяти Чехію, але, може, це тільки питання ставлення? Може, варто прийняти те, що вже є, а працювати над тим, що може бути? Може, нові словацькі покоління вже ступили на цей шлях?
Прієвідза, Словаччина

Лукаш Міхаловіч